Іван Уривський: «Другої «Конотопської відьми» не буде»

Цього дня 245 років тому народився геніальний класик української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко.

Не вираховуючи жодних дат і ювілеїв, столичний театр Франка вирішив 2023 року поновити в репертуарі колись успішну виставу за п’єсою Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». За свідченнями очевидців, 1982 року інсценізація Богдана Жолдака та постановка Сергія Данченка мала надзвичайний успіх у глядачів. У тієї вистави дуже цікава, але власна історія з 207 аншлагами. І є в тій історії щось, що можна пояснити лише впливом потойбічних відьомських сил.

Хоча пояснювати виставу — річ невдячна, тому що завжди знайдеться якась фейсбучна «баба Яга» чи інстаграмна «відьма», котра висловить свій хейт лише тому, що має акаунт у соцмережі та знає літери алфавіту. Тому я й вирішила не писати рецензію, а поспілкуватися з тим, кому 2023-го довірили взяти владу над нечистою силою Квітки-Основ’яненка й презентувати її глядачеві, — з режисером. 

Цей режисер вважає, що не потрібно боятися української класики, хоча чесно зізнається, що до складання ЗНО з тією класикою не дружив зовсім. А потім захопився настільки, що склав іспит на недосяжні для відмінників 196 балів.

Цей режисер не відокремлює українського театру від європейського — не тому що добре знає географію, а тому що вважає унікальним саме український театр, який, на його думку, ще проявить себе на весь світ, — всьому свій час.

Цей режисер ламає стереотипи: виходець із Кривого Рогу залишається в професії, яка йому блискуче вдається, а також змінює уявлення про випускників університету культури співочого ректора на безапеляційний позитив. 

Цей режисер у свої 33 роки має велику кількість нагород від «Київської пекторалі», «Дзеркала сцени», Державної премії імені Леся Курбаса, й уже на початку листопада цього року комітет Шевченківської премії назвав «Конотопську відьму» одним із претендентів на перемогу 2024 року в категорії «Театральне мистецтво». Далі буде.

Цей режисер створив виставу, що привернула увагу мільйонів тіктокерів, змусила їх відірватися від телефонів і піти до театру. Зважаючи на специфіку цієї соціальної мережі, що спонукає вічно споглядати телефон, впевнена, що за лікування залежних режисеру й творцям вистави слід придумати та вручити окрему премію.

Цей режисер — Іван Уривський.

З Іваном ми домовилися зустрітись біля театру Франка. Поспішаючи до затишного й нині перекритого з усіх боків охороною скверика, помічаю, що мене надзвичайно швидко, майже бігом, обганяє чоловік і першим, уже на льоту, подає руку режисерові. Долаючи свій «марафон», доходжу і я й чую вже знайомий голос і трішки розмови: «Ну, ви бачили цей ажіотаж?! Я оце чув, але не було часу глянути. Це фантастика просто!». Захоплений оповідач — зірка театральної сцени та українського кінематографу Олександр Ярема, котрий, як виявилося, так біг до театру, бо поспішав на репетицію — грати сотника Забрьоху. Я встигаю лише показати йому фото із сайту, де перекупники продають за шаленими цінами квитки на «Конотопську відьму», і щасливий сотник, попрощавшись, далі біжить до театру готуватися тішити глядачів своїм талантом.

У вечір показу того дня, 9 листопада, перед театром від входу й до пам’ятника Гнатові Юрі вишиковується черга охочих потрапити на виставу. Згодом з’ясується, що того чергового аншлагового вечора в глядачів і театру буде спільна неприємна історія — фальшиві квитки на «Конотопську відьму». 

Проте повернуся до розмови з Іваном Уривським, адже історій із квитками буде ще багато, а нагоди спіймати режисера в моменті творення історії українського театру в конкретній виставі більше не випаде.

— Іване, чи є відчуття режисерського щастя від такої уваги й ажіотажу до «Конотопської відьми»?

— Скажу чесно: відчуття щастя немає. Є відчуття відповідальності. І до того ж є навіть якийсь страх. У мене досі було багато вистав, на які ходили люди, але не було такого, щоб не можна взяти квитки за два місяці.

— Вже за півроку. В Інтернеті активно запитують про продаж квитків на 2024 рік.

