«Порох» для України

Есе та інтерв'ю Валерія Залужного британському журналу«Економіст» повертає в український громадський дискурс проблему створення технологічних «нових новинок» («new new» – копірайт Майкла Льюїса), у Залужного – це створення нового «пороху». А саме обговорення проблеми, як організувати українську промисловість, щоби вона почала створювати нові технологічні артефакти.

У цій своїй статті я хотів би засудити цю проблему, тим більше, що я пишу про це багато років. І з одного боку мені приємно усвідомлювати, що я загострював увагу громадськості на тому, що саме інноваційний шлях розвитку української промисловості є головним, магістральним шляхом виживання української промисловості у світі, з іншого боку, мені гірко усвідомлювати, скільки років ми вже втратили, практично нічого не роблячи у цьому напрямі. Проте іншого виходу ми не маємо, нам все одно доведеться повертатися до організації процесу зі створення технологічних інновацій у країні, інакше ми не зможемо виграти війну.

Сьогодні я хотів би присвятити свою статтю аналізу програмної статті колишнього легендарного керівника, не менш легендарної компанії Intel-Енді Гроува (Енді Гроув помер у віці 78 років у 2016 році). Стаття ця дуже важлива, оскільки була написана під час урочистостей в американському теоретичному економічному дискурсі ідей вільного капіталізму в стилі laissez faire, і повного замовчування ідей промислової політики у стилі Фрідріха Ліста, а також урочистості ідей, що прославляють величезну важливість стартапів, при тому, що сильно недооцінювалося значення місцевого промислового виробництва та важливості його масштабування країни перебування.

Отже, про що йдеться у статті Гроува « Як Америка може створити робочі місця » для Bloomberg у 2010 році

У ній йдеться про те, що американські підприємці надто захоплюються перенесенням робочих місць в Азію, і надто багато уваги приділяють стартапам, які не створюють робочих місць в Америці. «Стартапи, - пише Гроув у цій статті, чудова річ, але власними силами вони не можуть збільшити зайнятість у сфері технологій. Не менш важливим є і те, що відбувається після того міфічного моменту створення в гаражі, коли технологія проходить шлях від прототипу до масового виробництва. Це етап, у якому компанії розширюються. Вони опрацьовують деталі дизайну, вигадують, як зробити речі доступними, будують фабрики та наймають тисячі людей. Масштабування — це важка робота, але вона потрібна для того, щоб інновації мали значення». Він пише далі, що раніше в Кремнієвій долині добре відбувалося масштабування, але тепер це не так, і нові робочі місця там не створюються у необхідній кількості. Тим часом, пише Гроув у тайванській компанії Foxconn працює понад 800 000 осіб, що більше, ніж сукупна кількість співробітників Apple, Dell, Microsoft, Hewlett-Packard (HPQ), Intel та Sony (SNE) по всьому світу, на той момент у 2010 року. «Ви могли б сказати, як це роблять багато хто, - пише Гроув, що доставка робочих місць за кордон не становить великої праці, оскільки цінна робота – і більша частина прибутків – залишаються в США. Цілком можливо, що це так. Але яке у нас буде суспільство, якщо воно складатиметься з високооплачуваних людей, які виконують роботу з високою доданою вартістю, та маси безробітних?». Далі він пише таке: «На карту поставлено щось більше, ніж експорт робочих місць. У разі деяких технологій масштабування та інновації відбуваються за кордоном», але «…масштабування має вирішальне значення для їхнього економічного майбутнього країни». «Внаслідок відсутності масштабування виробництва в США», — вважає Гроув, що «ми не лише втратили незліченну кількість робочих місць, а й розірвали ланцюжок досвіду, який так важливий у технологічній еволюції. … відмова від сьогоднішнього «товарного» виробництва може позбавити вас доступу до галузі, що розвивається завтрашнього дня… Без масштабування ми не просто втрачаємо робочі місця — ми втрачаємо контроль над новими технологіями. Втрата здатності масштабуватися зрештою завдасть шкоди нашій здатності до інновацій».

Далі Гроув пише в статті, що в США занадто захопилися ідеєю, що вільні ринки-найкраща з економічних систем, тим часом азіатські ринки в 70-х і 80-х роках минулого століття «добилися приголомшливих прецедентів економічних показників, багато в чому завдяки ефективній участі уряду в управлінні, орієнтованій на зростання обробної промисловості». Там в Азії «уряд відіграє стратегічну роль у визначенні пріоритетів та формуванні сил та організації, необхідних для досягнення цієї мети». Які висновки з цього аналізу робить Гроув і що він пропонує? А пропонує він те, що «першим завданням є відновлення нашого [американського] промислового надбання». І якщо для цього потрібні протекціоністські заходи, пише Гроув, то нехай буде так!

Ось коротко суть по-справжньому чесних (а не пропагандистських) роздумів про організацію промислового виробництва від легендарного керівника промислової індустрії США Енді Гроува, про стан справ в американській економіці на 2010 рік (до речі, не так давно це було).

