Андрій Клименков – про українську лайку Плута, знайомство з дружиною та народження сина

З 28 листопада о 20:00 «Плут» повертається в ефір каналу 2+2.

У другому сезоні гостросюжетного серіалу авантюрист на прізвисько Плут ризикує бути викритим в поліції, куди він влаштувався під ім’ям свого загиблого друга, тому вирішує «залягти на дно». Тіньовий бізнесмен Кузін запрошує Плута до Лондона, де він може розпочати життя з чистого аркуша. Але повномасштабна війна вносить свої корективи. Плут залишається в Україні, щоб допомогти коханій Олені вибратися з окупованої території.

KP.UA поговорила з Андрієм Клименковим, виконавцем головної ролі, про те, що чекає його героя, як Плут буде лаятися українською, про кіно та особисте життя. Адже за тиждень до старту зйомок другого сезону у актора народився син.

Все, що відбувається з нами після 24 лютого, впливає дуже сильно

- Андрію, перший сезон «Плута» знімали у квітні 2021-го, другий – у липні 2023-го. На початку зйомок ви писали в Інстаграмі, що персонаж – той самий, тільки людина вже інша. Плута чекає трансформація? Чи мова і про вас самого?

- Ми всі змінилися під час війни… І дуже багато чого залежить від того, у кого які пріоритети. Найголовніше – кожен скинув свою маску! Хтось відкрив свої негативні риси, хтось став більш глибинним, чутливим, хтось, навпаки, закрився. Все, що відбувається з нами після 24 лютого 2022, впливає дуже сильно. Наприклад, не закривається вчасно збір на пікап для поранених військових, а я щодня отримую інформацію, що відсоток живих і неушкоджених хлопців цієї бригади зменшився утричі. І від цього ти, хочеш не хочеш, а змінюєшся. І вже іншим їдеш на майданчик, інакше усвідомлюєш життя!

Я не потрапив на фронт, хоча ми на другий чи третій день пішли з дружиною записуватися в ТрО. Тоді була така кількість охочих, що нас не взяли. І хоч я фізично не там, та все ж прив’язаний морально і справами до фронту. Всевишній, мабуть, розпорядився так, що моє місце тут, у волонтерстві, де я розумію, як допомогти військовим.

Хочемо ми цього чи ні, але трансформації відбуваються в залежності від обставин, у які ми потрапляємо. Якщо порівняти, у першому сезоні прослідковувалася якась зухвалість мого персонажа, можливо, певний ступінь егоїзму, то в другому - Плут просто не може приховувати свою чутливість.

- Ви кажете, що кожен скинув свою маску. У вашому оточенні є зміни?

- Мені здається, немає таких людей, у кого б їх не було. Я сам недостатньо правильно і, мабуть, глибоко, визнаю це, розумів ситуацію, яка була після 2014 року. Тому, на відміну від тієї ж Римми Зюбіної, Ірми Вітовської чи Ади Роговцевої, не відмовився тоді від співпраці в російськомовних серіалах. Прийшло усвідомлення, визнав, вибачився. Сьогодні у мене є своєрідне табу, яке починається з мови. Я хочу, щоб в нашій країні мова стала ідентифікатором кожної людини. Як би нам важко не було, як би не ліз суржик, що б з нами не відбувалося… Має бути єдина основа ідентифікації нас – мова! Це наш генетичний код.

Тому з тими, хто з цим не погоджується, мої дороги розходяться. Я багато співпрацював з людьми з пострадянського простору. На жаль, більшість з них досі не розуміють того, що у нас відбувається. Не замислюючись, розривав будь-яке спілкування. І простору стало більше!

Актор – це енергія. І якщо енергія направлена не туди, ми не отримаємо на виході те, у що вкладаємо всі свої сили. Тому другий сезон для мене – це наче сходження на Еверест людини, яка ніколи не піднімалася навіть на низькогір’я. Я ліз на свій Еверест.

- «Ліз на свій Еверест» – це про що мова?

