Чому зайва секретність може заважати Україні перемогти

Кожна влада, кожен уряд мають свої секрети. Як правило, вони не дуже хочуть, аби про ці секрети дізналося суспільство, вважаючи, що воно все одно не здатне зрозуміти складності тих проблем, із якими має справу чільна влада. Йдеться про філософію державної таємниці та режиму секретності.

Мабуть, кожен і кожна з нас, роблячи допис у соціальних мережах з приводу поточної війни, тримає в голові думку: «А чи не роблю я послугу агресору?» Це стосується розголошення чутливої інформації, що може завадити якимсь планам наших Збройних сил — чи це фронтові плани, чи плани постачань, чи плани тренувань.

Утім, це зовсім не означає, що ціла країна має зберігати режим священного мовчання з приводу того, як розгортається війна та як діє наша армія, влада й уряд. Сутність інформаційних обмежень під час активної війни — в тому, аби не надати ворогу зайвої інформації для прийняття рішень, а також у тому, щоб не розхитати нашу внутрішню солідарність.

Зрозуміло ж, якщо кожен критичний аргумент — чи з приводу політики влади, чи з приводу тактичних рішень ЗСУ — завершувати висновком, що хтось має піти у відставку, то така категорична дискусія просто всіх з усіма розсварить. Тоді Україна розколеться на табори — а ми досі можемо помічати обриси політичних розколів колишніх років, коли йдеться про обмін оцінками щодо ведення війни.

Наведу історичний приклад для наочності. В грудні 1941 року японські війська атакували позиції Військово-морського флоту США в Тихому океані, завдавши їм руйнівного удару. Ідеться про американську базу в Перл-Харборі. Всі планувальники американських тактичних дій у Тихоокеанському регіоні — генерал Джордж Маршал, очільник американського генштабу, а також адмірал Хазбенд Едвард Кіммел, генерал Волтер Кемпбелл Шорт і генерал Дуглас МакАртур, командувач американськими військами на Філіппінах, — доповідали безпосередньо президенту Франкліну Рузвельту. Доповідали в режимі суворої секретності.

Втім, Рузвельт не сприймав серйозно загрозу з боку Японії, адже та на 70% залежала від поставок американської нафти, тому сама ідея нападу японських військ здавалася Рузвельту безглуздою. Мовляв, японці ж мають розуміти: якщо вони нападуть, то втратять паливо, необхідне для їхньої армії та економіки. Цей настрій Рузвельт передавав своїм генералам, не схвалюючи ідею мобілізувати сили ВМС у Тихому океані та заспокоюючи й переконуючи їх усіх у тому, що їхні підозри — необґрунтовані. Американська преса й американське суспільство нічого не знали про цю комунікацію, лише володіючи інформацією про те, що в Європі триває війна, а Японія підтримує Німеччину.

Як результат, американці втратили половину своїх потужних бомбардувальників Б-17 та кілька оснащених кораблів унаслідок усього лише однієї атаки. Чому? Тому що Рузвельт заспокоїв усіх генералів, відповідальних за тихоокеанський регіон, і переконав, що немає чого боятися, — японці не нападуть. Режим суворої секретності сприяє саме таким одностороннім рішенням, які в грудні 1941-го стали величезною помилкою американського військово-тактичного планування.

Повернемося до України. Насамперед слід визнати, що є величезна прірва між тим, аби ставити під сумнів успіхи ЗСУ, і тим, аби говорити про реальні проблеми на фронтах. І між тим, аби сіяти ідеї капітулянтства, і тим, аби проаналізувати наші слабкі місця та спробувати оцінити те, як супротивник може отримати перевагу.

Якщо будь-яким оцінкам перебігу воєнних дій надати статус секретності — то ми, зрештою, можемо дочекатися власного Перл-Харбору. Завжди є спокуса, якій піддався американський президент Рузвельт, — спертися винятково на власні політичні прогнози й розрахунки, проспавши реальну воєнну загрозу. Видати бажане за дійсне та зайнятися самозаспокоєнням.

