"Нічого не бійся, ти не помреш": виграв олімпійське срібло з проблемами зі серцем, був моряком, пережив окупацію Херсона

Усі 255 днів окупації срібний призер Олімпіади-1988 Сергій Кірсанов провів у Херсоні. Більше того, у перші дні вторгнення він вийшов на мітинг проти загарбників. Легендарний веслувальник додає – не пропустив жодного великого зібрання херсонців, які без зброї у руках протистояли російським терористам.

Народжений у Севастополі спортсмен, який багато років виступав за збірну СРСР, каже, що завжди вважав себе кримським українцем. Боротьба із аритмією, докори через фінал Олімпіади та походи у море – у великому інтерв’ю Сергія Кірсанова для Спорт 24.

"На Олімпіаді-1988 все не витиснули, тому й золото не завоювали"

– Одна з останніх новин у пресі про вас датована 2021 роком. Причина сумна – інфаркт. Як зараз почуваєтеся?

– Нормально. Мене прооперували, вставили три шунти. Все трапилося спонтанно. Як зараз пам’ятаю той день – 11 вересня 2021-го. Сильно почало пекти у грудях, та я думав, що пройде. З’їздив у Київ на "Героїв спортивного року", повернувся додому, ліг ввечері і відчув сильний дискомфорт. Викликали швидку, яка констатувала – інфаркт.

– Ви ж усе життя боролися з аритмією?

– Так, постійно. Коли вперше виграв чемпіонат України серед юнаків, мені зробили кардіограму. Одразу після цього додому відправили – боялися наслідків. Проте аритмія моя була незвичною. До 110 ударів пульсу – аритмія відчувається. Пульс перескакує за 110 – і я цілком здорова людина. Усі ламали голову, ніхто зрозуміти не міг, у чому справа. Навіть в Іспанії обстежували – причину так і не знайшли.

– Тренери не боялися брати відповідальність за ваше життя?

– Один з моїх наставників повіз мене у Київ до професора-кардіолога Душаніна. Той обстежив і видав довідку, яка свідчила, що у мене аритмія функціонального циклу. "Нічого не бійся, ти не помреш", – втішив лікар. Цю довідку поклали у мою медичну картку і вона слугувала своєрідним прикриттям. А мій тренер Вадим Саблін пояснював: "Хвора людина не може прогресувати". У мене дійсно результати постійно покращувалися. Парадокс!

Українська четвірка – чемпіони СРСР-1984 на 500 метрів: Сергій Чухрай, Ігор Гайдамака, Сергій Кірсанов, Сергій Кісельов

– Та навіть із цією довідкою вам постійно доводилося балансувати?

– Починаючи з 1981-го і до 1985-го я постійно потрапляв у збірну. Але лише до першої кардіограми. Тільки серце перевірили – мене одразу відраховували. 1986-го я виступав у болгарському Пловдіві на Спартакіаді дружніх армій. У нашій четвірці сиділи три "армійці" і один "динамівець". "Динамівця" довелося замінити на мене. Ми впевнено виграли і у німців, і в угорців. Після цього мене врешті-решт повернули у збірну. Ціль була одна – Олімпійські ігри.

– Ваш земляк, легендарний веслувальник Сергій Чухрай розповідав, що для байдарочників та каноїстів втрата свідомості під час запливу – річ буденна. Мовляв, так доводиться викладатися на дистанції.

– Свідомість я ніколи не втрачав. Погані відчуття? Загнати себе і на березі можна. Взагалі спортсмен має викластися повністю, витягнути із себе абсолютно все. Ми на Олімпіаді-1988 все не витиснули. Принаймні, я так відчуваю – тому й золото не завоювали. Треба було йти на фініш раніше. Ми боролися з німцями по накатаній схемі, а угорці рвонули швидше. Саме того, про що Чухрай каже, нам у Сеулі й не вистачило.

– Цей факт не дає вам спокою дотепер?

– Безперечно. Працюю зараз тренером і постійно кажу хлопцям: "У мене зараз інше завдання – хтось із вас має стати кращим за мене. Тоді я остаточно віднайду спокій".

"Окупація? Страху не відчував, проте тривога з душі не йшла"

– 24 лютого 2022-го – один із найбільш пам’ятних днів у житті кожного з нас. Що ви про нього пригадуєте?

