Для мене росіян більше не існує: Наталія Морквич про війну, брата на фронті та Паралімпіаду 2024

У 2023 році українській парафехтувальниці вдалось здобути декілька нагород на важливих стартах. Лише в жовтні Наталія Морквич привезла додому з Італії срібло та бронзу чемпіонату світу-2023. Спортсменка ексклюзивно поспілкувалась із 24 Каналом, про повномасштабну війну, брата, який пішов захищати нашу країну, нову систему на змаганнях та допуск росіян до Паралімпіади-2024.

"Зрозуміла, що в нашій сутичці вже немає бою, а панує просто психологічний тиск": про медаль ЧС

Яким був цей чемпіонат світу-2023?

Наталія розповіла, що медалі на ЧС в Італії дались їй не так легко. На цьому старті фехтувальниці змагались за новою системою, про яку досконало навіть не знали. Попри це, українка ще й близько року не виступала на турнірах через Росію, яка в лютому 2022 року розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

Морквич взагалі не знає, чи встигне здобути паралімпійську ліцензію, що в цьому спорті є іменною. Але вірить, що їй вдасться поїхати не омріяні змагання в столицю Франції.

На чемпіонаті світу в нас не було першого етапу пуль. Одразу змагались на виліт. І в бою за 16-ку я зустрілась з українкою Євгенією Бреус, з якою до цього ми зазвичай фехтували у півфіналах чи навіть фіналах, але не на такій ранній стадії змагань. Євгенія – сильна суперниця, яка мала практику у спарингах на відміну від мене. Я добре фехтувала у цей день, але програла.

У голові собі прокручувала той факт, що я так довго готувалась до цих змагань, а прилетіла для того, щоб програти один бій і боротьба закінчилась. Наприклад, якщо ти входив у 16-ку і вже там поступаєшся в одному бою суперниці, то у тебе ще є втішна сутичка. Якщо ти два бої програєш, то змагання закінчуються. Так, як у мене було на рапірі. Я програла китаянці за вихід у 8-ку.

Наталія Морквич / Фото VOGUE

Спортсменам не пояснювали правил нової системи?

Нам розповідали, але до кінця не розуміли, як усе насправді буде відбуватись.

Після поразки представниці Китаю дуже засмутилась та навіть забула, що попереду в мене ще будуть втішні бої. Я заново почала фехтувати за вихід у 16-ку, потім 8-ку. Думала, що змагання ніколи не закінчаться. Після чого на мене чекала дуже непроста суперниця з Угорщини, тренер якої постійно тиснув на суддів, аби я сиділа рівно, а моя риска на спині відповідала лінії на візку.

Я зрозуміла, що в нашій сутичці вже немає бою, а панує просто психологічний тиск. Постійні претензії наставника суперниці збивали мене. Для мене взагалі дико, коли тренер після кожного уколу щось говорить у бік суддів. Тому через певний час я просто втомилась та застигла у візку. Це спантеличило опонентку, яка почала совгатись у візку. Я чітко розуміла, що можу виграти цей бій, що у підсумку й сталось.

На ЧС довго не могла повірити, що знову перемогла Хаймаші та стала бронзовою призеркою змагань. Адже вважала, що в той день моє фехтування було далеким від ідеального. Хоча зі сторони говорили інакше.

Добре пам'ятаю той момент, коли після поразки китаянці зайшла в кол-рум, де були представниці Китаю. Я зайшла зі словами: "Я повернулась". Вони із посмішкою зустріли мою фразу. Це було круто стояти на п'єдесталі у компанії трьох китаянок. Це дещо нагадало мені Токіо, хоча тоді їх було дві на п'єдесталі.

Зізнаюсь, що після поразки у Варшаві була подавленою. У мене постійно була в голові думка, що через відсутність спарингів на шаблі я постійно програю суперницям. Хоча я дуже добре виступила у Франції. Спаринги є дуже важливими у нашому виді спорту, коли твої суперниці дуже різноманітні за параметрами та стилем ведення фехтування.

