/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2Fb957381dc94033042b89ca565e372b39.jpg)
Еволюція гідності, або як Майдан 10 років тому змінив нас: інтерв'ю з воїном Дмитром Пальчиковим
Десять років тому українці вийшли на Євромайдан, щоб не дозволити злочинній владі завести країну не туди. Серед них був тоді студент-журналіст Дмитро Пальчиков. Він залишився на Майдані у ніч силового розгону мітингувальників, повертався туди й опісля. Згодом їздив на Донбас писати репортажі з передової. І розумів, що велика війна попереду. Влітку 2022 року Дмитро долучився до лав Збройних Сил.
Про Майдан та його вплив на українців, тексти з фронту, повномасштабне вторгнення, службу у ЗСУ та розуміння перемоги 24 Канал поговорив з Дмитром напередодні 10-ї річниці Революції Гідності.
Рішення їхати на Майдан, ніч зачистки і думки про "нас підстрелять"
У 2013 році люди виходили на Євромайдан з різних причин: не хотіли майбутнього за сценарієм, який розгортався, для того, аби бути частиною чогось великого, поспівати-потанцювати. Чому ви були на Майдані?
Я і мої друзі, моє оточення, ми розуміли, що щось відбувається не так. Ми молоді люди, ми бували за кордоном. Бачили, яке там життя, як працюють інституції, що там судова система, є верховенство права. Ми розуміли, що це світла сторона, до цього треба прагнути.
І коли Янукович їхав підписати й не підписав (Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС – 24 Канал), то зупинилися і подумали: як це взагалі можливо? Йти, йти і, взявшись за ручку дверей, відкрити їх, а тоді закрити, розвернутися і піти. Ви що, смієтеся?!
Ми бачили, що люди збираються на Майдан. Розуміли, що маємо проявити свій голос. Потрібно було показати, що ми не згодні з тим, що відбувається у країні, так не має бути. Не має одна людина вирішувати за всіх громадян.
Ми з колегами поїхали одразу на Майдан у Київ (зі Львова – 24 Канал), це було приблизно 23 листопада. Згодом я ще приїжджав кілька разів – з однокласниками та одногрупниками. Ми не мали, де жити. Тому довго там не були. Приїхали, один день побули й повернулися додому.
Та одного разу вирішили: а поїдьмо надовше. Як усе відбувалося: кияни приходили на Євромайдан і давали свої реквізити, мовляв, ми можемо поселити євромайданівців. Під час чергової поїздки у Київ нам дали житло у Людмили Філіпович – відомої релігієзнавиці. Вона – викладачка в Києво-Могилянській академії. Але ми тоді про це не знали. Коли зупинялися в пані Людмили, то говорили з нею про філософію, Бога, Майдан, свободу. Пригадую, ми стояли у неї на кухні і я подумав: вау, це так класно, що розумні люди підтримують Майдан. Ми їдемо у правильному напрямку. Це наші люди.
Саме виїхавши з її дому, ми прийняли рішення вперше провести ніч на Майдані. Це було 29 листопада.
Тобто ви залишилися на Майдані у ніч, коли беркутівці влаштували силовий розгін мітингувальників. Чи не постраждали ви чи ваші близькі тоді?
Фізично ми не постраждали. Мій колега по спині отримав кийком. Але у порівнянні з тим, що там відбувалося, пошкодження були мінімальні. Там були люди з розбитими головами. Пригадую, заплакана дівчина стояла біля хлопця, в якого буквально все було розбите, по його обличчю текла кров.
Був повний хаос. Били всіх – хлопців, дівчат, та найголовніше – неозброєних людей. Активісти не чинили ніякої агресії. Їх просто зачистили й все.
Ми, звісно, почали тікати. Кинули все, що в нас було, на Майдані. Там біля ялинки була Львівська брама – місце, де львів'яни залишали свої речі. Наші наплічники були там, а в них теплий одяг, паспорт, гаманець, у мене ще й айпад, фотоапарат. Коли все почалося, ми просто тікали, забули про це. Та навіть і часу не було б забирати. Потім після всього ми згадали, що наші речі на Майдані. Але там, звісно, вже нічого не було. Усе, мабуть, покидали в якийсь бус і вивезли.