- Маю на увазі, що довелося докласти чимало зусиль, щоб отримати бажаний результат. Бо зйомки до повномасштабного вторгнення і зараз – це різні речі, ми зіштовхуємося з новими зовнішніми факторами. Чому, наприклад, ми маємо знімати екшн під час війни? Ми маємо це виправдати. Актор у своєму існуванні має виправдати кожну дрібничку, якою він живе в ролі. Чому він робить той чи інший вчинок? Як це зробити для глядача зрозумілим?

Акторство для мене дорівнює хірургії. Щоб довірили робити операцію на серці, треба йти до цього багато років, навчатися. Тому і тут, і в серіалі, у нас мало з’єднатися дуже багато пазлів, щоб ця картина змогла стати потрібною зараз, щоб внутрішньо тобі не було соромно, що ти це робиш.

- Як на мене, мають бути різні фільми, різні жанри, і той же детективний екшн, і комедія, а глядач вже хай обирає, що допомагає йому переключитися і перепочити. Але от щодо кіно на військові теми, то тут треба підходити дуже зважено.

- Звісно, мають бути різні жанри. Але все має бути виправданим і доречним. Бо чим далі ти заглиблюєшся у професію, тим складніше виправдати кожну річ. Нещодавно ми закінчили зйомки проєкту з Сергієм Стрельніковим. Спілкувалися на майданчику, і він каже: «Я відмовився від трьох головних ролей у фільмах на військову тему, бо немає нічого найгіршого зараз, ніж зіграти головного героя, військового, людині, яка не була на війні. Це буде суцільна брехня».

У цьому є правда. Такі ролі мають грати Паша Алдошин, Олександр Печериця, Володя Ращук, чоловік Світлани Гордієнко, яка грає одну з головних ролей у «Плуті», Макс Девізоров… Водночас треба розуміти, що не завжди є можливість долучати військових-акторів до зйомок, а кількість проєктів на тему війни буде рости.

Українська лайка Плута – це моя ідея

- Ви говорите, що мова має бути найважливішим нашим ідентифікатором. Ви у побуті теж розмовляєте українською? Мені це цікаво, бо багато публічних людей говорять: якою мовою ви розмовляєте вдома – це ваше справа, а от публічно треба говорити українською. Це якось показушно.

- Повністю погоджуюся. Оця штука, що вдома я можу говорити так, а в публічному просторі – так, не працює. Є систематика, дисципліна. Я у своєму житті дуже багато спілкувався російською. І з власного досвіду можу сказати, що є кілька етапів переходу. Перший – почати. І цей етап насправді нескладний. А от наступний, коли треба це утримати, – найважчий. Я за цим спостерігаю вже багато років. Спочатку нібито непогано виходить, а потім люди починають зістрибувати з цього шляху. Сам це пройшов.

Тому вважаю, що категорично не можна розділяти: десь говорити російською, а десь – українською. Або ти переходиш і говориш, або говори своєю російською. Все! Не розумію людей, які займаються перевдяганням – то туди, то сюди. Вони виглядають дуже смішно.

Повторюся: втриматися, починати чистити русизми, вони ж лізуть з тебе, - це дуже важко. Зараз я педантично слідкую за наголосами. Це кропітка дисциплінована робота з виписуванням у щоденник, у телефон, з повторюванням, щоб це вкорінилося, стало твоїм.

- Ви прагнули знайти максимальну адаптацію своєму Плуту в другому сезоні з українською лайкою. Самі все вишукували чи сценаристи?

- Сценаристи проробили величезну роботу. У новому сезоні наші герої не відірвані від реальності, в якій ми живемо, вони так само зіштовхуються з війною та її викликами, проходять переоцінку цінностей, роблять свій вибір. Увага авторів була саме на цьому. Але продюсерка серіалу Олеся Пазенко дозволила мені адаптувати вимову Плута так, як я її відчуваю, щоб вона була органічною для героя, який має непросте, кримінальне минуле. Щира вдячність, що вона довірилася мені в цьому питанні, це рідкість в українському кіновиробництві.

Щодо лайки – це була моя ідея. Коли дублював Плута українською після першого сезону, у нас була справжня гладіаторська бійня, в хорошому сенсі. На деякі репліки я просто казав: «Плут так не говорить. Це не він, це не той настрій. Ну ніколи він не скаже слово «дідько»!». І тоді ми рухалися в бік органічності характеру і його поведінки.