– У нас із хлопцями було заплановане тренування – все як завжди. О 4:30 я почув вибухи – подумав, що то якась аварія або навчання. Потім бабахкало знову і знову. Тоді задзвонив телефон. То був мій вихованець зі словами: "Сергію Федоровичу, війна". Я не повірив і перепитав, що він має на увазі. Він повторив – "війна". У шоковому стані я обдзвонив усіх своїх учнів, написав у групу в месенджері. Надалі кожен щоранку мав ставити плюсик на знак того, що з ним усе добре.

– Бачив фото з перших днів великого вторгнення. Ви – у центрі Херсона на мітингу.

– Було таке. Здається, я усі можливі мітинги у місті відвідав. Якщо чесно, то сильного страху не відчував. Проте якась тривога з душі не йшла. Розумієш, коли перед тобою озброєні до зубів люди… Та й стріляли хаотично на цих мітингах – моєму товаришу ноги прострілили. Хтось із натовпу зробив постріл – таким чином мешканців міста провокували.

– Загаданий вже олімпійський чемпіон Сергій Чухрай провів 52 дні в окупованій Новій Каховці. Він називає їх найважчими днями у житті. Ви перебували у неволі з російськими військовими у п’ять разів довше.

– Я вкрай рідко виїжджав з дому – лише на роботу. Та вже 14 березня ми з хлопцями відновили тренування на воді. Маршрути були обмежені, доводилося постійно перетинатися з російськими військовими. Займалися лише на річці Кошовій на одному напрямі. Кожного дня у місті мене зупиняли по 4-5 разів для перевірки документів. Це при тому, що я оминав території з адмінбудівлями. Лише робота та дім. Хлопців ще завозив і забирав, щоб вони менше вешталися самі. Але ті відчуття – гнітючі і жахливі.

– Окупаційна влада проводила квазі референдум. Пам’ятаєте ті дні?

– Я залишився у місті, але усіх своїх хлопців заздалегідь відправив. Тоді ще була така нагода. Сіли на катер і перепливли на той бік – мої підопічні змогли вибратися у Грузію. Не хотів, щоб у пацанів проблеми були, щоб тут не тиснули на них. У день "референдуму" я закрився вдома, закрив браму. Хтось там зі списками ходив… Однак більшість людей так і зробили – не виходили, щоб не потрапити у неприємну ситуацію. Ніхто не знав, чи ці скриньки будуть люди з автоматами супроводжувати. Тому всі сиділи по домах.

"Хлопець із ЗСУ сказав: "Не плачте, все буде добре"

– Звільнення Херсона – як і де ви зустріли цю новину?

– Повертався з роботи і помітив, що російський блок-пост зник. Під'їхав до іншого, а там наші стоять. Переїхав міст, мене зупинили, документи перевірили. Та ця перевірка була набагато приємнішою. Скажу чесно, емоцій не стримав, навіть сльоза зі щастя покотилася. Хлопець із ЗСУ, який зустрічав мене, сказав: "Не плачте, все буде добре".

– Ще один удар, який пережила Херсонщина – підрив росіянами дамби на Каховській ГЕС. Для вашої тренувальної бази це було особливо відчутно?

– А там зараз просто нічого немає. У перші дні вторгнення частину обладнання ми встигли сховати у контейнері в товариша. А до цього нас із будівлі виселили, туди заїхали російські військові. Потім по школі прилетіло кілька ракет. Багато човнів побило, адже сталося влучання якраз у мій елінг. Фактично вдалося вивезти лише чотири човни. Та після підриву ГЕС вода затопила навіть врятоване, тож я не ризикнув туди їхати. Не знаю їхньої долі.

– У ті дні ви намагалися стримувати емоції, щоб не турбувати хворе серце?

– Спочатку сильно засмучувався, не спав по ночах. А потім запитав сам себе: "Та чого ти себе накручуєш? У пацана он дім затопило. До свого місцевого тренера не можеш додзвонитися – його дачу затопило. А ти за ці човни переживаєш!" У людей дійсно набагато гірша ситуація була, тож я взяв себе у руки.

– Вашого спорядження практично немає. Як відбуваються ваші тренування?

– Працюю з хлопцями дистанційно. Звичайно, що на воду хотілося б вийти. Рівень води загалом відновився – ми розташовані до греблі, тому ситуація краща. Тобто тренуватися теоретично можна, але зараз вихід на воду заборонений. Острів, Корабельний район постійно обстрілюються. Це дуже небезпечно.

– Не менш небезпечно у всьому місті. Місцеві кажуть, що навіть до цього жаху адаптувалися.