Бронза Наталії Морквич на ЧС-2023 / Фото з інстаграму фехтувальниці

В один із моментів просто собі сказала: "Досить виправдовуватись відсутністю спарингів. Потрібно готуватись у нинішніх умовах та працювати із тренером на максимумі". Бували такі випадки, коли просила Валєрчіка (Валерія Галія – 24 Канал) пофехтувати зі мною. Доходило до такого, що ми фехтували до 100 уколів. Спарингували на різних дистанціях, робила усе, що лише могла.

Також постійно тренуюсь із тренеркою та її сином Філіпом, який вже має новий погляд на сучасне фехтування. Зізнаюсь, що на ЧС подумала, можливо, моя спортивна кар'єра йде на спад. Однак, якщо ти добре працюєш, віддаєш себе на всі сто, то результат обов'язково прийде.

"Потрібно, щоб кожен українець зрозумів, що життя – найцінніше, що у нас є": про повномасштабне вторгнення

Перший день повномасштабного вторгнення. Як це було для Вас? Як змінила війна Наталію Морквич?

Я ніколи не жаліюсь на своє життя. Можу сказати, що життя мене постійно випробовує. Коли в мене відбулась ампутація, то лише від мене самої залежало, яким буде моє життя далі. А війна, це та річ, яку не можна особисто зупинити. Потрібно прийняти той факт, що почалось повномасштабне вторгнення, роблячи від себе максимум для перемоги України. Потрібно, щоб кожен українець зрозумів, що життя – найцінніше, що у нас є. Якщо колись для людей матеріальні речі були найважливішими, то зараз вже більше розмов про життя, від якого потрібно взяти все.

Добре пам'ятаю ранок 24 лютого 2022 року. Цю жахливу звістку мені повідомив ще на той момент хлопець, а нині вже чоловік. Спершу взагалі не зрозуміла, що відбувається, у моїх очах були сльози. Хоча війна в Україні триває вже далеко не перший рік, але настільки близько вона була до мене, як і для багатьох українців, вперше. Було страшно. Не буду приховувати, я була із тих людей, які до кінця не вірили, що повномасштабне вторгнення таки розпочнеться. Але потрібно розуміти, що наша країна, народ, наша мова є найкращими у світі.

Не розумію, чому певний відсоток людей досі принципово відмовляються переходити з мови окупанта. Кожен українець зобов'язаний робити від себе хоча б щось, щоб ця країна залишилась такою сильною, незалежною. Людину ніхто ніколи і ніщо не зламає, допоки людина не захоче цього сама. Після 24 лютого 2022 року прийшло більше усвідомлення того, що життя в нас одне. Треба жити з вірою, з добротою в серці, підтримувати і ніколи не здаватись, а наші неймовірні ЗСУ допоможуть це зробити.

Медалі, які здобуті після 24 лютого 2022 року, мають більшу цінність, аніж нагорода з Токіо?

Якщо б мене колись запитали: "Чи готова я виграти одну паралімпійську медаль, але на усіх інших стартах бути поза трійкою призерок? Або перемагати на кожному старті, але залишитись без паралімпійської нагороди?".

Якщо відверто, то ми ж фехтуємо не заради цієї медалі, а заради емоцій. Найбільший кайф отримуєш у момент нанесення останнього уколу, коли приходить усвідомлення, що нагорода вже моя. Тому не можу сказати, що щодня заглядаю на медалі. Я лежу і пригадую найкращі моменти зі змагань. Пам'ятаю усі деталі із Паралімпіади у Токіо та стараюсь це не забути.

Звісно, теперішні нагороди є більш цінними. Хочеться, щоб кожного разу підіймався прапор України та лунав наш гімн. Щоб наша країна була ще сильнішою та про неї не забували. Складно стримати сльози у момент, коли ти співаєш гімн і вдумуєшся у кожне його слово. Так, війна в Україні триває вже не перший рік, але вона не була такою глобальною. А після початку повномасштабного вторгнення ти просто розумієш, що "душі й тіло"...аж подих завмирає під час виконання гімну.

