"Кричу про це багато років". Оперна зірка Людмила Монастирська – про таємну зброю РФ, російську музику за кордоном і компліменти Пласідо Домінго

"Ла Скала" в Мілані, Королівський театр Ковент-Гарден у Лондоні, Метрополітен-опера у Нью-Йорку – це сцени, на яких звучить голос Людмили Монастирської, зірки світової оперної сцени, прими Національної опери України. Співачка нечасто буває в Україні, бо має багато контрактів з найпрестижнішими театрами світу.

В інтерв’ю OBOZ.UA оперна діва, яка приїхала до Києва, згадала, як на початку агресії РФ замінила в постановці Метрополітен-опера росіянку Анну Нетребко, контракт із якою розірвали через підтримку путінського режиму, а також розповіла про зустріч зі співачкою після інциденту та пояснила, чому закордонні театри не поспішають позбуватися російського репертуару.

– Повномасштабна війна застала вас в Італії, і ви згодом зізналися, що вас підтримувала тоді, як не дивно, російська артистка. Хто це?

– Це росіянка, яка свого часу виїхала до Італії, вийшла там заміж і робить кар’єру в Європі. Вона дійсно мене підтримала, та не тільки вона – колеги з Молдови, Грузії, Білорусі – переважно це артисти, які живуть за кордоном.

У лютому 2022 року я працювала за контрактом у Неаполі. 26 числа мала співати останню "Аїду" з чотирьох запланованих у театрі Сан-Карло, а на 27 лютого був квиток до Києва. 24 лютого, коли дізналася про вторгнення, емоції просто пожирали, текст забувався, а вистава складна – головна роль, перебувати на сцені потрібно до останньої ноти. Це було щось страшне.

Весь час намагалася бути на зв’язку з рідними. Всі вони перебували в Києві, крім сина Андрія, який був за кордоном, але згодом повернувся в Україну. На другий чи третій день, коли щось прилетіло поблизу залізничного вокзалу, моя донька Аня була там. Їх попросили вийти з евакуаційного потяга, заховатися в підземний перехід. І вона з клунками та тваринами – трьома котами та собакою – якось дочимчикувала туди. Спочатку Аня переїхала на захід України, потім волонтери перевезли її до Румунії, звідти – до Іспанії. А я тим часом переїхала до Варшави, а звідти вже їздила на концерти на підтримку України – Франція, Німеччина, країни Балтії. А в квітні запросили до Метрополітен-опера.

– Коли вам особисто зателефонував гендиректор театру Пітер Гелб та запропонував замінити Анну Нетребко, що відчули?

– Я працюю в Метрополітен вже більше 10 років. З Пітером Гелбом ми дуже непогано знаємо одне одного. Він ходить на вистави. А перед знаковими постановками заходить до гримерної і бажає успіху – так заведено. Коли він мені зателефонував у Варшаву, запросив заспівати замість Анни Нетребко, трохи розгубилася, бо зазвичай організаційні питання вирішуються через агента артиста. Чесно зізнаюся: спочатку відмовилася. Партію Турандот Джакомо Пуччіні я закінчила співати давно, бо в репертуарі багато інших робіт. А він: "Ти маєш її заспівати, це наш вибір і наша позиція – росіянку міняємо на українку".

– Анна Нетребко зараз має роботу за кордоном?

– Я не слідкую за нею. Ми бачилися після інциденту лише раз. Минулого літа я співала "Аїду", зі мною мав працювати тенор із Туреччини. Ми відпрацювали одну виставу, і він несподівано захворів, потрібно було терміново шукати заміну. Покликали чоловіка Анни Нетребко – азербайджанського тенора Юсіфа Ейвазова. І вона прийшла його послухати, а до мене зайшла в гримерну привітатися. Отак ми побачилися. Образ ніяких між нами немає – це рішення театру. Я скажу так: вона не обділена зараз роботою.

– Після тріумфального виконання партії "Турандот" в однойменній опері ви з’явилися на сцені, загорнута в український прапор. Знаю, що розмову про це завели з Пітером Гелбом за три години до вистави. Це був такий хитрий план: щоб він не встиг придумати відмовки?