— Мене такий ажіотаж трішки лякає, так, ніби складається ситуація, що от не виходить на «Конотопську», то сходіть на «Безталанну». Я не хочу, щоб «Конотопська» стала якимось ніби камертоном. Я дуже добре до неї ставлюся, але вважаю, що інші мої вистави можуть бути цікавішими. Але я радий, що є попит на театр, що люди хочуть іти до театру. Приємно, що це вистава «Конотопська відьма», яку ми зробили. І люди пішли до театру — й ті, хто не був там давно, й ті, хто дуже рідко ходить, прийшли також 15–20-річні, які прагнуть щось познімати й зробити собі якесь відео. Підлітки — дуже важливий глядач, ми повинні з ними працювати. У цьому є якась правильна історія, що театр зараз потрібен.

— Чим ви собі пояснюєте таку увагу до «Конотопської відьми»? Що настільки спрацювало, що створило такий ефект тотальної уваги?

— Не знаю. Коли ми розробляли концепцію цієї вистави з художницею (Тетяною Овсійчук. — Ю.С.), мені хотілося повернутися до витоків українського театру, народного. Проте кортіло зробити щось таке, але в іншому стилі. Якось обробити, але щоб певна атмосфера відсилала туди. Ось такі думки були, бо в кожному місті є якась така в позитивному розумінні «шароварна» вистава, що обов’язково має йти в театрі. Я їх дуже багато дивився, й мені цікаво було, як перевернути цей стиль з іншого боку. А ось думок, щоб вистава була касова, — такого зовсім не було. У якийсь момент після 24 лютого ми досліджували людей, що їм потрібно. Проте в цьому процесі ми досліджували й себе, тому що ми теж живемо в цій країні й переживаємо разом усі важкі події. І я вирішив зробити щось актуальне, але змінити режисерський стиль, ракурс і головне — атмосферу. І найважливіше — те, що «Конотопська відьма» створювалася в любові до літературного матеріалу та з потужною командою. Можливо, це також уплинуло й передається тепер глядачеві.

— У вас є розуміння, хто є глядачем саме ваших вистав?

— В кожній новій виставі я намагаюся це зрозуміти. Дуже часто спостерігаю за глядачами. Вивчаю настрій, обличчя, дивлюся, хто приходить, хто як одягнений і хто як поводиться. Глядач — це частина будь-якої вистави. Тобто є те, що відбувається на сцені, є те, що відбувається в залі, і щось між ними. Якийсь роман, якась історія, любов або ненависть, або щось інше. Й оця частина вистави, яка в залі, теж важлива, тому треба знати глядача, щоб можна було бавитись із ним, але в жодному разі не йти за ним. Тобто «Конотопська відьма» — це один із таких моментів, аби погратися з глядачем, але не загравати з ним. Це частина моїх спостережень за глядачем уже під час повномасштабної війни. В цьому є особливе захоплення й насолода — не тільки робити виставу, а й пам’ятати про її невід’ємний складник — глядача. Ставити четверту стіну й водночас робити щось більше, якусь взаємодію. Бо є моменти, коли режисер знає: я зроблю так і глядачу сподобається. Але такого ми намагалися не робити в «Конотопській відьмі».

— Тобто ви багато часу приділяєте глядачам ваших вистав?

— Розумієте, глядач моїх вистав — мій і не мій глядач водночас. Це глядач Самініна, Яреми, Задніпровського, Кукуюка, Хохлаткіної й Матюхіна та інших акторів. Це навіть їхні фан-клуби, які спеціально та системно приходять подивитися гру улюбленого актора. У нас у театрі — такі актори, яких глядачі хочуть бачити на сцені. Це працює і в «Калігулі». Бо люди йдуть конкретно на Рудинського або Ажнова. Мене також дуже тішить, що зараз ходять і на режисерів. Це дуже круто. Тому що я люблю театр. Я живу в цій системі. Я працював у різних театрах, і було таке, що на мою виставу на великій сцені на тисячу осіб приходило двісті людей. Були порожні місця. Такий досвід у мене теж є. Не думаю, що наступні мої вистави після «Конотопської» матимуть такий ажіотаж. Принаймні я не ставлю таких завдань собі.

— Проте на вашу наступну прем’єрну виставу в Театрі на Подолі — «Хазяїн» Карпенка-Карого — квитки на перші два покази розкупили за декілька годин після появи.

