Що загрожує Європі і чому Україні не варто поспішати в ЄС

У 2014—2015 роках Європу сколихнула "популістська хвиля", коли на тлі "міграційної кризи"різко зросла популярність різноманітних правих та лівих популістських політичних партій. Тоді складалося враження, що популісти керуватимуть Європою і зрештою Євросоюз розвалять, Україну кинуть напризволяще у протистоянні з Росією і спровокують якісь конфлікти на континенті. Утім, цього не сталося.

Деякі популістські партії побули при владі, втратили популярність і згодом програли, як це сталося з "Рухом 5 зірок" в Італії або з партією СІРІЗА в Греції. Інші політичні сили були змушені підлаштуватися під політичний мейнстрим, і відмовитися від деяких своїх занадто радикальних ідей, як це сталося, приміром, з Партією свободи в Австрії, "Партією фінів" у Фінляндії або партією "Фідес" в Угорщині. Нарешті, були й популісти, які не змогли здобути гарний результат на виборах, попри всі очікування, наприклад, "Альтернатива для Німеччини", яка згодом занурилася у внутрішні конфлікти.

Попит на нові обличчя та бунт проти системи

Хоча популісти не стали головною політичною силою у Європі, тренд, який вони показали своєю активізацією у 2014—2015 роках, нікуди не зник. Це складно зрозуміти, якщо ставитися до популістів як до аномалії, що виникла у зв’язку з напливом великої кількості іммігрантів та на тлі війни в Україні. На мою думку, те, що назвали популізмом у Європі, було більше пов’язано зі змінами самої європейської політики, ерозією звичних принципів управління та формування політичної влади, а також зі зміною поколінь та наростанням розривів між різними регіонами.

"Міграційна криза" 2014—2015 років та війна Росії проти України стали лише фоном, який прискорив ті процеси, що вже розвивалися у Європі якийсь час.

По-перше, у ЄС давно існують розриви у розвитку різних регіонів, які породжують напруження у відносинах між "старою" та "новою" Європою. Яскравим прикладом стали конфлікти між Брюсселем та польсько-угорським тандемом. В основі суперечки лежать різні погляди на те, як має функціонувати ЄС, і як різні країни дивляться на питання свободи, справедливості, прав, демократії та держуправління. В якомусь сенсі, цей конфлікт відображає ту різницю, яка відчувається між Західною та Східною Європою, яку інтеграція до ЄС, схоже, повністю розмити не змогла. Ба більше, деякі країни Центрально-Східної Європи навіть і не хочуть ставати у морально-ціннісні рамки, які їм нав’язують з Брюсселя, Парижа та Берліна. Я б пішов далі та сказав, що ми маємо справу з наслідками того, що ЄС все ще не "поглинув" до кінця посткомуністичні країни, які були швидко інтегровані у ЄС у 1990-х та 2000-х.

По-друге, у країнах ЄС завжди зберігалася битва між тими, хто виступав за прискорену інтеграцію на політичному рівні, з домінуванням наднаціональних інституцій, і тими, хто вважав, що Брюссель не має керувати національними столицями, а навпаки: національні парламенти та уряди мають зберігати максимальний суверенітет. Саме з цієї причини Велика Британія покинула ЄС. Ці дебати тривають й до сьогодні, щоразу, коли підіймається тема реформування Євросоюзу.

По-третє, нове покоління європейців має попит на нові обличчя, нетривіальні ідеї, на невеличкий "бунт" проти системи, від якої багато хто стомився. У багатьох країнах Європи склалася ситуація, коли управлінням держави займаються дві великі мейнстримні партії, які керують державою ледь не з моменту завершення Другої Світової війни. Відтак, очікувано, що поступово з’являються нові політичні сили, які претендують на те, щоб розмити це 2- або 3-партійне домінування. До цього ж додається притаманна людям у часи кризи жага до "вождизму", прагнення обрати лідером якогось харизматичного, сильного персонажа, який, на думку виборців, єдиний здатний вести корабель через ці буремні вітри.

По-четверте, традиційним партіям стало складніше домовлятися між собою. Поляризація у суспільстві та світі призвела до неможливості знайти спільну мову, відходу від центристських позицій на користь більш радикальних ідей, які подобаються електорату. Це змушує мейнстримні партії шукати підтримки в інших політичних проєктах, а коаліційні переговори часто затягуються на місяці.