– Я довго думала про це, але вирішила сказати про свою ідею в день вистави, бо дійсно боялася відмови. Коли сказала, він: "Дай мені подумати". І пішов. Повернувся з великим прапором – я в нього аж загорнулася. Тепер він зберігається у мене вдома. Цього року я також співала в Метрополітен-опера, але вже "Тоску", і теж виходила з прапором. На виставі були наші військові – їх представили. Весь зал піднявся, аплодували, а тільки потім почалася постановка. Було дуже зворушливо.

– Людмило, а правда, що російського репертуару ще досі багато за кордоном?

– Відповім так, як є: вони сильно не заморочуються. Що "Борис Годунов", що "Набукко" чи "Травіата" – принципово не розділяють. Тому російських творів там виконується достатньо. Деякі країни можуть не запросити ту саму Нетребко, але твори – чи "Борис Годунов", чи "Хованщина", чи "Євгеній Онєгін" – з репертуару нікуди не дівають. В Україні, як відомо, все російське з репертуарів прибрали. У нас є прекрасне своє – Леонтович, Скорик, Ведель, Бортнянський, Березовський, Лисенко. Та сама "Мелодія" Скорика, яку я виконувала на 30-річчя Незалежності на Олімпійському – йде на ура всюди у світі. Наші композитори нічим не гірші – писали геніальні твори. Є чим пишатися, просто треба просувати наше.

Не секрет, що Росія нав’язувала свою культуру десятиліттями, вкладаючи в артистів великі кошти. Це свого роду теж зброя з їхнього боку. Я кричу про це багато років. І Мінкульт, і Міністерство закордонних справ мають долучатися, підтримувати наших. Нас не так багато, зокрема оперних артистів, які представляють Україну у світі, – не набереться й десяти. Скажу за себе: якоїсь надпідтримки на державному рівні не відчуваю. Скажімо, прийшов би на мою виставу посол чи аташе з культури. Я виступаю в багатьох країнах. А це поодинокі випадки, приміром, Сергій Кислиця, постійний представник в ООН від України, буває на моїх виставах у Нью-Йорку. А у росіян, навіть, якщо не Нетребко, а хтось меншим рангом співає, приходять цілі делегації з оберемками квітів. А глядачі це бачать.

– Які країни, на ваш погляд, найбільше переживають за нас?

– Усі ставляться до нас достатньо щиро. Весь час розпитують, як там, де родина, чи в безпеці. Але бувають різні ситуації. І це зрозуміло: вони фізично не відчувають всього цього, в них спокійно, у дім нічого не прилітає. Ну, наприклад, такий момент: рік тому я була на фестивалі Джузеппе Верді в італійському місті Парма. Після офіційної частини нас запросили в закритий клуб на вечерю. Цікаво, що кожен з членів цього клубу має ім’я – назву якоїсь опери, що написав композитор. Один – Набукко, другий – Аїда, третій – Симон Бокканегра, четвертий – Отелло і таке інше. До вечері ми спілкувалися з цими італійцями. І вони почали щось розпитувати про політику. Один каже мені: "А чому ваш президент не віддасть східні території?". Мовляв, тоді і війна затихне. А я кажу: "Ну ви теж були б проти, якби прийшли зі зброєю забирати Сицилію чи Сардинію? Такі розмови – не до мене, це наші території. Ми будемо їх відстоювати". Він промовчав.

Але, знаєте, спілкуючись з іноземцями за кордоном, хочу сказати, що навіть ті, хто раніше не розрізняв Україну та Росію, вважаючи, що це спільний організм, зараз нарешті зрозуміли, що це різні країни, в яких мешкають люди, які дуже відрізняються.

– Кілька років тому ви співали в Києві з Андреа Бочеллі, а ще довгий час працювали з іншим відомим оперним співаком – Пласідо Домінго. Вони телефонували вам під час війни, підтримували?

