Сталін та російська церква. Історія, яку потрібно знати

Нещодавно, 19 жовтня, Верховна Рада України проголосувала за проєкт закону № 8371, що забороняє на теренах нашої держави діяльність релігійних організацій, які пов’язані з Російською Федерацією, зокрема, мова йде про так звану Українську православну церкву (УПЦ), що насправді є структурною частиною Російської православної церкви (РПЦ). У першому читанні цей законопроєкт підтримало 267 депутатів.

Є сподівання, що він буде прийнятий у другому читанні й вступить у дію. Правда, є питання щодо дієвості цього закону. Але уже добре хоча б те, що такий закон існуватиме.

Ухвалення цього закону супроводжувалося й супроводжується помітною напругою. Він має численних противників, у тому числі й у провладній фракції «Слуга народу». При цьому ведуться спекулятивні розмови про те, що церква відокремлена від держави – відповідно, державні органи не повинні втручатися в справи церковні. А також те, що УПЦ є «канонічною», визнається світовим православ’ям. Тому її «переслідування» в Україні призведуть до негативної реакції в світі і т. д.

При цьому «забувається», що РПЦ, як і її філія УПЦ, насправді була і є не стільки релігійною структурою, скільки структурою політичною.

Й, фактично, РПЦ в її нинішньому вигляді була створена Йосифом Сталіном, контролювалася радянськими органами й виконувала завдання, необхідні радянській владі. Після розпаду Радянського Союзу РПЦ активно використовувала й використовує російська влада. Власне, ця церква з її філіями є неофіційною структурною частиною цієї влади.

Як Сталін відновив Московський патріархат

Показово, що ухвалення закону № 8371 у першому читанні майже збіглося із 80-літтям відновлення Московського патріархату, яке відбулося 8 серпня 1943 року.
Насправді це відновлення було ні чим іншим як створенням такої собі сталінської Російської православної церкви.

31 серпня 1943 року офіцер Народного комісаріату державної безпеки Георгій Карпов (у майбутньому перший голова Ради в справах РПЦ – органу, який контролював діяльність цієї церковної структури) привіз до Москви місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Сергія (Страгородського) і його співробітників із Ульяновська, де ті перебували з жовтня 1941 року.

Річ у тім, що восени 1941-го була загроза, що гітлерівці візьмуть Москву й спробують відновити під своєю егідою Московський патріархат. Щоб запобігти цьому, органи радянської влади евакуювали керівництво РПЦ до Ульяновська.

Пізно ввечері 4 вересня 1943 року Йосип Сталін зустрівся із Сергієм (Страгородським), митрополитом ленінградським Олексієм (Сіманським) та митрополитом київським Миколою (Ярушевичем).

Всі ці ієрархи так чи інакше співпрацювали з органами радянської держбезпеки. На цій зустрічі Йосиф Сталін порушив питання, як відновити діяльність РПЦ.

Сергій (Страгородський) сказав: «Найголовніше для нас питання про центральне керівництво церквою, оскільки з 1935 року не діє синод, а церква керується патріаршим місцеблюстителем. Необхідно скликати архієрейський собор для обрання патріарха».

Тобто цей ієрарх практично визнавав, що РПЦ є дезорганізованою й не має належного керівництва.

Йосиф Сталін, під владою якого раніше здійснювався розвал РПЦ, раптом виявив милість. Навіть сказав, що необхідно «більшовицькими темпами» скликати собор цієї церкви. Що й було зроблено при допомозі органів держбезпеки. І вже 8 вересня відбувся цей собор, на якому обрами патріарха московського. Ним став Сергій (Страгородський).

Для чого Сталіну був потрібний Московський патріархат?

Чому Йосиф Сталін пішов на відновлення, а, фактично, створення нової РПЦ – та ще й ударними «більшовицькими темпами»? На це була низка причин. Але чи не найголовніша причина – український чинник.
Так зване «православне питання» для радянської влади на анексованих українських землях на початку Другої світової війни було дуже важливим.

Ще на початку Другої світової війни радянські війська зайняли західні землі України й Білорусі, де діяла автокефальна Православна церква в Польщі.

Лише на території Волинської єпархії, що була однією з найбільших у складі цієї церкви, діяло 687 парафій, 5 чоловічих і 3 жіночих монастиря, а також Почаївська лавра.