Дмитро (третій зліва) з другом перед розгоном Майдану / Фото, надане 24 Каналу
Чи у вас після цієї ночі розгону змінилося розуміння, до чого все може призвести? Ви далі приїздили в Київ?
Це був тільки початок. Звісно, ми й надалі приїжджали. І на Грушевського були. Пам'ятаю барикади, коли ми палили шини біля стадіону імені Лобановського, коли робили димову завісу. Це було дуже романтично – так мені тоді це виглядало.
Пригадую, через барикади доводилося ходити, наче по траншеях лазити. Ми там ставали таким ланцюжком і передавали шини. Були тоді одним механізмом: взяв шину і передав іншому, а той інший ще іншому і так далі. А потім воно кидалося у загальний вогонь. І допомагало робити маскування від беркутівців і внутрішніх військ, які там стояли.
Там вже були гумові кулі. Збоку магазини. Ти стоїш, говориш. Далі бачиш скло розбите, кліпаєш, а туди щось влітає, з'являється дірка.
Ще пам'ятаю чоловіка, який стояв на автобусі спаленому. Він був голий до пояса і просто танцював. Ми там шини кидали, відбувався якийсь рух. А він собі стояв і танцював. Такий вже старший був чоловік. Перебував у якомусь своєму світі. І ти підіймав голову, дивився і думав: вау, це так сміливо. Це ж, мабуть, так деморалізує ворогів.
Коли ви востаннє були на Майдані в час Революції Гідності?
Вже після Інститутської (масових розстрілів мітингувальників – 24 Канал). У Львові мої колеги дістали бронежилет, каску. Ми їхали автобусом. Це було десь 23 лютого.
У дорозі ми думали: от приїдемо і, напевне, нас підстрелять. Ми їхали в повну невідомість, студенти другого курсу, з бронежилетами, в автобусі, у Київ, на Майдан, де стріляють у людей.
Я пригадую, що тоді зупинився на секунду і подумав: так, стоп, а що відбувається? Ти вчора ходив на пари, вчився, все було так стандартно, а зараз ти їдеш туди, де вбивають людей.
Та коли ми приїхали, там вже нічого не було. Це був перший день, коли відкрили в Нових Петрівцях хату Януковича. Ми були серед перших, хто туди потрапив. Походили там, подивилися, пофотографувалися.
Не зрадити те, за що стояли: досягнуті цілі Майдану і "еволюція гідності"
Від початку Євромайдану минуло вже 10 років. Як би ви окреслили цілі Майдану, яких вдалося досягти?
З технічної сторони, ми багато досягли. Це й Угода про асоціацію, і безвіз, і повернення людей до української мови в побуті, і реформи, і ПЦУ, і багато-багато всього. Та варто пам'ятати також, що за цю країну почали боротись не з 2013 року. Була і Помаранчева революція, Революція на граніті, боролися під час радянської окупації, був дисидентський рух, розстріляне відродження і далі-далі. Завжди були люди, готові у боротьбі віддати життя за цю країну. І вони це робили. У 2013 році свідомо-несвідомо ми оперлись на усю цю історичну тяглість.
Мені здається, що ми досягли певного усвідомлення, що можемо впливати на свою країну і повинні це робити. З'явилося розуміння, що від кожного з нас багато чого залежить. Наприклад, коли ти був на Грушевського і подавав шини, то наче нічого такого й не робив, але був одним із тих, хто передав. Разом ви працювали та досягали своєї цілі.
Міркуючи над цим зараз, я думаю, що це означає, що після Майдану в тебе тепер якась нова відповідальність за все, що робиш.
Університет, робота і так далі. Ти повинен зважати на цей свій попередній досвід і не зрадити того, заради чого ви стояли на Майдані. Наприклад, ти не можеш бути на Майдані, а потім йти в лікарню і давати хабар, або платити в автошколі, щоб отримати посвідчення водія. Отака відповідальність велика тепер на учасниках Євромайдану.