– Я мешкаю на Північному. Прильоти трапляються, але не так часто, тож це не критично. Нещодавно о 10:45 приліг вдома новини прочитати. Як бахнула балістика – дім задрижав, а ліжко піді мною зарухалося. Виявилося, приліт був метрів за 600 від мене. Коли виїжджаю у місто і дивлюся на руйнування, то дуже засмучуюся. Житлові будинки поруч із Дніпром – це жахіття. Туди постійно щось прилітає.

"Виставив на продаж дім у Херсоні. Проте далі була анексія Криму"

– Ви народилися у Севастополі, але по-справжньому розкрилися у Миколаєві.

– Я поїхав з дому, щоб чогось досягнути у спорті. Мій перший тренер Вадим Сергійович казав: "Треба бути у хорошій конюшні". У Криму я не мав суперників, тому він радив виїжджати. Коли я виграв чемпіонат України, мене хлопці запитували: "Ти звідки взявся? Ти на зборах був? Ти на ШВСМах був?" А я й не знав, що це. Тому тренер радив не затримуватися у Севастополі. Так я опинився у Миколаєві, де зміг суміщати навчання і заняття спортом. А в Севастополі директор школи мене навіть на збори не відпускав.

– Взагалі на веслування ви пішли, щоб просто підкачатися?

– У дитинстві я був худорлявим. Хоча підтягувався, грав у футбол та баскетбол. Одного разу знайомий каже: "Сергію, ти такий худий. У нас он школа греблі відкрилася – піди й підкачайся". Я пішов, але тренер з байдарки Вадим Саблін відмовив мені. Тож я почав займатися на каное. Через кілька місяців випадково перетнувся з Сабліним. Я весло клеїв, щось там майстрував. Вадим Сергійович побачив, що руки в мене не з одного місця ростуть – а я з дитинства любив з деревом працювати. Так от я тоді ще раз попросив Сабліна і він погодився. Так усе й розпочалося.

– Зараз підтримуєте стосунки із севастопольськими знайомими?

– Моїх друзів там мало залишилося. Люди адекватні є, але бояться відверто говорити. У мене теща з Севастополя, але ми забрали її звідти 2021-го.

– У який момент ви відчули особливу ідентичність з Україною?

– Я народився в Україні. І завжди пишався тим, що я з України. Навіть у збірній СРСР ми акцентували на цьому увагу. Разом із Сашком Мотузенком та Ігорем Нагаєвим ми були настільки дружніми, що нам поганого слова ніхто не міг сказати. Взагалі у мене були плани повернутися у Севастополь. Я вже й дім у Херсоні виставив на продаж. То був початок 2014-го. Проте далі відбулася російська анексія Криму. Я зняв дім з продажу і залишився в Херсоні. Чи тягне мене додому? Так, усе життя. Я – кримський, кримський українець.

"Мій рекорд за 8-годинну зміну – 28 тонн мороженої риби"

– Якось ви сказали, що кидали спорт сто разів, і сто разів поверталися. Що було тією силою, яка вас тримала у веслуванні?

– Дійсно, дуже багато разів. Коли ти віддаєш себе повністю на тренуванні, коли ти постійно не вдома… Я заганяв себе роботою і казав: "Все, цей рік догрібаю і більше не гребу. Набридло!" Відпочив місяць – і знову за весло. Тягнуло, як магніт. Часи були різні. Траплялося, що й поїсти не було за що – зарплата 70 доларів…

– Який період був найважчим?

– Із 1993-го по 1998-й. У квітні 1994-го я остаточно сказав собі "Досить". У мене сім'я, двоє дітей, а я не можу їх прогодувати. Тому поміж тренуваннями їздив по селах, купував свиней. Зранку їхав з ними на базар – це допомагало хоч щось заробити. Потім знову біг на тренування. Це був єдиний шанс вирулити. Згодом зрозумів – так я себе зажену остаточно. Оскільки я був військовозобов’язаним, то потрапив на службу у яхт-клуб Військово-морських сил України. Після 20 років служби пішов на пенсію.

– У вас ще був серйозний морський досвід.

– Так, я виходив у море на рибальському судні. Всього зробив два рейси: один тривалістю у 10 місяців, інший – на 6 місяців. Вступив у морехідне училище, але після другого рейсу вирішив, що не хочу бути моряком. Не уявляв, як усе подальше життя проведу без сім'ї. І почав займатися тренерською роботою. Нехай у морі заробляєш непогані гроші, та душа все одно не там. Вона в іншому місці. Тренерський шлях не був легким, я не прийшов на готове місце, а почав у школах набирати дітей – все з нуля організовував.