У другому сезоні треба було зробити вже більш складну роботу. Всі ці літературні штампи – «чорт», «дідько» – мали відійти. Тому коли йшла підготовка до зйомок, щовечора я сідав і по 2-3 години вишукував, виписував «смачні» слова. У нас є дуже наелектризована, емоційна сцена, коли до мене прибігає Семен, якого зіграв Роман Соболевський, і виправдовується. Я парирую: «Сьомо, не роби з гівна сметану!». Або мене прийшов рятувати диякон, а в мене до нього недовіра, питаю: «Москалям, серун, служиш!?». Якби замість слова «серун» було «дідько» чи «чорт» – це вже не те.

Є ще репліки «щоб тебе хрущі з’їли» або «щоб тебе гівно доганяло» (звісно, цього не було в сценарії). Але сподіваюся, воно все піде в монтаж (сміється). Щодня я грався в думках подібним накопиченим матеріалом, підбирав, пристрілювався, що могло б влучити і в якій ситуації. Будемо битися до кінця, щоб усе зберегти. А може, щось навіть і покращити на тонуванні.

- Cамі теж можете вживати лайливі слівця?

- Звісно. Єдине, буває, пролазять російські. «Бляха» лізе дуже часто, але намагаюся заміняти його на слово «курва». Що цікаво, вся російська лайка йде через геніталії, а українська – через дефекацію. Наприклад, коли говорять про щось брудне – про вулицю чи заклад, – кажуть «задристаний». У цьому українська лайка багато в чому схожа на європейську, де правлять бал французьке merde, німецьке Scheisse, Dreck, Lecken Sie mir Arsch та польське gowno.

«Син став нашим світлом в майбутнє»

- 7 липня у вас народився син Даниїл. Для когось війна поставила народження дітей на паузу, бо це надзвичайно важко, це і переживання, і стреси. Ви як для себе це вирішували? Що вам додавало віри, що все буде добре?

- У мене все навпаки. Я не перший раз одружений. І п’ять з половиною років у попередньому шлюбі ми боролися за те, щоб у нас народилася дитинка. Цього не сталося. І коли мені було 38 чи 39, я почав згасати морально, почав думати, що у мене ніколи не буде дітей. Як сильно хотів дитину, не передати словами! Це була моя мрія, яка не збувалася.

Тому коли Даниїл народився, в нашу сім’ю прийшло найбільше щастя. Мені не було страшно. Як ми потім з дружиною вирахували, наш Даня зачався в день вінчання. Я людина віруюча. Шлях усвідомлень і прийняття був тернистим. Мені дуже пощастило з батюшкою, він людина нового покоління. Знаю його з 2013 року, ходжу в один храм. Це захищає нашу сім’ю. І моя дружина це поділяє. Я ніколи нікому не намагався нав’язати віру. Завжди питаю: а як ти до цього ставишся? Читаю вечірню чи ранкову молитву, вона підходить до мене і каже: я з тобою. Батюшка дав мені зрозуміти: якщо це прийшло, то це прийшло тоді, коли треба, і Всевишній допоможе, щоб з дитиною все було добре.

Збулася моя мрія. Вона в усіх прекрасних сенсах перевернула моє життя. Коли одружуєшся, несеш відповідальність за свої і за дружини слова, думки чи вчинки. Народжується дитина, то ти вже несеш відповідальність за всіх трьох. Даниїл став нашим світлом в майбутнє.

- Ви називаєте дружину «моя рідна душа». Як ви познайомилися? Одразу зрозуміли, що вона ваша рідна душа?

- Мені не треба багато часу, щоб відчути, зрозуміти і не сплутати справжні почуття з «метеликами в животі». У своєму віці я вже їх, мабуть, не сприймаю. Це здається більше обманкою, яка своєю солодкістю вибиває з реальності, а потім починаються проблеми. Бо є відчуття, що «метелики» будуть завжди. Я з повагою почекав, коли цей період пройде у дружини (сміється). Далі почалася справжня відповідальність. У нашому випадку, на жаль, з присмаком війни.