Наталія Морквич / Фото з інстаграму львів'янки

"Була горда за нього та його позицію": про рідного брата на фронті

Ваш рідний брат взяв до рук зброю та став на захист рідної країни. Як ви прийняли таке серйозне рішення Андрія піти воювати?

Свого часу Андрій працював у поліції. Після чого протягом трьох років був далекобійником. На початку повномасштабного вторгнення ніхто зі сім'ї не знав, що він повернеться додому та піде у військкомат. Як і будь-яка мама, яка переживає за свою дитину, відмовляла його робити це. Але Андрій зробив свій свідомий вибір, добровільно пройшов за день медичну комісію та на Великдень за столом сповістив нас, що наступного дня його забирають на службу.

Ми були в шоці. Було страшно, але водночас була горда за нього та його позицію. Паралімпійцям часто кажуть: "Ви такі сильні духом люди". З чим я не можу погодитись. На мою думку, сильні духом люди ті, котрі роблять свідомий вибір, знаючи усю небезпеку та наслідки, які з ними можуть статись. Вони можуть втратити кінцівки, зір, бути прикованими до інвалідного візка. Ось це сила волі. У моєму ж випадку все інакше. Зі мною трапилось те, чого я не обирала. Мій вибір – просто щасливо жити.

Буду відвертою, коли Андрій приїжджає із фронту у безпечніші місця, на душі стає спокійніше. Наприклад, коли брат перебуває на ротації неподалік Львова, ми маємо змогу його відвідати. Хоча Андрій у нас людина, яка завжди перебуває на позитиві.

Також почала зауважувати, наскільки він легко говорить про смерть. Це дуже страшно. Хоча від цього трохи стає спокійніше, коли ми розуміємо, що він їде на передову без відчуття страху.

Віддаю велику шану тим матерям, які втратили на війні своїх синів чи дочок. Дуже страшно, коли хтось із твоїх рідних помирає. Навіть складно уявити, як їм важко дивитись на людей, які продовжують жити своїм життям, прогулюючись місцевими вулицями. Вони напевно не розуміють, чому так відбувається. Наприклад, наша родина живе від дзвінка до дзвінка, коли брат перебуває у гарячих місцях.

Я бачу, як за один вечір мама може посивіти, якщо Андрій не виходить на зв'язок. Коли він приїжджає ближче до Львова, то аж знову хочеться жити. Потрібно навчитись жити у таких жахливих реаліях, адже ніхто не знає, що буде завтра чи через тиждень, але робити це потрібно у певній мірі, а вона у кожного різна.

Наталія Морквич із братом Андрієм / Фото з соцмереж спортсменки

Чи засуджує Ваш брат тих людей, які продовжують жити наче нічого не відбувається?

Він нікого не засуджує. Він навіть про це не говорить. Приїжджаючи додому Андрій старається максимально відійти від тої атмосфери, яка панує на передовій, тому скидає із себе військову форму. Дуже важко жити, коли ти постійно думаєш про те, що роблять інші. Ми ніколи не змінимо усіх людей, як би нам цього не хотілось.

Скільки спортсменів зараз кидають свою кар'єру, беруть до рук зброю, аби захистити країну від ворога. Скільки спортсменів вже полягло. Головне, щоб закінчилась ця війна, щоб усі сини повернулись до своїх сімей. Скільки хлопців будуть на протезах, поповнять паралімпійський спорт, на жаль, лише таким чином. Сподіваюсь, що тепер у нашому суспільстві будуть легше та простіше реагувати на відсутність кінцівки в тої чи іншої людини. Хочеться, щоб у першу чергу в такій людині бачили особистість, а вже потім протез чи візок.

Як концентруватись на змаганнях, коли Ваш рідний брат на передовій?