— Можливо, тому що глядачі хочуть побачити другу «Конотопську відьму» (посміхається), а в «Хазяїні» її не буде. Я хочу це відразу заявити, не для того, щоб не було розчарування, а для того, щоб глядач не розслаблявся від одноманітності. Там зовсім інша стилістика, зовсім. Там немає пісень, танців. Кожна вистава — це нова історія. «Хазяїн» — не виняток.

— Як складається гастрольна історія «Відьми»? Вдалося завоювати іноземного глядача?

— «Конотопська» була в Рівному, збираємося до Чернівців. Їздили до Кишинева. Під час закордонного показу трапилася дуже дивна для мене історія. Коли я зайшов до зали, чомусь подумав, що буде багато українців. Проте з мови зрозумів, що їх майже немає. До вистави було спеціально створено титри. Я гадав, що буде стіна, несприйняття, а вийшло навпаки. Глядачі все прочитали. Єдине, що їм було незрозуміло, — історія про гарбуз, бо в їхніх традиціях цього немає. Я переживав за моменти, коли герої вистави починають читати текст задом наперед. Контекстні моменти, що можуть бути не дуже зрозумілими для іноземця. Мої переживання виявилися марними. Це була якась особлива вистава. Це моє спостереження. Ми інколи в Києві так не граємо. Так не сприймають. Реакція глядачів мене вразила.

— Якби вам дали повну свободу вибору літературного матеріалу для постановки, що б ви поставили?

— У Ліни Костенко є такі влучні слова: «Моя свобода завжди при мені». Тому в мене ця свобода й так повна. І я б ставив те, що й зараз. Я раніше хотів поставити «Конотопську відьму», планував, іще коли в Одесі працював. Гадав, що це буде драматична вистава про засуху, про вбивство відьом, це ж реальні історичні події. Були такі думки. Це була зовсім інша концепція. Проте зараз, коли все-таки такий важкий час і я вже маю в доробку, як я їх для себе називаю, тяжкі або похмурі вистави, подумав, що треба це змінювати. Коли працюєш і вже створено 10–20 вистав, хочеться щось нового, хочеться відійти від себе.

— У чому конкретно ви відійшли від себе в «Конотопській відьмі»?

— Наведу один приклад — сцена, де Забрьоха та Пістряк читають реп задом наперед. Я б ніколи її не робив. Це для мене такий моветон у театрі. Але тут я кажу: а чого б не спробувати? І саме ця сцена, знов-таки за спостереженнями, є однією з найулюбленіших у глядачів.

— У «Конотопській», якщо брати обидва склади, грають щонайменше два режисери — Кукуюк і Самінін. Наскільки ви дозволяєте акторам-режисерам і просто акторам додавати щось від себе до вашої режисури?

— Режисер один. Це дуже важливо. Якщо всі ставитимуть, не вийде вистави. Але актор, зірка він чи ні, має беззаперечне право на власну думку й на імпровізацію. Так відбувається мій процес режисури. Ми домовляємося про правила гри. Потім починаємо репетиції, а це завжди проба матеріалу й там є місце для імпровізації. Актори приносять свої ідеї, потім це об’єднується. Це спільна праця. У мене немає такого, що я головний, тому що я режисер. Ось така складна, але водночас проста й зрозуміла режисерська логіка. Тобто я керую, роблю каркас вистави, монтаж, а далі даю акторам зону, де вони можуть, особливо в «Конотопській», грати й гратися. Раніше я трішки інакше підходив до цього процесу. В мене було конкретно: от я хочу це. А зараз намагаюсь акторам давати більше свободи, бо це чудово, коли актору приносить задоволення його гра. І що кращий актор, то більше він привнесе в свою роль.

— Ви чули думку про те, що в двох складах «Конотопська відьма» — це дві різні вистави? Згодні з цим?

— Згоден. Коли грає один склад — вистава одна. Коли інший — інша. Це закономірно. Потім актори тасуються, теж усе змінюється. Звісно, картинка, світло, музика й монтаж вистави ті самі. Та водночас кожен наступний показ — це інша вистава.

— Режисерський стиль Уривського — це містика й магія, вони присутні в кожній виставі, а «Конотопська відьма» ними перенасичена. Із цією думкою також погоджуєтесь?

