ЗСУ зайняли три плацдарми на лівому березі Дніпра, тепер потрібен міст: інтерв'ю з Селезньовим

Українські морські піхотинці зайняли три плацдарми на лівому березі Дніпра на Херсонщині. Завдяки мінометам та артилерії вдалося просунутися вглиб території на 3-8 кілометрів. І це максимальна відстань, на якій наші Сили оборони можуть встановити вогневий контроль. Так, вони мають у своєму розпорядженні установки HIMARS, але на жаль, їх недостатньо для організації масованих ударів по угрупованню російської окупаційної армії. Більше того, окупанти активно застосовують тут авіацію, тоді як Україна досі не отримала обіцяних винищувачів F-16.

Під час візиту до Києва глава Пентагону Ллойд Остін заявив, що "чарівної палички" у цій війні не існує. Зокрема, він запевнив, що ані F-16, ані HIMARS як такі нічого не означають. Але це геть не так. "Чарівна паличка" справді є, і це – системне, повноцінне та своєчасне постачання української армії озброєнням та боєприпасами. Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловив військовий експерт Владислав Селезньов.

– Питання щодо вогневого контролю українських Сил оборони над частиною лівобережжя Дніпра. На вашу думку, на яку глибину та чим він може забезпечуватися?

– Вогневий контроль забезпечується засобами ураження. Це можуть бути мінометні, артилерійські гармати чи авіаційні засоби. З авіацією у нас досить серйозні проблеми, ми фізично не маємо достатньої кількості авіаційних засобів, тому основні засоби поразки та, відповідно, підтримки українських морських піхотинців, які діють на лівому березі Дніпра – це наші міномети, здебільшого 120-ті, та наші артилерійські знаряддя.

При цьому артилерійські гармати вже дозволили українським підрозділам просунутися на різних ділянках фронту на лівому березі Дніпра на відстань від 3 до 8 кілометрів. Відповідно, далі наша морська піхота не має змоги просуватися. Можливо, такими відстанями і зумовлені максимальні можливості українських артилерійських підрозділів. Очевидно, що ми маємо РСЗВ типу HIMARS, але їхня кількість обмежена для того, щоб ми мали можливість завдавати масованих ударів.

Проте, навіть за таких умов створено три серйозні плацдарми. Це вже відкрита інформація. Про це заявляє командування морської піхоти. Є інформація про те, що вони створені в районі Антонівського автомобільного та залізничного мостів та в районі населеного пункту Кринки. Там ідуть запеклі бойові зіткнення.

Але я досить акуратно оцінюю перспективи розвитку українського наступу на цій ділянці фронту. Чому? Ресурси. Тому що, щоб просуватися далі, на лівому березі нам потрібна бронетехніка, у тому числі танки. Там нам потрібні системи ППО та артилерійські системи. Як перемістити все це майно, всі військово-технічні елементи з правого на лівий берег? Відповідь очевидна. Необхідний міст.

Чотири мости, які раніше існували на цій ділянці фронту, знищені ворожою армією восени минулого року, коли вона втекла з Херсона та його передмість. Навести понтонно-мостову переправу – це дуже складне в технічному плані завдання, бо правий берег від лівого відокремлює тисячу метрів.

Відповідно, одне питання, як нанести цю переправу, а друге – як забезпечити її функціонування та безпеку, її стійкість від впливу ворожої авіації та ворожої артилерії. Відповідей поки немає, тому, щоб ми мали змогу відганяти ворожі літаки від Дніпра в цій його частині – а ми пам'ятаємо, що ворог часто використовує керовані авіабомби – нам потрібна потужна система ППО або винищувачі F-16.

ППО ми не маємо у достатній кількості, а F-16 не маємо зовсім. Отже, щоб ми мали можливість якнайдалі відігнати ворожу артилерію, щоб не всі її компоненти могли завдавати артилерійських ударів по майбутній наведеній переправі, необхідне збільшення розмірів плацдармів, тобто просування вглиб оборони супротивника. Що також поки що неможливо реалізувати, бо немає бронетехніки, щоб рухатися вперед. Немає артилерійських засобів підтримки, щоб атакувати передній край оборони супротивника.