Євромайдан у Києві – Дмитро з друзями / Фото, надане 24 Каналу
У 2014 році, через рік після Євромайдану, ви сказали у коментарі одному з видань, що "не можна казати: коли була Революція Гідності, адже вона продовжується, але в іншій формі, у вигляді військового конфлікту". На вашу думку, у якомусь прояві Революція Гідності триває і тепер?
Я думаю, що ця революція, яка почалася в нашому суспільстві та в кожному з нас, триває досі. Тоді вона називалася "революція". Це був перший поштовх, коли тобі треба було просто зрушити з місця. А далі почався набір обертів, почалися якісь інші процеси.
Можливо, це трохи пафосно чи дивно прозвучить, але я думаю, що зараз, мабуть, вже триває еволюція гідності.
Мені важко підібрати слова, але я точно знаю, що те, що тоді почалося, воно триває і розвивається, воно набуває інших форм, проявляється в різних ситуаціях. Люди, які пішли вранці 24 лютого 2022 року добровольцями у військкомат, це воно, наприклад. Це люди, які вирішили, що треба. Я повинен, тому що в мене є сім'я, мені потрібно її захищати.
Цілі Революції Гідності у реформах, в ініціативних групах, у волонтерстві.
Мабуть, 10 років тому відчуття гідності, того, як правильно чинити, якось вшилося в поведінку людей, які це підтримували та сповідували. І коли вони ухвалювали якісь рішення, в будь-яких сферах, ці цінності впливали на них.
Навчання, репортажі з фронту і розуміння, що велика війна ще попереду
Що було після Майдану? Ви повернулися до навчання?
Так, після Майдану ми повернулися до університету. Я вчився на факультеті журналістики. Почав писати про те, що відбувається – про війну. Я їздив на Донбас. Готував репортажі, робив інтерв'ю. Я пам'ятаю, у лютому 2015 року був у Бахмуті. Перед тим, як стався Дебальцівський котел. Я їздив у госпіталь, писав про це тексти. Люди гинули, точніше росіяни вбивали їх. Я був у цій тематиці. Розумів, що повинен це висвітлювати, пояснювати. Бо не так багато людей, як би хотілося, розуміли, що відбувається і чому.
Ви допускали тоді, у 2014 – 2015 роках, пишучи про війну, що вона може перерости у повномасштабну?
Якщо чесно, я не думав точно, що буде повномасштабне вторгнення навіть у 2022 році. І зранку 24 лютого було важко в це повірити.
Але у 2014 – 2015 роках було відчуття, що це тільки початок, що буде велика війна. Та я думав, що колись, можливо, у 2030-х.
Я пам'ятаю, що батьки мене відправили на військову кафедру. Оскільки навчався на журналістиці, потрапив на морально-психологічне забезпечення. Але я перевівся в десантно-штурмові війська. Думав, що мене можуть мобілізувати, тому треба щось вміти, бути підготовленим.
Намагання захистити свій район: повномасштабне вторгнення
Де ви були у день повномасштабного вторгнення, якими були ваші перші думки та кроки?
Ми з моєю дружиною були в Києві. Нас розбудила бабуся. Я ще спав, та чув, що дружина говорить про війну. Я розплющив очі й пішов дивитися, що пишуть. Тоді подумав: як це взагалі можливо, серйозно, прямо зараз?
Далі ми почали думати, що робити. Намагалися бути корисними. Про роботу не йшлося, нам сказали: ситуація складна, подбайте про свою безпеку. Пробували збирати тривожні валізки. Думали, як захистити наш район, бо живемо недалеко від Ірпеня. Не можна просто нічого не робити.
Я допомагав на блокпосту, купував і приносив теплі речі. Потім прийшов у школу, в якій плели сітки. Я теж плів їх, різав цей весь матеріал. Потім став керівником спортзалу, хоча до цього був керівником аудіонапрямку у The Ukrainians.
Ще коктейлі Молотова робили. Бо ж думали, що як росіяни зайдуть до Києва, то вони знадобляться. Тепер це звучить просто неймовірно, але я пам'ятаю думки такі. Ми навіть їздили на спеціальні завдання. Одного разу мені подзвонила подруга і розповіла, що є одне завдання, а вона не хоче сама їхати. Я навіть не дослухав, про що йшлося, одразу погодився.
