повернення до Маріуполя

Виглядає, це все може бути втраченим. Це міркування художника і дослідника монументального мистецтва Станіслава Іванова під час прогулянки ще не окупованим Маріуполем. Митець на момент зйомки — а це 2021 рік, — говорив не про наслідки російської окупації майже півмільйонного українського міста. Він мав на увазі повільну, але впевнену руйнацію мозаїк «Дерево життя» і «Боривітер», створених 1967 року групою художників на чолі з Аллою Горською та Віктором Зарецьким.

Тут варто нагадати: три роки потому Горську, одну з активісток тогочасного українського правозахисного руху, знайдуть мертвою в помешканні свекра — батька Віктора Зарецького, — у Василькові. А сам Зарецький ще за життя застане першу спробу знищити цю їхню спільну роботу в тоді ще Жданові — так у СРСР називався Маріуполь. Розмурували «опальні» мозаїки чомусь лише 2008-го, аж через 17 років після проголошення Незалежності. Але влітку 2022 року Росія знову їх знищила. Тепер — безповоротно.

Але історія цих двох мозаїк лише частина документальної стрічки «Жевріння. Дерево життя», знятої Надією Миколаєнко на замовлення «Суспільного». Нещодавно її показали в програмі міжнародного FilmFestival Cottbus у Німеччині, де були представлені ще чотири українські стрічки. І хоча представлення на міжнародних майданчиках важливе, у світлі останніх подій, прямо пов’язаних із російською агресією, фільм набуває іншого звучання, ніж коли автори тільки його задумали й почали роботу.

Так виглядає, творців і головного героя-наратора наздогнало масштабне вторгнення. За структурою це монолог Сергія Іванова, в кадрі та за кадром. Спершу він розповідає стислу історію кожної мозаїки, не лише названих вище. Пояснює складність роботи, якій митці приділяли по чотирнадцять годин на день. Дешифрує назви робіт, оповідає про особливості монументального мистецтва, його суголосність із практикованою в СРСР монументальною пропагандою та чому саме Маріуполь серед усіх індустріальних міст тоді ще радянського Донбасу став у свій час популярним для пропаганди майданчиком. Згодом бачимо вже розтрощений росіянами Маріуполь і чуємо історію про те, як Іванов виривався з блокованого міста — знаний фотограф із проукраїнською позицією в окупації навряд чи вижив би. Нарешті він, сидячи за столиком кафе у Львові, робить для когось напевне болісний, але загалом очікуваний і логічний висновок: «Якщо в нас тут збудується нове життя, сенсу повертатися в Маріуполь із кожним роком стає все менше й менше. Чим більше часу проходить, тим далі ми від рідного міста в ментальному сенсі».

• Читайте також: Вийшли нові серії документального циклу «Фортеця Маріуполь»

Почнемо від початку історії Сергія Іванова, яка водночас починає сюжет стрічки. Художник справедливо бідкається, що твори відомих, знаних, заслужених українських митців руйнуються разом з об’єктами, які вони за проєктом прикрашали та були їхніми візитівками.  Це і готелі, ресторани, інші будівлі. Але ж наголос робиться не на тому, що всі ці забудови вже не використовуються за прямим чи непрямим призначенням й не реставруються, перетворюючись на будинки-привиди.

Акцент робиться саме на втраті мистецьких робіт — проте не говориться, яким чином зберегти мозаїки на стінах і фасадах, коли ці стіни й фасади вже своє відслужили. Реставрація споруд так чи так призвела б до повної або часткової втрати цієї спадщини. В Україні чомусь інакше не можна, і подальше знищення забудов разом із мозаїками є своєрідною сумною метафорою: навіть те талановите й самобутнє, що створювалося в СРСР і було частиною СРСР, приречене на повільну або швидку руйнацію. 

Тут є певний переспів із документальним фільмом Корнія Грицюка «Євродонбас». Схожість не лише в тому, що його зйомки велися за рік до масштабного вторгнення й група застала та зафільмувала ще неушкоджені міста, включно з Маріуполем. І не в висновках: послідовне стирання з землі донбаських міст вбиває перспективу бодай на якесь відродження й розвиток. Тож збережуться ті крихти, які вдалося вивезти з-під бомб, та й то безвідносно до місця, яке вони репрезентують. Але й у тому, що повільна й невблаганна руйнація пам’яток регіону відбувалася не ще, а вже у 2020-2021 роках. Почала ж процес деіндустріалізація та, як не парадоксально, декомунізація.

Про неї Сергій Іванов згадує побіжно. Хоча візуал красномовний: сюжети мозаїк наповнені радянською символікою, без якої в ті часи навряд би обійшлися навіть критично мислячі художники-дисиденти. Герой фільму «Жевріння. Дерево життя» не запитує прямо. Але питання висить у повітрі й недоговорене: чи мають право ці мистецькі витвори бути збереженими в публічному просторі, якщо зображують піонерів та оздоблені серпами й молотами. Саме довкола цього проклятого питання від самого початку процесу декомунізації ламаються списи, і йдеться не конкретно про маріупольські мозаїки, а взагалі про радянську спадщину.

• Читайте також:Звільнитися від імперського спадку: як триває деколонізація та дерусифікація

Нарешті — про повернення чи неповернення додому після нашої перемоги й деокупації не лише багатостраждального, важко пораненого Маріуполя, а й загалом на Донбас. Звісно, до перемоги ще далеко, але про повернення в різних локальних політичних і культурних спільнотах говорять ледь не від 2015-го року. Відтоді про Донбас і чому він «такий» написано чимало книжок, серед яких виділяють дослідження авторства Олени Стяжкіної, Станіслава Асєєва та Дениса Казанського. Проте Сергій Іванов, згадуючи проукраїнське культурне життя Маріуполя, пояснює його феномен тим, що все те життя стало неможливим у Донецьку. Й констатує: такого більше не буде через відсутність ґрунту.

МКІП уже формує якийсь кадровий резерв працівників культуридля роботи на деокупованих територіях. Але самі уродженці регіону на цьому етапі вже не рвуться туди повертатися. Фільми, подібні за звучанням до «Жевріння. Дерево життя», більше фіксують минуле, перетворюючи його на історію регіону. При цьому розуміючи сучасний стан справ. І дуже скептично оцінюючи перспективи його відродження. Проте, можливо, в державних головах є якісь невідомі нам усім плани з позитивними результатами…

Скриншот відео: Суспільне Культура/ютуб