Як бачимо, часто реалізація одних завдань пов'язана з необхідністю вирішення інших завдань у тому форматі. Вони безпосередньо залежать один від одного.

– 20 листопада у Києві побував голова Пентагону Ллойд Остін, 21 листопада столицю України відвідав міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус. Чи вважаєте ви, що може бути прямий зв'язок між цими візитами та подіями на лівому березі? Остін також зробив цікаву заяву. "Для вирішення конфлікту, подібного до цієї війни, немає жодної "чарівної палички". Тому F-16, або HIMARS, або щось інше – головне те, як ви використовуєте ці можливості, інтегруєте та синхронізуєте їх для отримання належного ефекту на полі бою", – сказав він.

– Пан Остін дещо недоговорює. Справа в тому, що "чарівна паличка" на полі бою існує. Про це говорить головнокомандувач ЗСУ генерал Залужний. Це системне, повноцінне та своєчасне забезпечення потреб української армії для реалізації тих місій, які на неї покладено.

Якби Україна вчасно отримала і винищувачі F-16, і ракети типу ATACMS, успішність на полі бою українських Сил оборони була б яскравіше виражена. Відповідно, коли Ллойд Остін заявляє про те, що не існує "чарівної палички", але при цьому заявляє про черговий пакет військово-технічної допомоги Україні на рівні 100 мільйонів доларів, то необхідно розуміти, що ці цифри не можна порівняти з рівнем та інтенсивністю ведення бойових дій. .

Ми пам'ятаємо кейси одномоментної військової допомоги на рівні мільярда і більше доларів. Зараз обсяг поставок кратно менший. Тому говорити про якусь військово-технічну перевагу на полі бою і вже тим більше про можливості для української армії мати ту саму "чарівну паличку", напевно, не слід.

Інтенсивність ведення бойових дій передбачає використання величезної кількості артилерійських боєприпасів, але у пакеті військово-технічної допомоги ми отримаємо одну – наголошую, одну! - Систему реактивного залпового вогню типу HIMARS. Відповідно, і ракети до неї. Чи може одна система РСЗВ серйозно змінити ситуацію на полі бою з огляду на те, що протяжність фронту 1450 кілометрів? Відповідь очевидна. Ні.

Тому, коли ми слухаємо такі заяви, мені здається, це публічна риторика для невідомої аудиторії, яка прикриває інші непублічні переговори.

Якось зачастили західні партнери до України. Нагадаю, з Остіном у Києві був ще й керівник сил НАТО у Європі генерал Каволі. Дуже цікаво, про що йдеться. Але також досить симптоматична заява низки німецьких експертів, які кажуть, що як тільки застопоряться бойові дії на території України, Росія матиме шість років для підготовки масштабної війни вже проти НАТО.

– І все-таки, за вашими оцінками, у якому напрямку сьогодні розвивається ця війна? Як розвиватимуться події за умови достатніх та своєчасних поставок Україні військової допомоги та у разі, якщо вони залишаться на нинішньому рівні?

– Ефективність дій української армії безпосередньо залежатиме від ресурсних можливостей. Голими руками воювати проти російських танків неможливо. Ми намагалися це робити у травні минулого року. Рівень українських втрат у той період зашкалював.

Тому очевидно, що, маючи в достатній кількості озброєння, техніку, боєприпаси, українська армія буде ефективна не лише в обороні, а й під час проведення контрнаступальних та наступальних заходів. В іншому випадку на нас чекають серйозні втрати, ведення бойових дій у стратегічній обороні і, цілком імовірно, територіальні втрати.

Саме тому важливо донести до наших західних шановних партнерів, що Російська Федерація, безпосередньо Путін, не обмежиться агресією щодо України. Якщо Україна не витримає цієї атаки та впаде, наступною метою російських атак стане Східна Європа.

У зоні уваги Путіна будуть країни Балтії, країни, які входили до Варшавського договору. Східна частина Німеччини також буде метою та пріоритетом для військової кампанії армії Путін.