Тоді вперше від 24 лютого побачив місто зсередини. Пусте, без транспорту, але з окопами. Була не паніка, а готовність. Це мене надихнуло.
У центрі ми приїхали в бар, який готував коктейлі Молотова. Ми мали годину. Одні розливали суміш, інші нарізали тканину, ще частина запихала її у пляшки. Далі навантажили машину і передали на подальшу доставку по точках. Тоді ще комендантська година була. Ми боялися, що за її порушення нас можуть розстріляти.
Згодом зрозуміли, що можемо бути кориснішими, роблячи щось інше, пов'язане з нашими професійними компетенціями – пояснювати світу, що відбувається. Ми поїхали з Києва 9 березня.
На початку повномасштабного вторгнення Дмитро плів сітки: Фото, надані 24 Каналу
Розуміння, що служба у ЗСУ – питання часу: як опинився на фронті
Тоді ви ще не думали над тим, аби долучитися до лав ЗСУ?
Навіть тоді я знав, що буду в Збройних Силах, що це лише питання часу. Тому що я офіцер запасу і військкомат на мене вийде. Я вирішив, що мені треба підготуватися.
Я ходив на курси тактичної медицини, домедичної підготовки, вогневої підготовки, поводження зі зброєю. Я пішов в автошколу, бо думав, що на фронті, можливо, треба буде когось підстраховувати. Крім того, це було питання безпеки, бо треба було якось виїхати з Києва. У той час росіяни вже чинили в області геноцид. Я отримав посвідчення водія без хабарів.
І от влітку мені подзвонили з військкомату, сказали приїжджати до Львова. На той час я вже був у Києві, ми повернулися після 9 травня. У Львові у військкоматі я запитав, чи можу завершити всі справи, проєкти на роботі. Мені дали тиждень. Так я опинився у ЗСУ.
Влітку 2022 року Дмитро долучився до лав ЗСУ / Фото, надане 24 Каналу
Війна надовго: як українцям готуватися і наближати перемогу
В одному зі своїх дописів ви писали, що воювати доведеться майже кожному українцю. Ви думаєте, війна надовго?
Не знаю, коли це все закінчиться. І я не впевнений, що треба прямо чекати завершення війни. Просто потрібно робити свою роботу, яка наближає перемогу. Переконаний, що всі будуть рано чи пізно у війську. Так, це питання часу. Тому що росіяни не зупиняються ніколи й ні перед чим. Люди для них не важливі. Для них головне – держава. І це діаметрально протилежно до того, що є в Україні. У нас люди на першому місці.
Як українці можуть підготуватися до того, що війна так скоро не закінчиться, як хотілося б, а загрози від Росії можуть бути постійно?
Мені здається, якась базова мілітаристськість – це основа всіх майбутніх сфер в Україні. На цьому повинно базуватися усе.
Проєктування будинків має бути з врахуванням того, що може прилетіти ракета. У школах повинні вчитися проєктувати FPV-дрони. Узагальнюючи, українці постійно повинні готуватися до війни. І це, мені здається, буде з нами до кінця наших днів. Тому що Росія нікуди не дінеться, вони ж просто не зникнуть. Вони будуть в тій чи іншій формі, але вони завжди будуть загрозою.
Чим краще ми підготуємося, тим більше життів збережемо. Наприклад, ти повинен розуміти, якщо тобі поранило руку, значить ти маєш вміти накладати турнікет. Знати, що робити, коли щось застрягло в руці, можна це витягати чи ні. Елементарна стрільба – це взагалі базова річ. У війську дуже багато професій. Зрозуміло, що не всі будуть в окопах. Але базово всі повинні вміти стріляти і мати фізичну підготовку.
А як українці в тилу можуть допомогти наблизити перемогу?
Надсилати гроші на фонди "Повернись живим", Сергія Притули чи комусь іншому, але перевіреному. Треба донатити та наближати нашу перемогу.
Або долучатися до ЗСУ. Є дуже багато різних вакансій. На Lobby X, наприклад, які підписали контракт з Міноборони для професійного рекрутингу в Збройні Сили. Там можна шукати спеціальності, які дотичні до ваших цивільних.
