Що відбувалося у МЗС під час та після Революції гідності? 10 років Майдану: спогади Андрія Дещиці

Десять років минуло відтоді, як українці вийшли на майдани нашої держави, щоб захистити європейський вибір.

Тому у нас у гостях – Андрій Дещиця, перший очільник МЗС, якого призначили після Майдану.

Він був тією людиною, яка ще у січні 2014-го піднімала інших дипломатів на бунт.

Але найбільш відомий він як перший дипломат, який публічно назвав Путіна "хуйлом".

Та ще й перебуваючи у статусі члена уряду.

міністра та про те, що було після – у розмові, яку ми опублікували напередодні 10-ї річниці початку Євромайдану.

Ми рекомендуємо до перегляду саме відеоверсію дискусії.

А текстовий варіант розмови, де наводимо лише спогади Андрія Дещиці від першої особи, розбиті за блоками, – у матеріалі "Я не шкодую про свої слова "Путін-х*йло".

Є шанс, що вони врятували Київ": інтерв'ю Андрія Дещиці.

Я пам'ятаю цей день, і це був великий шок (йдеться про 21 листопада 2013 року, коли уряд офіційно вирішив не підписувати Угоду про асоціацію, а Янукович у розмові з представниками ЄС підтвердив це рішення).

Особливо для нас, дипломатів, адже перед тим ми кілька місяців переконували партнерів підписати Угоду у Вільнюсі (попри усі проблеми в Україні за Януковича, зокрема, попри те, що Юлія Тимошенко лишалася у статусі політв’язня.

– ЄП).

І тому згодом ми побачили протест українських дипломатів.

4 лютого 2014 року ми опублікували відкрите звернення українських дипломатів, у якому заявили про солідарність з людьми на майданах та проти насильства стосовно них (на час публікації під ним було 17 підписів, Дещиця – під номером 1; невдовзі кількість зросла до 120 дипломатів).

Тоді ще далеко не було впевненості у тому, що революція переможе.

Але чимало дипломатів, які прагнули змін в Україні, були переконані, що зміни мають бути всупереч усьому.

Звісно, були й ті, хто відмовлявся.

Були ті, хто ходив на Майдан, але підписувати заяву не хотів.

Згодом місцем зустрічей дипломатів-майданівців стала Дипакадемія МЗС.

Це була така собі "дипломатична рада Майдану", де ми передусім обговорювали, як донести світу, що ж справді відбувається в Україні.

А вже після розстрілів були ще дві заяви – 20 і 22 лютого.

У другій (під час її ухвалення в дипакадемії зібралися понад сотню дипломатів) ми публічно заявили, що не будемо виконувати рішення та вказівки міністра Кожари.

На той час головним викликом було пояснити світові, що відбувається.

Бо підтримка України була тоді не такою, як багатьом видавалося.

Те, що Рада Майдану обрала на посаду очільника МЗС саме мене, стало несподіванкою.

І головним завданням, яке я тоді визначив, було донести світові правду про Україну.

З журналістами завдання виявилося простішим.

А от із західними урядами, яких ми просили про допомогу Україні, виявилося непросто.

Ще 1 березня – коли стало зрозуміло, що Росія окупувала Крим, – Україна звернулася до партнерів з проханням надати допомогу.

Але відгуку не було.

Вони не розуміли, що відбулося.

Але вони бачили, що це змінює їхній стиль життя.

І тому були пропозиції, мовляв, "давайте заспокоймося і будемо домовлятися".

Окрім інформування партнерів, терміновим завданням були кадрові зміни в МЗС.

Але чи очистилося тоді МЗС? Я вважаю, що ні.

Насправді тоді варто було зробити перезавантаження МЗС.

На жаль, це виявилося неможливо зробити з багатьох причин.

Наприкінці березня почався період лідерства американців, які справді допомагали.

А також про зміст розмови з Лавровим на зустрічі, яку допомогли організувати американці, про обставини виконання пісні про Путіна, і багато інших деталей – у матеріалі "Я не шкодую про свої слова "Путін-х*йло".

Є шанс, що вони врятували Київ": інтерв'ю Андрія Дещиці.