«Дружня» Білорусь і дилеми комунікації

Коли читаю про складнощі налагодження культурного діалогу з так званими дружніми до України країнами, думаю про Білорусь останніх п’яти років до повномасштабної війни. У нас із білорусами інформаційна й культурна співпраця була практично відсутня. Дуже обмежене коло людей з обох сторін їздили туди-сюди та ділились особливостями внутрішніх контекстів. Тобто ми й без війни майже не знали одне про одного далі елементарних стереотипних упереджень, наші медіа переважно працювали з порядком денним диктатора Лукашенка, а білоруські — навіть незалежні — часто з російською версією українських подій. Повномасштабна війна загострила відносини між народами й для багатьох українців поставила під сумнів саму потребу знати більше про білорусів.

Українське в Білорусі

Нічого не вийде, в Білорусі надзвичайно слабка українська діаспора — сказали б вам одразу, якби ви схотіли б утілити там якийсь український проєкт в умовному 2017 році. Це закономірно: попри всі соціальні легенди про «благополучну» Білорусь, вона ніколи не була країною, в яку хотілося втекти за кращим життям. Їхали переважно люди, які вписувались у тамтешні зрусифіковані контексти. Знайти щось українське було майже неможливо, якщо не задаватися такою ціллю. Попри це, на безплатні курси української мови в Мінську в тому ж 2017 році записалось одразу понад сто людей, а за п’ять років курси пройшло кілька сотень білорусів у кількох містах, серед них і громадяни українського походження, і діти. Як викладачка і співорганізаторка курсів я дуже швидко зрозуміла, що до нас приходять не тільки за знаннями, а в пошуках спільноти.

Інтерес до українського в Білорусі зростав шаленими темпами. Здавалося, що малими кроками ми закладаємо якусь важливу основу для майбутнього ґрунтовнішого діалогу. Якщо тоді я вважала, що будь-яка співпраця краща за нічого, то зараз переконана, що до комунікації з різними представниками білоруського суспільства треба підходити обдумано та ретельно.

Білоруське в Україні

Влітку цього року в Києві я відвідала українсько-білоруський захід, де обговорювали проблеми білоруської культури. Загалом майже всі присутні сходилися на тому, що Білорусь і Росія — не одне й те ж, що треба позбавлятися російського та поглиблювати співпраці з цивілізованим світом. Я очікувала продуктивної дискусії, але щось пішло не так. Практично три години, відведені для конструктивної бесіди, було покладено не на те, щоб заглибитись у проблеми культури, ідентифікації та розібрати варіанти виходу з кризи, а щоби по черзі сперечатися з білорускою Тетяною Мартиновою про елементарні, багато разів проговорені професійними істориками, культурологами, філологами речі. Мені, зокрема, прилетіло від неї за націоналізм, «який не буває корисним, як не бувають корисними сигарети», — Тетяна Мартинова цією цитатою посилалася на росіянина Марка Солоніна, який, до речі, тривалий час жив в Україні (можливо, живе досі) й видавав книжки з антиукраїнською риторикою.

Білоруска Тетяна Мартинова також уже кілька років живе в Україні, отримує запрошення на інтерв’ю та говорить від імені білорусів. Такі представники Білорусі, по-перше, утримують внутрішньобілоруську проблематику на поверхні, по-друге, саме вони найчастіше представляють Білорусь в Україні. Ще один приклад — білоруска Олена Васильєва, яка коментувала білоруські події з абсолютно зміщеними акцентами та вела колонку у великому українському незалежному ЗМІ.

Я переконана, що нам із білорусами на користь взаємна співпраця, дискусії, випрацьований зовнішній наратив для країн Європи, адже глобально цілі в нас однакові. Втім, є різниця, хто представляє і Білорусь, і Україну в цих процесах. Окрім фаховості експерта, яку може бути важче перевірити, нам варто звертати увагу на його ціннісну позицію щодо своєї країни, а також щодо принципових українських питань і російського порядку. Як на мене, гідних білоруських представників в Україні вистачає, наприклад, Аліна Рудіна (співзасновниця Білоруського інформаційного центру у Львові), Тетяна Гацура-Яворська (волонтерка, засновниця реабілітаційного центру «Ланка»), Сергій Прилуцький (письменник). Одним із сильних білоруських голосів в Україні до повномасштабної війни був письменник Олесь Плотка — кілька місяців тому його не пустили в Україну за недостатністю підстав для перетину кордону. Ці люди не тільки націлені говорити про білоруську проблематику в Україні доволі аргументовано та зважено, вони стоять на доволі послідовних проукраїнських, пробілоруських та антиросійських позиціях у внутрішньобілоруському дискурсі.

• Білорусь і «Білорусія» в українському медіапросторі
• Що не так із «хорошими росіянами»

До прикладу, вони були серед тих, хто у 2022 році критикував білоруський фестиваль інтелектуальної книжки «Прадмова» за запрошення в програму росіян. На думку ж організаторів цього фестивалю, росіяни Віктор Шендерович і Антон Долін були достатньо хорошими, аби залишатись у програмі навіть після того, як українські та деякі білоруські письменники відмовилися брати участь саме через їхню присутність. Цьогоріч на «Прадмові» знову скандал із запрошенням учасника російського походження, а деякі білоруські письменники, які раніше критикували рішення фестивалю та наголошували на необхідності співпраці саме з українцями, взагалі не запрошені до участі. І буквально через місяць після цього у другому Форумі імені Острозьких у Львові бере участь співорганізатор «Прадмови» Павло Барковський. На жаль, через формат заходу «chatham house» я не можу цитувати ні питання із залу, які адресували пану Барковському, ні його відповіді щодо непослідовності позиції в культурних співпрацях із росіянами та невідповідності їх тому, що намагається декларувати Об’єднаний перехідний кабінет (куди Павло Барковський входить як заступник представниці з питань національного відродження). Втім, пан Барковський неодноразово публічно заявляв, що не бачить причин розривати повністю культурну співпрацю з усіма без винятку росіянами. Хоч, наприклад, тільки з досвіду фестивалю «Прадмова» останніх років він точно розуміє, що наразі за участь «хороших росіян» у білоруських заходах доведеться платити відсутністю там деяких білоруських і українських митців. Павла Барковського, попри всі його неоднозначні висловлювання на різноманітних міжнародних майданчиках щодо українсько-російської проблематики, в Україну пустили, в нього були «достатні підстави» для перетину українського кордону.

Декому з незалежних білоруських діячів усе-таки також вдається потрапити в Україну. Наприкінці жовтня у Львові відбулася зустріч із білоруським митцем Максимом Осіповим. Його доволі чітка позиція і щодо України, і щодо звільнення та розвитку Білорусі, й щодо зв’язків із росіянами викликає неоднозначні реакції та бурхливі обговорення в мережі. На моє запитання із залу, чи почувається він у білоруському суспільстві в опозиції та, якщо так, до чого чи до кого, він відповів, що стоїть в опозиції до тих, хто в нових умовах намагається діяти старими методами. Власне, використаю цю фразу як висновок до свого тексту.

Фото: Getty Images