Чи дослухалися до його слів і пропозиції у США? Не відразу, але зміни промислової політики в США сьогодні є. Гендиректор Apple Тім Кук заявив наприкінці 2022 року, що компанія перейде на придбання чіпів, виготовлених на майбутньому заводі тайванської компанії TSMC у Фініксі, Арізона. Компанія Foxconn, один з найбільших постачальників Apple, розпочала будівництво заводів з виробництва повністю електричних автомобілів у США та Таїланді у 2021 році та сподівається, що вони будуть введені в експлуатацію до 2023 року. Європейські автовиробники Volkswagen і BMW, шведська компанія з виробництва акумуляторів Northvolt, італійський виробник сонячних батарей Enel, навіть японський концерн Panasonic, що поставляє акумулятори для Tesla – всі вони вже інвестують у розвиток бізнесу в Сполучених Штатах. Все частіше компанії ЄС припиняють виробництво та переносять його до Америки. Не всі ці плани збудуться у тому форматі, що задумано, але тренд зрозумілий. Американські компанії повертають своє виробництво на батьківщину і створюють всі умови для компаній з інших країн для будівництва виробничих майданчиків у США.

Якою є мораль цієї історії для України? А мораль така, що 30 років незалежності українська економічна влада слідувала порочній парадигмі розвитку, сформульованій Джоном Вільямсоном у 1989 році для країн, що розвиваються, під назвою «Вашингтонський консенсус», і є по суті колоніальною концепцією розвитку для них, яка прирікала країни, які її застосовували на деградацію власних промислових систем. В результаті, коли загалом невідворотна, в історичному сенсі, агресія Росії в Україну відбулася, у нас не виявилося необхідного за обсягами національного промислового виробництва військової продукції для відсічі ворогові.

Чи ми щось зрозуміли з цієї історії? Нічого. Ми, як і раніше, складаємо плани щодо великої приватизації, сподіваючись на те, що приватна ініціатива підприємців — це саме те, що надасть нового імпульсу розвитку промисловості в Україні, при тому, що досвід останніх 30 років говорить якраз про інше. Тим часом Енді Гроув ще в 2010 році писав, що навіть у такій розвиненій країні, як США, необхідно застосовувати елементи промислової політики. Що ж тоді говорити про нас? Нам вона потрібна як повітря!

Те «винахід пороху», про яке говорить Залужний можливе лише в країні, яка має розвинене національне масштабоване промислове виробництво. Як ми бачимо інші країни, не дуже охоче нам дають свій «порох» (вони його егоїстично притримують для себе). Тому виживання країни залежить сьогодні від того, як швидко ми створимо в країні розвинену промислову систему. Нам, нарешті, слід зрозуміти, що вироблення сценаріїв розвитку не можна виносити на аутсорсинг зовнішнім гравцям, нехай навіть таким, як Світовий банк та МВФ. Вони самі не завжди послідовні та впевнені у політиці, яку вони наводять.

Згадаймо хоча б «справу Домініка Стросс-Кана»: колишнього керівника МВФ, який у 2011 році виступив із критикою політики МВФ, яку вони проводили в країнах, що розвиваються, і поплатився за це своїм місцем. Я про це вже писав .

Ми повинні винятково самі виробляти свої економічні програми, спираючись на економічні теорії, вироблені людством за всю його історію, а не лише останнім часом, і своє розуміння їх. Як робив це, наприклад, свого часу південнокорейський лідер Пак Чонхі та його послідовники. Він також був союзником США, але, незважаючи на чинений на нього тиск американських консультантів, попри їхні поради, він проводив свою незалежну промислову політику, яка і зробила до кінця 20-го століття Південну Корею однієї з найрозвиненіших країн світу, незважаючи на те, що на початку 60-х років минулого століття країна була однією з найбідніших у світі (бідніша, ніж навіть деякі країни в Африці). Країна, яка некритично слідує настійним «рекомендаціям» зовнішніх консультантів, рано чи пізно потрапить у біду, адже консультанти не несуть жодних ризиків, у разі провалу їхньої «політики», тоді як країна їх несе, що ми сьогодні і маємо у війні з Росією.

Настав час усвідомити, що, продовжуючи слідувати порочним порадам бюрократів МВФ, про проведення в життя ідей Вашингтонського консенсусу, ми лише поглиблюємо яму, в якій ми вже опинилися. На місці наших керівників, я звернув би увагу на ідеї, наведені в статті Енді Гроува, і сьогоднішню практику західних виробничих компаній.

Пора нам зрозуміти, що озброєння та «порох» у необхідній кількості, країна має прагнути зробити сама. А західні союзники, лише, повинні допомагати нам у цьому. Не навпаки. І промислова політика – єдиний засіб досягнення цих цілей, як то кажуть: для всіх часів та для всіх народів.