Директор Маріупольської лікарні Ольга Голубченко: Наші пацієнти раділи, коли знаходили нас у Києві

Більше року у Києві на вулиці Довженка, 3, приймає пацієнтів Обласна лікарня Маріуполя. Медики витримали жорстокі обстріли і окупацію, але змушені були залишити рідне місто і роз'їхатися країною, а тепер знову зібралися разом, щоб допомагати таким же, як вони, переселенцям, щоб працювати і жити з надією.

Про те, що довелося перенести, як відроджувалася лікарня та як функціонує зараз, розповіла керівник КНП «Обласна лікарня інтенсивного лікування м. Маріуполь» Ольга Голубченко.

Вдень і вночі нас поливали вогнем

- Ольго Петрівно, це правда, що ваша лікарня в Маріуполі була найбільшою на підконтрольній території Донецької області?

- Після окупації Донецька, що відбулася у квітні 2014 року, губернатор ухвалив рішення обрати лікарню у Маріуполі, щоб створити на її базі нову обласну клініку. В обласному департаменті охорони здоров'я розглядали різні установи – аналізували чисельність штатів, кваліфікацію лікарів та наявність обладнання.

Вибір випав на міську лікарню №2, її передали до обласного бюджету та почали оснащувати. Адже лікарня - це не лише стіни, не тільки люди, хоча це дуже важливо, але й наявність сучасного, високоспеціалізованого обладнання, технології, що дозволяють впроваджувати нові методи лікування. Стояло завдання створити всю необхідну базу, щоб ми могли не відправляти хворих до інших областей, як це спочатку доводилося робити, а лікувати всіх у себе. Тому що тривали бойові дії і не завжди була можливість перевозити пацієнтів до Запоріжжя чи Дніпропетровська.

Офіційно обласна лікарня інтенсивного лікування відкрилася в січні 2017 року. Тоді ж мене перевели з посади начальника управління охорони здоров'я Маріупольської міськради на посаду головного лікаря нової клініки.

З 2017 року до початку широкомасштабної агресії Росії лікарню повністю переоснастили. У нас було найбільше відділення нейрохірургії, для якого було виділено окремий операційний блок. Травматологія, хірургія, урологія, гінекологія, отоларингологія, відділення мікрохірургії ока також мали свої операційні і не одну. Було зроблено гарний ремонт, куплено найякісніше, найсучасніше обладнання. Паралельно медики проходили курси підвищення кваліфікації, а ми в себе навчали інтернів. У лікарні було 550 ліжок, стільки ж миттєво ми могли прийняти хворих.

- Коли 24 лютого 2022 року розпочалися бої, обговорювалася можливість евакуації людей та обладнання?

- Обговорювалася, але нам казали, що місто укріплене, росіяни в нього не зайдуть, та ми й самі в це хотіли вірити, тому всі залишалися на своїх місцях і працювали. Багато хто просто почав жити в лікарні. Перші дні після початку воєнних дій були відносно тихими, а потім почалися обстріли, ще чере кілька днів нас почали поливати вогнем вдень і вночі, у лікарні не залишилося жодного цілого вікна. Але при цьому вона була заповнена.

Поранених везли потоком – і військових, і мирних жителів, які потрапляли під снаряди та бомби, коли виходили по воду, продукти харчування, в аптеку. Поранення були дуже важкими, весь час були потрібні операційні, але працювати там через розбиті вікна було неможливо, ми перейшли в передопераційні кімнати.

Росіяни поводилися дуже агресивно

– У таких умовах евакуація була вже неможлива?

- Так, посилювалися обстріли - "Гради", літаки, які скидали міни, потім знову "Гради", знову обстріли. І водночас був постійний наплив людей, яким потрібна невідкладна допомога.

З 2 березня електропостачання міста повністю припинилося. Виручав генератор, завдяки якому ми освітлювали приймальне відділення та операційні блоки.

– Коли росіяни зайшли до лікарні?

- Це сталося 12 березня. До нас увірвалися люди у військовій формі та зі зброєю. Наказали всім залишатись на місцях, нікого нікуди не випускали. Та ніхто й не міг піти, бо пацієнтів треба було рятувати, оперувати, перев'язувати. Продовжували працювати.

Росіяни поводилися дуже агресивно – погрожували, шукали поранених військових. Ми намагалися пояснити, що тут немає солдатів, тут пацієнти і медики, ми всім зобов'язані надавати допомогу. Коли наставало хоч якесь затишшя, лікарі потай намагалися збігати до себе додому, адже у всіх були діти, літні батьки, треба було хоча б переконатися, що вони живі, віднести хоч якийсь запас води, їжі. Адже не було вже нічого – ні світла, ні водопостачання, ні газу, ні мобільного зв'язку.

