«Людей навмисно зібрали в театрі й стратили». В Україні відбулася прем’єра фільму про воєнний злочин росіян у Маріуполі

Стрічку про Маріупольський драмтеатр, знищений авіабомбардуванням, уже показували на кінофестивалях. Рецензію на нього для «Детектора медіа» писав оглядач Олег Чорний. Нині відбулася його прем’єра в Україні, про що читайте матеріал Дмитра Десятерика.

16 березня 2022 року російські військові завдали авіаудару по будівлі розташованого в Маріуполі Донецького академічного обласного драматичного театру (в народі просто «Драм»). Тоді у приміщенні театру, за різними даними, ховалися від обстрілів сотні людей. На площі біля будівлі було написано російською мовою попередження, що в театрі перебувають діти. Скільки людей загинуло — достеменно невідомо. У Маріупольській міськраді заявили про приблизно 300 убитих. Інші джерела називають удвічі більшу цифру.

Режисер і продюсер Юліан Улибін зробив героями свого повнометражного документального дебюту «Драм» п’ятьох акторів і акторок театру. Ігор, Олена та їхній син Матвій покинули Маріуполь за день до фатального бомбардування. Віра (за сумісництвом завідувачка музичної частини) і Дмитро дивом вижили під час атаки та бачили її наслідки на власні очі.

Один з героїв документального фільму «Драм» Матвій

Улибін детально відтворює побут і атмосферу оточеного міста.  Дає уривки архівних відео — у «фронтовому» чорно-білому зображенні, а також кольорові фрагменти про цвітучий довоєнний Маріуполь. Приготування їжі на багаттях, черги за нею, очікування на «зелений коридор», проведення хірургічних операцій у немислимих умовах, хорові співи естрадних гітів — перед нами проходять будні, на яких уже лежить тінь майбутньої катастрофи.

При цьому в кадрі нема крові чи надто жорстоких сцен. Актори (плюс подруга Дмитра, Ліза, по відеозв’язку) просто розповідають те, що бачили на власні очі. А також грають на сцені Ужгородського театру виставу, написану за їхніми спогадами — власне, грають самих себе. І спектакль обривається ударом бомби — метафорично відтвореного на кону в Ужгороді, коли на голови дійовим особам просто сиплються десятки костюмів, підвішених на декораціях.

Таке свідчення — точне у фактах, стримане в інтонаціях і артистичне в подачі — не менш дієве, аніж новинна фіксація насильства.

Юліан Улибін відповів на питання глядачів і преси після прем’єри фільму.

— Чорно-білі кадри — це художнє рішення, чи воно пов’язане з технічними особливостями матеріалу?

— Я замислював це саме як стилістичне рішення. Я застосовую його в інших фільмах, які ви, сподіваюся, скоро побачите. Але справді є проблема з матеріалом, так. Тому що, коли знаєш, що теоретично фільм може вийти на великому екрані, то потрібний певний візуальний знаменник для різнорідних відео.

— Виходить, ці відео підтверджують злочини окупантів, але через модифікацію, тобто зміну кольору, вони вже не є автентичними документами.

— Так, справді. Але ми маємо всі документи в оригіналі. Тобто коли дійде справа до слідства й суду, ми їх надамо. Але для великого екрана це мій хід.

— Яка доля буде у вашого фільму далі? Все ж таки варто, аби його побачили у світі.

— Я вам відповім своїми спостереженнями. Минулий рік був роком українського кіно у світі. Наші фільм показали на найавторитетніших фестивалях. Навіть призи «Санденсу» в Україні є. Цей рік змінився. Західні глядачі не сприймають війну в тому вигляді, в якому вона є, і якраз у мене є надія, що більш художній підхід, коли у фільмі немає відвертого насилля, смерті, крові буде дієвішим. Тобто це  легше показувати, легше сприймати публіці. Я прагну, аби фільм пішов у Європі. Сподіваюся, він зараз буде представлений ще на декількох фестивалях.

— Чи будете його показувати для українських людей? Бо не всі в тому ж Ужгороді розуміють, через що пройшли переміщені особи. І який відгук має  вистава, котру ви показуєте у фільмі?

— Я зараз буду ділитися непопулярними речами. Я ужгородець. Я з тієї частини України, де нема війни. Люди відчувають себе в тиловій безпеці й вони трошки забулися, що в нас війна в Україні. Тому зараз закінчиться фестивальне життя і, я думаю, телеканали, для яких це буде прийнятно, поставлять «Драм» до себе в ефір. Віддамо права — і хай показують.

З приводу спектаклю: це теж, не хочуть бачити війну. Він був поставлений одного разу і ще раз його показали для нашої зйомки. З ним ніхто нікуди не їздив, і я сподіваюсь, що саме це кіно дозволить спектаклю поїхати, і не тільки по Україні, тому що реально на це можна збирати й пожертви.

— А наскільки дієвим може бути мистецтво в цьому сенсі?

— Наведу приклад. Серіал «Діти бомбосховищ» показують у Європі, і завдяки йому фури медикаментів із Португалії заїжджають в Україну, на Херсонщину. Тому що ти мусиш віддавати енергію. Ти або розказуєш, або співаєш, або показуєш у цьому випадку українських дітей. Тут у нас теж є дитина, це теж світ очима дітей. В принципі, «Драм» і мав бути серією з «Дітей бомбосховищ». Просто вже історія не могла вміститися в маленький формат.

— Ви запі́кали всі нецензурні слова, і це трошки дивно, тому що на тлі таких жахливих речей будь-яке нецензурне слово виглядає абсолютно природним, це частина реальності.

— Річ у тім, що, як ви побачили, то війна показана дуже м’яко, крові немає. Тобто, все ж таки, це більш психоемоційна подача, де музика домінує, і нецензурщина вже є надміром. Я хочу, щоб ми всі вікові обмеження пройшли на різних платформах. Хоча б дійшли до 12+, тому що це треба показувати й дітям. Пам’ять треба зберегти, інакше, якщо ми знову її втратимо, то через 25 років матимемо повтор.

— Скажіть, будь ласка, на вашу думку, все ж чому відбулася ця атака на театр? Адже це навіть з військового погляду абсолютно безглуздий вчинок.

— Я вважаю, що людей навмисно зібрали в театрі й стратили.

— Що дає вам підстави стверджувати саме так?

— Коли ми починали розбирати матеріали по фільму, то не могли зрозуміти, чому весь час змінювалися дати «зеленого коридору». Мало того. Маріуполь побудований такими кільцями, він весь іде до центру. Тобто фактично вони витискали всіх з околиць і збирали в одній точці. І величезна удача, що перша колона виїхала. В переписі було 1200 людей, і кожна людина, яка залишилася жива, впевнена, що це була страта. Тобто це не мої слова, це матеріал від тих людей, який я збирав. І подивіться на трагедію, яка сталася недавно в Чернігові: драматичний театр, маса людей  — такий самий почерк. Тому так, я вважаю, що це була страта.

— Чи ви плануєте знімати продовження?

— Ми мусимо це все збирати для історії. Фактично кожна така робота є свідченням, яке ми додаємо у перелік свічень. Коли ми повернемося на окуповані нині території, то в першу чергу маємо зрозуміти, скільки людей втратили. Адже останній перепис був там зроблений у 2001 році. Ніхто не знає, скільки людей було в Маріуполі. Тому так, я планую продовження, але трошки треба видихнути.