– Пласідо телефонував, дуже журився, питав, як я, моя родина. Підтримував, молодець. Ми працювали з 2012 року. Він, крім того, що тенор, робить кар’єру баритона, а паралельно – ще й кар’єру диригента. Ми співали разом в "Ла Скала", потім – у Ковент-Гардені, навіть диск того виступу випустили. У Берліні в Штаатсопері. В Барселоні його шанувальники ледве на сцену не вискочили, так хапали його за ноги. В Лос-Анджелесі, згодом у Нью-Йорку – в Метрополітен-опера. Казав мені: "Яка в тебе гарна усмішка. Як це буде українською?" Він це слово "усмішка" вивчив і часто повторював.

– Встигаєте на гастролях бачитися ще щось, окрім сцени?

– Я люблю просто погуляти містом, подивитися пам’ятки, музеї, якщо випадає нагода. Обожнюю Велику Британію, зокрема Лондон. Неодноразово ми там бували з колишнім чоловіком та дітьми. Син та дочка і пізніше зі мною їздили. Однак часу на все це зазвичай залишається не так багато. Я дуже стомлююся, бо доводиться багато віддавати енергії на сцені. Тому люблю тишу, закритість, не веду соцмережі, не люблю, коли лізуть у моє приватне життя. На другий день після вистави навіть інколи вимикаю телефон. Шукаю енергію в собі.

Люблю музику – дуже різну. Ці вібрації відновлюють мій внутрішній баланс та гармонію. Вмикаю "Адажіетто", симфонію N5 Густава Малера – і мій внутрішній стан налаштовується. Еллу Фіцджеральд люблю, Барбару Стрейзанд, Елвіса Преслі, Френка Сінатру. Сучасну музику поважаю. Onuka, гурти "ДахаБраха" та Go A – до вподоби музика з етнічними мотивами. Моя дочка теж пише музику і тексти, є в неї вже кліпи – мені дуже подобається її стиль, вона талановита.

– Ви згадали про своїх дітей – в інтерв’ю розповідаєте, що вони у вас дуже самостійні, можуть не телефонувати так часто, як хотілося би мамі. Чому так?

– Мабуть, такі характери. Дійсно, вони спокійно можуть мені не телефонувати день, два, три, чотири. А я – ні. Ми з моєю мамою були дуже близькі, не уявляю, щоб не зателефонувала їй хоча б раз на день. Вже минуло понад дев’ять днів, як її не стало – відійшла в інший світ. Дуже тяжко хворіла – онкологія. Унікальна людина, багато в мене вклала. Дуже завдячую їй і педагогам.

Моя викладачка в консерваторії Діана Гнатівна Петриненко для мене завжди була взірцем вишуканості, елегантності та жіночності. А до консерваторії я навчалася у Київському музичному училищі імені Глієра в Івана Гнатовича Паливоди – її рідного брата. "Все, що нас не вбиває, робить сильнішими" – цю фразу часто повторювали. Загартовували мене. Це зараз мені дуже допомагає. От нещодавно, приміром, у нас була репетиція по "Аїді" із запрошеним диригентом Василем Ковалем із Дніпра. Я з ним вже працювала – знаю його руки, як він веде виставу, а мої колеги – ні. І так сталося, що половину часу, який нам давався на репетицію, ми просиділи в бомбосховищі, бо була повітряна тривога. Звичайно, ми справилися – заспівали виставу, але це для всіх було свого роду випробування. Отакі зараз наші реалії, і ми маємо в цьому існувати.

– Людмило, чи мріяли ви в юності, що ваше життя так фантастично складеться в плані кар’єри?

– Покривити душею, що я не хотіла такого життя, буде неправильним. Звичайно, я мріяла про найкращі театри світу, знакові сцени, на яких співали метри. Ті, кого ми зараз чуємо лише в записах. Але, скажу відверто, не думала, що все це буде так важко. Весь час потрібно тримати себе в режимі, мати силу волі та духу, зібраність, сконцентрованість. Не говорячи про саме головне – голос: не можна хворіти, бо в контракті не одна вистава, буває і десять. Мене часто запитують, чи не було в мене ніколи думки емігрувати. Ні, хоча можливості були. Як казав Тарас Шевченко: "У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Золоті слова.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з режисером Семеном Горовим: про бійку з російським актором, зраду Повалій та листування з ексдружиною Сніжаною Єгоровою.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!