- Скільки довелося прожити у такій локальній окупації?

– До кінця березня. На той час окупанти трохи заспокоїлися, лікарі отримали можливість потихеньку виїхати. Коли більшість виїхала, пішла і я.

Починали з пошуку приміщень

- Що сталося із пацієнтами?

- Деякі медики у лікарні ще залишалися – лікарі, медсестри. Це ті, кому нікуди й не було на чому їхати або вони не могли залишити старих батьків, яких треба було доглядати.

Багатьох пацієнтів ми переправили до Донецька або їх відвезли з лікарні родичі. Усіх тяжких вивозили на швидкій допомозі. Коли я йшла, лікарня вже була більш-менш розвантажена. Згодом я дізналася, що росіяни ввели туди свою адміністрацію.

- Ви одразу покинули Маріуполь?

- Ні, якийсь час жила у брата, а 2 травня виїхала на захід України. Стан був такий, що все в житті втрачено, в голові билася одна думка: що робити... щось треба робити... А потім мені зателефонував директор обласного департаменту охорони здоров'я і запитав, чи не хочу я відновити лікарню під прапором Маріуполя.. Ну звісно ж я захотіла!

Так приїхала до Києва. Відбулася зустріч із директором департаменту, заступником губернатора. Було визначено коло проблем, обговорили завдання, які необхідно вирішити.

- З чого починали?

- З пошуку приміщення. Я відвідувала київські лікарні, дивилась оголошення. У столичних клініках зайвих площ не було. А ті приміщення, які здавались в оренду, не всі можна було пристосувати за умов лікарні. У результаті зупинила свій вибір на будівлі на вулиці Довженка, 3, де вже були розташовані деякі медустанови.

Ремонт робили орендодавці, а ми в цей час закуповували обладнання для операційних. До нас приєднався Краматорський кардіохірургічний центр. Частину обладнання вони привезли.

Усі казали: ми приїдемо!

– Як вдалося зібрати колишній колектив? Виїхавши з Маріуполя, лікарі, напевно, розосередилися по різних регіонах.

- А ось це виявилося дуже просто. Ми мали дуже міцний, дуже дружний колектив. Залишаючи Маріуполь, кожен мріяв, щоб знову зібратися всім разом і повернутися додому. Тому, коли я стала обдзвонювати своїх колег і пропонувати роботу, всі охоче говорили: ми приїдемо! І приїжджали.

Звісно, ​​всю нашу родину відновити не вдалося. У Маріуполі ми мали 1000 осіб, серед яких 250 лікарів. Наразі працюють 150 співробітників, з них 100 лікарів.

– А столичні колеги вас підтримували?

- І добрим словом, і ділом. З низкою київських медустанов ми уклали договори про співпрацю.

Якщо чесно, ми звикли розраховувати на себе, рідко просимо про допомогу. Але якщо просили, то завжди знаходили відгук.

– Своїх колег ви знайшли. А чи знаходять вас пацієнти, з якими працювали у Маріуполі?

- Звичайно! Коли почали відкриватись, ми зв'язалися з центром «ЯМаріуполь», залишили там інформацію про себе, свої координати. І люди почали приходити. Багато хто дуже радів, коли бачили лікарів, у яких лікувалися в Маріуполі. Були дуже зворушливі моменти.

- Які відділення працюють у лікарні зараз?

- У нас працює кардіохірургія, хірургія, травматологія, нейрохірургія, урологія, неврологія, гастроентерологія, офтальмологія та отоларингологія, консультативна поліклініка. Відтворити лікарню у колишньому обсязі ми не можемо. У Маріуполі у нас було майже 25 000 квадратних метрів, тут лише 1400. Зараз практично немає терапевтичного профілю, хоча ми приймаємо пацієнтів та консультуємо. Створили навіть невеликий денний стаціонар.

Нині маємо бути реалістами

- Ви рекламуєте, що приймаєте не лише переселенців, а й киян. Чи вдається конкурувати зі столичними лікарнями?

– Нам ні з ким не треба конкурувати, ми хочемо співпрацювати, взаємодіяти. У Києві дуже багато хороших лікарень та висококласних лікарів. Але й у нас є своє коло пацієнтів не лише із Донецької, а й Луганської, Запорізької областей. Кияни також приходять іноді.

– Для пацієнтів послуги безкоштовні?

- У нас договір із Національною службою здоров'я України, щоправда, поки що по одному пакету, але з наступного року сподіваємося розширити контракт. Лікарню підтримує Донецька обласна адміністрація. Для пацієнтів послуги безкоштовні. Але ми розпочинаємо і платну програму, це законом дозволено.

Ми всі мріємо повернутися до свого рідного Маріуполя, але зараз маємо бути реалістами. Тому живемо, працюємо, намагаємось не втрачати оптимізму.