Новий європейський тренд може вплинути на Україну

Сьогодні ми спостерігаємо подібну картинку. Черговий етап війни Росії проти України знову повернув людей у тривожний стан. Наслідки війни створили додаткові соціально-економічні виклики, які автоматично призводять до падіння популярності політиків, що нині перебувають при владі. Наростання міжнародної напруги на фоні очевидної слабкості Євросоюзу як геополітичного гравця викликає у людей недовіру до нинішніх лідерів, розпалюючи попит на нових політиків, здатних щось змінити шляхом нетрадиційних рішень, які, на думку людей, можуть швидко та безболісно розв'язувати усі проблеми. Як наслідок, ми спостерігаємо "ренесанс" популістських партій, які самі розуміють ці тенденції й грають на настроях виборців, виступаючи з антиелітарної платформи, з радикальними ідеями та позиціонуючи себе як альтернативу традиційного істеблішменту.

Утім, у таких партій недостатньо легітимності, досвіду та підтримки, щоб одразу здобути шалену перемогу на виборах і самостійно сформувати уряд. Щобільше, деякі з них й не бажають цього робити, тим самим беручи на себе усю відповідальність за ситуацію в країні та Європі. Тому, чимало з них не займають перші та другі місця, але здобувають достатньо голосів, щоб традиційні великі партії були змушені з ними рахуватися, знімати табу на співпрацю з радикалами і навіть вступати в коаліційні переговори.

На мою думку, ми бачимо саме цей тренд у Європі: намагання право- та ліворадикальних популістських партій зайти у владу в союзі з мейнстримними партіями, користуючись своєю "золотою акцією", яку вони часто отримують на виборах за рахунок голосів розчарованого електорату традиційних партій. На нещодавніх виборах в Іспанії соціалісти були змушені укласти угоду з каталонськими сепаратистами, щоб сформувати уряд меншості. У Швеції праворадикальна партія "Шведські демократи" стала другою найбільшою фракцією у парламенті і хоча не стала входити в уряд, але підписала угоду про його підтримку в парламенті. У Фінляндії праворадикальна "Партія фінів" також стала четвертим партнером коаліційного уряду.

Для України ця тенденція може мати декілька наслідків.

По-перше, посилення аутсайдерів та популістів призводить до зміни політичного порядку денного та влади. Ми змушені мати справу з новим урядом або зі зміною його інтересів та пріоритетів. Наприклад, чимало право- та ліворадикальних політичних сил схильні скептично ставитися до пріоритетності питання України у зовнішній політиці. На їхню думку, уряд має займатися у першу чергу внутрішніми питаннями. Це не означає, що вони одразу скасують усю допомогу Україні або блокуватимуть її на рівні ЄС. Це означає, що вони не вважатимуть це питання пріоритетним або захочуть зменшити витрати на нього. Наша задача в цьому контексті – вести роз’яснювальну роботу та налагоджувати контакти з цими партіями, а не просто відмахуватися від них як від популістів та неадекватів.

По-друге, зміна влади в країнах Європи може призвести до зміни політичних розкладів у Брюсселі. Наступного року будуть вибори до Європарламенту. В залежності від результатів, це вплине і на обсяги допомоги Україні, і на темпи наших переговорів про вступ до Євросоюзу. Україні варто готуватися до того, що переговори будуть довгими, виснажливими й необов’язково вдалими. Євроінтеграція, бувши нашою політичною метою, розглядається у Європі з економічного погляду, і далеко не всі популістські партії підтримують ідею подальшого розширення ЄС.

По-третє, непередбачуваність європейської політики та її нестабільність внаслідок зміни політичного балансу в країнах Європи призводитиме до серйозних дебатів про майбутнє ЄС. Це значить, що Євросоюз змінюватиметься у найближчі роки або вбік посилення інтеграції, або навпаки. Це напряму зачіпає наші євроінтеграційні інтереси, а відтак, нам не варто поспішати з євроінтеграцію, не розуміючи, яким буде ЄС на момент нашого вступу, і чи буде він нас влаштовувати у такому вигляді. До того ж нестабільність змушуватиме країни пріоритезувати внутрішні питання, а не зовнішню політику. З цим ми нічого не зробимо, нам варто корегувати свої цілі та витрати відповідним чином.