Для порівняння – в той час на території Радянського Союзу було лише 340 діючих храмів й залишалося 4 правлячих архієрея. При цьому в радянській Україні жодного.

У кінці червня 1940 року Радянський Союз зайняв терени Буковини й Бессарабії. Тут теж була велика кількість православних парафій, які належали Румунській православній церкві.

Таким чином, анексувавши українські й деякі інші східноєвропейські території, більшовицьке керівництво зустрілося з «православною проблемою».

Кількість православних парафій на анексованих територіях в рази перевищувало кількість парафій дезорганізованої РПЦ. До того ж ці парафії належали до церков, які не контролювалися радянськими органами держбезпеки. Здійснювати масове закриття православних парафій та монастирів на анексованих територіях було ризиковано. Це викликало б сплеск незадоволення в місцевого населення, яке не відчувало особливої любові до радянської влади.

Тут більшовицьке керівництво якраз і згадало про Московський патріархат. Вирішено було перепідпорядкувати православне духовенство на анексованих територіях РПЦ. Здійснювалося це далеко не канонічним чином.

Головними «гарантами канонічності» були органи держбезпеки, які примусовим чином змушували духовенство переходити до РПЦ. Однак більшовицька влада не готова була дати дозвіл на обрання московського патріарха. Очевидно, вважалося, що і таких кроків, яка вона здійснила на анексованих територіях, достатньо, аби підтримувати тут відносну стабільність.

«Православний ренесанс» за часів німецької окупації

Німецько-радянська війна, яка розпочалася в червні 1941 року, змінила ситуацію щодо вирішення «православного питання». Уже вкінці серпня того року в Почаївській лаврі відбулося зібрання православних архієреїв, на якому була створена Автономна православна церква (АПЦ).
Ця структура начебто визнавала підпорядкування Московському патріархату. Хоча насправді ніяких зв’язків між останнім та АПЦ не існувало. АПЦ намагалася поширити свою діяльність на українські терени. Й підтримувалася німецькою окупаційною владою, що, можливо, видається дивним. Насправді нічого дивного не було.

Німці планували захопити Москву. А тоді б постало питання про відновлення Московського патріархату під німецькою егідою. І здійснити це можна було при допомозі відносно численної АПЦ. Сам же очільник цієї церковної структури митрополит Олексій (Громадський) давав зрозуміти, що він не проти стати московським патріархом.

Загалом під німецькою окупацією в Україні спостерігався своєрідний «православний ренесанс».

АПЦ та її конкурент Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) розгорнули діяльність не лише на теренах Західної, а й у районах Центральної, Лівобережної й частково Південної України. Було тут відкрито чимало православних храмів.

Щодо Буковини, Бессарабії й так званої Трансністрії, зайнятих румунськими військами, то тут активно діяла Румунська православна церква, намагаючись закорінитися у цих регіонах.

«Сталінська церква»

Далеко не випадково, що відновлення патріаршества в РПЦ (фактично, її сталінська реорганізація) відбулася наприкінці 1943 року.
У той час німецькі війська зазнали низку болючих поразок, а радянська армія готувалися до походу на українські землі. І перед Сталіним постало питання, що робити з «православним ренесансом», який відбувся на українських землях під час німецької окупації.

Подібний «ренесанс» спостерігався й на окупованих білоруських та частково російських землях – але далеко не в таких масштабах, як в Україні.

Більшовикам можна було продовжити боротьбу зі своїм ідеологічним конкурентом – православ’ям. Однак в умовах війни, «визволення» територій, де серед населення зберігалися сильні релігійні настрої, це означало створення для себе немалих проблем.

Чи не краще було сформувати свою «сталінську церкву», яка б взяла під контроль православних віруючих України та інших «визволених» територій?

Що й було зроблено…

Лише з травня 1944 року по січень 1945 року в Україні РПЦ висвятила 16 єпископів. Також тут було заміщено 17 вільних єпископських кафедр. Був створений український екзархат як структурна частина РПЦ. І це при тому, що до початку Другої світової війни в радянській Україні не було жодного (!) православного єпископа.

По-своєму це символічно: якраз на 80-ліття сталінської РПЦ, яка значною мірою створювалася для контролю за православним населенням України, в Україні ухвалюється закон, що може призвести до ліквідації цієї структури на наших теренах.