Шапаренко, Кірсанов, Чебан

– Морські вояжі – випробування не лише моральне. За яких температурних умов вам доводилося працювати з мороженою рибою?

– У трюмі мінус 36 градусів за Цельсієм. Кожні 10-15 секунд до тебе падає бак з рибою і ти маєш цю рибу розкласти. Ти маєш її оцінити і розподілити: хек, мойва чи ще щось… Перед спуском у трюм ти заходиш до пакувальника і уточнюєш, що виходитиме першим. А він вже зорієнтує по кількості і сортах риби.

– Там були шалені навантаження?

– Мій рекорд за 8-годинну зміну – 28 тонн. З часом ти навчаєшся дуже щільно укладати рибу. Наше судно було розраховане на 1100 тонн вантажу. Якось я накидав 1150 тонн і ще на 50 тонн мав місця. Технолог до мене спустився і за голову схопився: "Тільки не кажи капітану. Сваритимуться, що я не розрахував. Риба ще буде, а її немає куди класти".

– Ви це все витримували?

– Я молодим був, жодних проблем.

– Ви – видатний спортсмен, олімпійський медаліст, а навколо морожена риба і жахливі температурні умови. У критичні моменти у вас не було думок на кшталт "Що я тут роблю"?

– Були такі думки, безперечно. Просто я мав вижити. Та й пов’язати життя з морем тоді збирався. Найскладніший момент в іншому полягав. Стоїш на вахті, маєш щогодини доповідати про обстановку. Тобі дзвонить капітан третього рангу, а ти відповідаєш: "Матрос Кірсанов доповідає – усе гаразд". З точки зору мого минулого військового досвіду, самі розумієте, приємного тут мало. Однак я вважаю, що будь-яка робота облагороджує людину. Тому я не соромлюся. У житті треба вміти все.

"Провал у Барселоні? Здогадуюся, у чому справа"

– У вашій родині – усі спортсмени. Дружина Луіза займалася плаванням, три доньки також залучені до спорту. У кого є шанси на олімпійську медаль?

– У наймолодшої Дарини, якій невдовзі виповниться 15 років. Вона займається стрільбою з лука. Дружині з донькою довелося виїхати з Херсона – дитина під час окупації почала заїкатися. Спочатку вони перебралися у Грузію, а зараз мешкають в Івано-Франківську. У Херсоні я залишився з тещею – вона не ходить, зламала кульшовий суглоб. Найстарша донька Катерина займається спортивною акробатикою, раніше – ходила на великий теніс та стрибала на батуті. Внучка зараз на танці ходить.

– Читав, що залученість доньок до спорту – насамперед заслуга вашої дружини, яка керувалася правилом "Не існує поняття "не можу", лише – "не хочу".

– Чиста правда, це заслуга Луізи. Дружина намагається усе контролювати. Спорт – це важка праця. Старші доньки тепер мене запитують: "Тату, чому ти нас не змусив греблею займатися?" А в мене вимоги жорсткі – прокидаємося о 6-й ранку, бігаємо, виконуємо вправи… Тому й вони обрали інші види спорту.

– Ви казали, що вас непокоїть фінальний заплив Сеульської олімпіади, де ви золото втратили. Але через чотири роки у Барселоні ви узагалі пролетіли повз цілком очікуваний п’єдестал. Це ваш головний біль?

– Багато років прокручував той заплив у голові. Що ж тоді трапилося? Начебто й були готові, але провалилися. В принципі, я здогадуюся, у чому справа, втім ображати нікого не хочу. Обстановка була непроста, адже я залишався єдиним українцем у човні з трьома росіянами. І я не міг сказати, що одного з них треба замінити. Якщо 1988-го нас сиділо троє українців і один росіянин, то тут – навпаки. Зовсім не ті обставини.

Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка

"Обійняв стіни храму – Бог мене почув": Шапаренко про золото двох Олімпіад, марафон на висоті 3500 метрів і музику Івасюка

"В Україні мені платили копійки": легендарний Шаріпов – про золото Атланти-96, страшні наслідки кар’єри і життя за Океаном

"Прикладів російського хамства маю багато": чемпіонка світу – про гімн на "Лужніках", коханого атлета і острах після ДТП