Слід викладатися на всі 100%, робити це постійно. Інакше війна просто не закінчиться.
Люди по-різному визначають поняття перемоги – повернення на кордони 1991 року, вигнання всіх росіян з української землі, розвал Росії. А що для вас перемога?
Важко сказати. Мені хотілося б, щоб була перемога – і вмить усі такі веселі. Але такого ніколи не буде. Так багато людей загинуло, найкращих людей. Ми зобов'язані перемогти росіян.
Я думаю, що нам потрібно їх демілітаризувати, щоб вони просто фізично не мали можливості на нас напасти в наступні щонайменше 30 років.
Тобто вигнати їх з нашої землі – так, але й позбавити їх потужностей для подальшого нападу.
Також денацифікувати їх, тобто повністю змінити їхнє імперське мислення про те, що "України не існує, що це частина Росії, що українці – це росіяни й так далі". А також репарації, вони повинні їх платити. І звичайно, посилення обороноздатності України. Щоб вони не хотіли надалі взагалі з нами зв'язуватися. Мати ядерну зброю, а їх позбавити її – це було б красиво.
Чи вірите, що якесь покоління росіян зможе осмислити та визнати всі ті злочини, які чинила їхня країна, народ? Якщо у німців після Другої світової був такий досвід, то Росія ніколи не просила пробачення за скоєні злочини.
Ні, ніколи. Хоча вони всі в цьому винні.
Кожен росіянин винен, що він допустив, що його країна напала на Україну і вбила стільки невинних людей.
Але цьому передує багато іншого. Наприклад, вони допустили обнулення термінів перебування Путіна при владі. Вони ніколи самі не зміняться. Їх треба змінювати, фізично.
Пригадую, у подкасті "Правила гри" Данило Судин розповідав, чому всі росіяни винні у війні проти України. Він згадував працю "Питання вини" Карла Ясперса. Зокрема, про досвід денацифікації в Німеччині, коли людей просто заставляли змінювати свою думку. Наприклад: хочете поїсти – будь ласка, подивіться оце відео про те, чим був ваш режим, яка ваша участь в тому і так далі. З росіянами можна працювати у схожому напрямку.
А як щодо інших корінних народів Росії, ви вірите, що вони зможуть розхитати ситуацію всередині Росії?
Я думаю, що ми повинні це робити. Нам потрібно їм пояснювати, що вони взагалі забули свою історію і насправді Росія їх русифікувала. Вони, звісно, винні в усьому цьому, що відбувається. Однак можуть і повинні будувати своє майбутнє після цього. І це майбутнє може бути самостійним, вільним, незалежним, з їхньою культурою, мовою. Власне росіяни ніколи не зміняться. А з тими іншими народами треба працювати.
Думаю, над цим повинна працювати й наша держава. Розпад Росії – це питання нашої національної безпеки.
"Майдан-3": як не піддатися на спроби Росії дестабілізувати ситуацію в Україні
Днями Зеленський повідомив про підготовку росіянами "Майдану-3" – заходів для дестабілізації ситуації у країні. Втома від війни, недостатня допомога від Заходу, не такі результати контрнаступу, мовні скандали – такі, зокрема, тези ворог може використовувати. Як українцям не дозволити росіянам втягти себе в це?
Росіяни хочуть знищити нас. Вони ні перед чим не зупиняться. І ніякі способи досягання своєї мети для них не є якимись там негарними, неприйнятними. Вони геноцид вчинили. Росіяни працюють в усіх сферах. В інформаційній, зокрема. І звісно, що вони будуть намагатися маніпулювати українцями і робити усе, щоб використати наших людей, щоб вони дестабілізували країну.
Як не дозволити втягнути себе у це? Це питання, мені здається, часто освіти, критичного мислення та інформаційної гігієни.
Людям потрібне розуміння, що таке ЗМІ, російські інформаційні операції, навіщо вони це роблять, як вони це роблять, чого хочуть досягти, звідки можна черпати інформацію, а звідки не можна. І найважливіше – нам потрібно завжди пам'ятати, що є ворог і він один. Це – росіяни. Їх слід вигнати його з нашої території.