Зрозуміло, знову ж таки, що жанр «скарг на життя», назвемо це так, — це не зовсім правильний формат розмови про війну. Навряд чи знайдеться той військовослужбовець чи військовослужбовиця, котрі на 100% задоволені всім, що відбувається як у самій нашій армії, так і на фронтах. Але більшість із них знають і розуміють: не слід сіяти паніку, натомість варто зосередитися на тих аргументах, які говорять про силу ЗСУ та перевагу над армією супротивника.

Якщо ми не хочемо дочекатися прориву фронту в Авдіївці — тоді слід відверто означити, які проблеми там має наша армія: чого не вистачає, що варто було б зробити для зміцнення наших позицій. Зовсім не обов’язково приховувати таку розмову від українського суспільства — українці й українки не є наївними настільки, щоб не розуміти, що під час війни можуть виникати проблеми та ризики.

Так само слід визнати, що є проблеми з захистом Херсонщини від постійних обстрілів зі боку російських позицій із лівобережжя цього регіону, з Криму. Коли російська армія спроможна завдати понад 130 обстрілів проти Херсонщини за добу — то, мабуть, треба дати можливість публічно говорити про те, як цьому протистояти та як це виправити.

Мова зовсім не йде про те, аби слухати звичайнісінького диванного експерта, котрий скаже, що в росіян просто треба кинути ядерну бомбу, домовившись про це з американським президентом Джо Байденом. Мова наразі про те, аби зробити дискусію про дії ЗСУ цивілізованою, прийнятною та конструктивною. В інакшому разі військовослужбовці просто матимуть цю дискусію приватно між собою чи в соціальних мережах — і це матиме непередбачувані наслідки. Дуже спокусливо спрямувати власне невдоволення на конкретного офіцера, конкретного генерала. Але щоб знайти рішення, а не суб’єктивно вказати на винного — потрібно говорити й чути одне одного.

За таким же принципом не варто влаштовувати режим надмірної секретності, коли йдеться про міжнародну аудиторію, котра стежить за перебігом нашої війни. Якщо американські та європейські платники податків інвестують в обороноздатність України — це дає їм право знати, що може піти не так у нашій боротьбі та як це виправити. Ми ж знаємо ставлення Заходу до секретності: там щиро вважатимуть, що секретністю в Україні приховують корупцію, політичну конкуренцію та кумівство, причому в умовах активних бойових дій.

Існують десятки достатньо популярних видань, де кожна з сучасних воєн розбирається на атоми — це роблять воєнні аналітики, військовослужбовці, урядовці. Так само ці видання розбирають нашу оборонну війну проти російської інвазії. Саме тому від дискусії про перебіг бойових дій просто неможливо нікуди піти. Вона вже є, вона існує — і ніщо не зможе її зупинити. Просто потрібно користуватися здоровим глуздом, не сіяти паніку та формулювання кожної з проблем наших Збройних Сил завершувати пропозицією того, як цю проблему розв’язати.

Ми ж знаємо, як працюють медіа. Якщо людина не зможе від власного імені говорити про війну те, що вважає чесним та потрібним, — рано чи пізно про це почнуть говорити так звані «анонімні джерела», як ми це вже бачили не раз і не два. І от саме «анонімним джерелам» дуже важко нав’язати будь-які правила комунікації чи залучити їх до обговорення. Набагато краще відкрито говорити про проблеми під час війни, ніж дочекатися, доки з’являться проблеми набагато більшого масштабу, коли говорити вже буде пізно.

Секретність повинна мати свої цивілізовані межі. Щоб не занурити українське суспільство у світ здогадок і підозр, скарг і панікерства, розмовам про проблеми слід дати місце. На кожну проблему має бути своя відповідь. Мовчанка — це не відповідь. Мовчанка та секретність — це та сама помилка Франкліна Рузвельта в грудні 1941-го, яка призвела до нападу на Перл-Харбор.

Ілюстративне фото: Getty Images