Завжди дякую Андрію, дякую всім хлопцям, що я тут сьогодні. Що маю можливість виступати на змаганнях, продовжувати займатись тим, що мені подобається, завойовувати медалі для нашої країни. Звичайно, під час поєдинків повністю концентруєшся на супернику, але в перервах постійно моніторю ситуацію в місці, де служить мій брат. Звісно, в голову приходять різні думки, якщо, не дай Бог, із ним може щось статись, але стараюсь відкидати їх, налаштовуючись на позитив.

"Для мене їх допущення – нонсенс": про допуск росіян до Паралімпіади-2024

Наприкінці вересня преса вибухнула шокуючою новиною про допуск росіян до Паралімпіади-2024? Якою була Ваша перша реакція?

Для мене їхня участь на будь-яких міжнародних змаганнях, а тим більше на Паралімпіаді, є недопустимою. Я навіть не можу уявити і не хочу уявляти, що буде, якщо ми з ними зустрінемось на змаганнях. Навіть не знаю чи в таких зустрічах фехтування набуде спортивного характеру. Тут переважатиме емоційна складова.

Для мене їх допущення – нонсенс. Так немає бути. Я добре пам'ятаю цих спортсменів в обличчя, але для мене росіян більше не існує. Не можу цього зрозуміти, як спортсменка, яка залишається жити в Україні під звуки повітряних тривог, коли ворог руйнує інфраструктуру, вбиває людей. Не знаю, які емоції будуть, коли я побачу їх на турнірах. Знаю лише, що вони точно не відберуться у Париж у нашому виді спорту. Їх там не буде.

Наталія Морквич на змаганнях / Фото з інстаграму спортсменки

Чому?

Їм просто бракне часу, аби відібратись на Паралімпіаду-2024. Навіть, якщо вони розпочнуть свої виступи на міжнародних змаганнях прямо зараз. Адже кожен наш старт є відбірковим. На сто відсотків знаю, якщо нас будуть зводити на змаганнях, то ми точно робитимемо все, щоб вони програли та не поїхали в Париж.

Не існує нейтральних прапорів та спортсменів. Усі атлети цієї країни повинні були ізольовані від виступів на міжнародній арені, не дивлячись на якийсь "нейтральний" стяг.

Підтримую рішення Міжнародного олімпійського комітету (МОК) про виключення НОК Росії. Було прогнозовано, що росіяни будуть оскаржувати це рішення, але хочеться, щоб вони зі своїм оскарженням йшли вслід "за русскім кораблем". Це правильне рішення Міжнародного олімпійського комітету. Російські спортсмени відкрито та прямо підтримують вбивства українців.

Момент із допуском росіян до наступної Паралімпіади вже є доконаним фактом. Але ж є країни, які зі своєю сторони можуть зробити певні дії. Як саме? Не дати візу. Цивілізований світ, який підтримує Україну, різними способами може зробити так, аби російських спортсменів не було на змаганнях. Наприклад, Франція, де у 2024-му відбудуться Олімпійські та Паралімпійські ігри. Влада цієї країни теж може зробити певні дії, аби представники ворожої країни не перетнули їх кордон. Чи відбудеться це? Покаже лише час.

"Вони всі є причетними до війни": чи допустять росіян до Олімпіади-2024 та ситуація з Харлан

Чи можна вважати допуск спортсменів із ворожих країн до Паралімпіади-2024, як тривожний "дзвіночок", що росіяни будуть виступати й на Олімпіаді у Парижі?

Я щиро вірю і бажаю, щоб цього не трапилось. Хочеться, щоб вони далі були ізольовані від цивілізованого світу. Російські спортсмени постійно "тикають" усім цим білим нейтральним прапором. Але ж ні. Вони всі є причетними до війни, які відкрито у соцмережах підтримують те, що їх рідні та знайомі воюють на українській землі. Їхнє мовчання також доводить, що вони стоять на боці свого президента та підтримують геноцид українців. Ті, хто не проти війни, вони тим самим теж підтримують її.