— Ні, це не так. Ну що таке магія, що таке містика? Диму напустити чи погратися з кольоровим світлом. Містика — гарне слово, але я не роблю цього спеціально. Просто в самому слові «театр» є щось містичне, є якась магія. «Конотопська відьма» — це чорно-біла вистава й про Світло зокрема. Та якщо казати напряму «містика на сцені», то ні, такого в мене немає.

— Тоді поговорімо про те, що є, — про музику. В «Конотопській відьмі» багато музики, й вона, на мою думку, заворожує від початку.

— Я сказав Сусанні (композиторці й аранжувальниці вокальних номерів Сусанні Карпенко. — Ю.С.), що хочу зробити історію, де будуть пісні, й це буде мюзикл за народними мотивами. Вона надіслала пісню. Я послухав «Зозульку» і закохався. Далі вмовив Сусанну, щоб її пісня стала лейтмотивом вистави. Ми зробили її в різних варіаціях, і вона насправді звучить протягом усієї вистави. Й у фіналі гуркіт грому — це теж ця сама пісня.

— Із музикою визначились, а як щодо акторського складу? Мені здається, що в нинішньому переліку серед акторів першої сцени можна зібрати п’ять-шість складів для «Конотопської відьми».

— Це дуже складний процес — дібрати акторів, бо в тебе є умовно сотня людей, із яких треба обрати шістнадцять, попасти в типажність, попасти в образ, який я бачу. Наприклад, для Забрьохи в мене була палітра від Ажнова до Яреми, бо ж сотник молодий насправді. Потім те саме з відьмою — це було дуже непросто. Це муки (сміється). От розподіл я завжди роблю дуже довго, бо думаю, прикидаю. Я знаю характери всіх акторів. Мені здається, що ми більш-менш точно попали в образи. І навіть попри те, що в нас Олена Анатоліївна (Хохлаткіна. — Ю.С.) і Христина (Федорак. — Ю.С.) — дві різні актриси і за віком, і за настроєм, і за всім іншим, усе одно якось ми попали і з однією, і з іншою. У «Відьмі» ще одним із головних критеріїв добору були вокальні дані. Тут не виникло проблем і, здається, все склалося так, як і планувалося.

— Є такий момент, який би ви у виставі зараз переробили?

— Можу вам сказати, що це момент перетворення відьми. Якби ж то якось технологічно це продумати й утілити, я б, може, переробив цей момент. А так я не лізу ніколи у вистави. Я зробив виставу і даю їй жити. Інколи вношу поправки, але дуже рідко. Мені здається, що прем’єра — це точка, з якої історія вистави починає розвиватися.

— Узялися б удруге розвивати історію «Конотопської відьми» на будь-якій сцені в Україні чи за кордоном?

— Вдруге, можливо, взявся б за «Перехресні стежки» Франка й навіть «Камінного господаря» Лесі Українки, але не зараз. Щодо «Конотопської відьми», наразі в мене такого бажання немає. Тому найближчим часом другої «Конотопської відьми» точно не буде. Хоча…

Замість післямови

Готуючись до цього інтерв’ю, я думала про те, що після його закінчення точно дізнаюся «формулу успіху» в публіки надпопулярної нині в українських глядачів вистави «Конотопська відьма» в режисурі Івана Уривського. І ось тепер можу точно сказати, що такої універсальної «формули» немає. Хоча… 

Мої глядацькі спостереження дають змогу стверджувати, що Уривському вдалося знайти баланс між класикою та сучасністю й водночас зберегти легку та сатиричну атмосферу п’єси. Хоча режисер і заперечує наявність чи то магії, чи то містики, але поєднання стильних у простоті декорацій, які фактично не змінюються, й авторської музики та потужної акторської гри заворожили глядачів надовго. 

Найтерплячішим читачам, які дочитали матеріал до кінця, можна було б полегшити завдання пошуку квитків на «Конотопську відьму». Проте, незважаючи на те, що в грудні 2023 року відбудеться п’ять показів, жодного вільного квитка немає. Тому варто планувати й відстежувати квитки вже наступного 2024 року.

«Хазяїн», прем’єру якого заплановано на 26 листопада, наразі успішно для Театру на Подолі крокує стежками відьомського ажіотажу — на перші п’ять показів квитків також немає.