Люди сходяться, розходяться, вчаться один в одного. Вважаю, що дружина – це повне віддзеркалення тебе, і навпаки. Я впевнений в тому, що кожна пара у житті з’єднана не просто так. Це все для того, щоб подивитися на себе у дзеркало, усвідомити, хто ти є. Це моє розуміння еволюції людини.

Рідна душа – це відчуття! Це вдячність Всевишньому і, мабуть, собі, що нарешті наші пазли склалися. Як не дивно, познайомилися ми в Тіндері, домовилися про зустріч у святкові різдвяні дні 2021-го. Але вона так і не відбулася. Думаю, згори було видніше, як має статися. Потім у кожного з нас були спроби побудувати нові відносини, які не склалися. А 6 листопада Віра вдруге прийшла до мене на інтенсив з акторами і була дуже сумна. Я запропонував поспілкуватися після події. З тієї розмови ми разом!

- Це доля, я вірю в долю.

- Я теж вірю в долю, особливо аналізуючи увесь свій шлях. Дуже мудро роблять європейці, які створюють сім’ї після 30 чи 35 років. Бо ти вже готовий до цього. Раніше, коли я чув чужі дитячі крики, думав: та коли ж та дитина вже вгамується! У нашого Данічки кожні два місяці нові приколи. От зараз зранку він кричить як сирена, а потім сміється, і я спокійно на це реагую. Щоночі ми 2-3 рази прокидаємося з дружиною. Вона годує, після я тримаю його стовпчиком (батьки зрозуміють) і, якщо треба, змінюємо підгузок.

- Ви теж прокидаєтеся, раптом треба підгузок поміняти або ж сходити на вулицю з сином погуляти?

- Я дуже люблю з ним гуляти. Навіть попри те, що часу обмаль через робочу зайнятість. На вулиці він завжди засинає, я йому щось розповідаю, ми з ним говоримо «по-дорослому», і час пролітає дуже швидко.

Вночі, коли дружина встає його годувати, якось соромно спати і не підтримати. Іноді я наче мумія встаю за компанію (сміється). Сідаю поруч, можу навіть із закритими очима чекати фінішу годування, на автоматі допомагати з підгузком або заколисувати, коли дуже втомлений. Далі – в сон до наступного підйому.

- Про що зараз мрієте родиною?

- Кожен день крізь усі наші мрії проходить найважливіша – Перемога! Коли, на жаль, гинуть наші хлопці і дівчата, це дуже б’є по тобі. З перших місяців я акумулював усі свої зв’язки в кіноіндустрії, щоб допомагати фронту. В основному ми збираємо на машини. І коли закривається черговий збір, ти купуєш авто, відправляєш, видихаєш - тоді і помріяти хочеться. Але наступного дня чи тижня вже відкриваєш новий збір.

Я постійно з військовими на зв’язку, а вони під Авдіївкою, Бахмутом… Телефонуєш і чуєш: «у мене сьогодні на руках друг помер». І це все тисне.

Але це не має стати буденним, люди не повинні втомлюватися донатити. Зараз філософія нашого життя – це донатити! Не важливо - скільки, але робити це щодня. До речі, дякую всім, хто був у команді «Плута» та долучився до втілення нашого задуму! Вдалося закрити збір на 300 тисяч гривень і купити хлопцям, які під Бахмутом, автомобіль для вивезення поранених. Всім, хто донатив, велика вдячність від військових.

Насправді дуже хочу, як тільки Даня буде готовий, щоб дружина поїхала з малим за кордон. А взагалі, зараз з'являється багато інформації про невідомі досі, надзвичайні місця на мапі України. Можливо, нам вдасться сім'єю побачити їх разом.

- За кордон на відпочинок чи хочете відправити їх на якийсь час заради безпеки?

- Ні, на відпочинок. На початку вторгнення я зміг організувати виїзд Віри з мамою та її рідною сестрою до Естонії. Більше місяця вона там не витримала... Причому там був мій друг, який підтримав, допоміг облаштуватися. Віра сказала, що хоче бути поруч з чоловіком. Зробила сюрприз, навіть під час розпалу війни, повернулася додому на Великдень!