Ми вже бачили до чого привело повернення росіян у спорт. Чудовий приклад був з Ольгою Харлан, яка після своєї перемоги відмовилась тиснути руку росіянці Анні Смірновій. Російська фехтувальниця публічно показала усім, якою вона є насправді, сидівши понад годину на доріжці, чекаючи зміни суддівського рішення. Оля ще й сунула у її бік шаблю, але та ж не захотіла робити це у відповідь. Як після змагань казала Харлан, вона чітко знала, що діє ковідний протокол, який дозволяє фехтувальницям вітатись лише шаблею. Організатори теж добре розуміли, що Оля не буде тиснути руку росіянці.

На мою думку, Оля та ціла українська команда розуміла, що такий вчинок може привести до будь-яких наслідків. Тому разом розглядали різні варіанти, які можуть статись після бою через відсутність рукостискань. Однак Оля сміливо пішла на цей ризик, попри те, що знала по загрозу чорної картки.

Саме після вчинку Харлан FIE змінила світові правила та скасувала обов'язковість рукостискань між фехтувальницями, яке діє і в паралімпійському спорті. Тренер збірної писав нам у групу, що жодних рукостискань із росіянами під час змагань не буде. Відписалась від спортсменів країни-агресора після початку повномасштабної війни. Навіть не хочу, щоб їх обличчя були у моїй стрічці соцмереж.

Відеозвернення Ольги Харлан після дискваліфікації на ЧС-2023

Чому саме ситуація з Харлан набула такого розголосу?

І до того ЧС-2023 з фехтування були моменти, коли українські спортсмени відмовлялись тиснути руки суперникам із Росії і Білорусі. До прикладу, Еліна Світоліна за такий вчинок отримала у відповідь свист уболівальників, але не більше. А тут Харлан через ідентичний момент отримала дискваліфікацію від змагань, яка могла позбавити її олімпійської ліцензії.

Чому ще був такий шалений ажіотаж? Ольга Харлан – світова зірка та вже більше, аніж просто спортсменка. Вона – бренд, обличчя спорту. Ось можна вийти на вулицю і запитати у людей, кого з українських спортсменів вони знають. Оля є одним із найбільш впізнаваних облич нашого спорту, вона веде соцмережі, активно дає інтерв'ю, публічно висловлюється про війну у її рідній країні. Тим паче, що її рідні продовжують жити у рідному Миколаєві, якому дістається від ворога.

Говоримо, як є. Деякі наші спортсмени просто тихо сидять та обирають позицію "моя хата скраю – нічого не знаю". Вони нічого не публікують, у них все нормально, вони ні "за", ні "проти" цієї повномасштабної війни. Мене бісить, коли хтось говорить тупе ствердження "спорт поза політикою". У нас відкрита війна, відкритий геноцид, як може бути спорт поза політикою.

"Це буде найкращий день": перемога України у війні в уявленнях фехтувальниці

Момент перемоги України, як це станеться?

По усій країні більше не лунатиме сигнал про повітряну тривогу, а люди знову повернуться до спокійного та тихого життя. Впевнена, що в перші секунди люди будуть у ступорі та шоці, що ця довгоочікувана перемога нарешті здобута. У глибині душі ми розуміємо, що ця перемога обов'язково настане. Це буде найкращий день.

Звісно, що після закінчення війни країна переживатиме складні часи, будуть проблеми в усіх сферах, спорт не стане виключенням. Ми повинні будемо зробити усе від себе можливе, аби пройти цей складний етап у нашому житті. Адже всі добре розуміють, що чим довше триває війна, тим краще точно не буде. Це можна порівняти зі спортом. Коли ти чекаєш, хапаєш мандраж, переживання, а потім виходиш і перемагаєш свого суперника. Ось це момент ейфорії потрібно вловити і сповна ним насолодитись.

Наталія Морквич із Володимиром Зеленським / Фото з інстаграму спортсменки

Що зробить Наталія Морквич у перший день перемоги України у війні проти Росії?

Одягну своє красиве вишиване плаття. Синьо-жовті прапори прикрасять мій дім, автомобіль. Я впевнена, що у цей день весь український народ вийде на вулиці своїх міст та будуть разом святкувати довгоочікувану перемогу, а звідусіль лунатиме наш гімн.