Наукова фантастика: як Росія поширює міф про те, що радянська наука є російською

«Детектор медіа» продовжує спецпроєкт, присвячений розвінчанню культурних та історичних міфів, які десятиріччями насаджувала українцям пропаганда. Ми розповімо, які, здавалося б, звичні історії з підручників і медіа є вигадками або ж спеціально сконструйованими наративами, над якими працювали пропагандисти протягом багатьох років.

У першому тексті ми розповідали про головний фундамент пропаганди — «міф про один народ». Про міфи, які просувають думку, начебто Україна — «нацистська держава», можна почитати тут. Про те, як ворожа пропаганда розповідає казки про Крим та південь України, можна почитати тут, а маніпуляції щодо Переяславської ради — тут. Історію про те, як Росія привласнила українське православ’я та робить його інструментом війни, читайте тут, а про заперечення Росією Голодомору — тут. Тут читайте про те, як Росія створює і поширює міфи про Другу світову.

19 серпня цього року російська автоматична міжпланетна станція «Луна-25» зазнала аварії на поверхні Місяця. Після розпаду Радянського Союзу це була перша російська місія подібного роду й (невдала) спроба стартувати в нових місячних перегонах. Цього ж року, 23 серпня, Індія успішно посадила космічний корабель «Чандраян-3»: тепер це друга країна, разом із Китаєм, яка має робочий місяцехід на супутнику Землі.

Для Росії впродовж її історії, особливо в останні десятиліття, це далеко не перші невдалі наукові проєкти та провальні дослідження. «Роснано», «Сколково», вакцини проти ковіду, «імпортозаміщення» — далеко не повний список грандіозних російських прожектів, які нічим не закінчилися. Проте сучасна Росія все одно дуже добре паразитує на здобутках радянської науки — насамперед на космічній та ядерній програмах.

Понад те, ці досягнення нерідко стають інструментом неоімперської політики та частиною кремлівської пропаганди: наприклад, розповіді про «другу армію світу», в які до лютого 2022 року багато хто вірив як в Україні, так і на Заході, були підкріплені наявним ядерним арсеналом, що дістався Росії у спадок від СРСР, і постійним згадуванням про його існування. Але «успіхи» цієї армії під час вторгнення в Україну зруйнували цей міф, навіть за наявності «червоної кнопки».

Постає логічне запитання: чому російська наука неспроможна повторювати досягнення історичного попередника? Може, річ у тім, що насправді частина цих досягнень не є заслугою росіян?

Кирило Синельников, Олександр Лейпунський, Сергій Корольов, Валентин Глушко, Віктор Глушков, Микола Амосов та інші — все це українці, які працювали в СРСР і зробили величезний внесок у розвиток радянської науки. Його й намагається привласнити Росія.

Розбираємося, як Росія узурпує спадок українських науковців і формує міф про те, що радянська наука — це насамперед російська наука.

Українські науковці біля витоків ядерних досліджень СРСР

Наявність ядерної зброї у Росії є чинником сучасної російсько-української війни, адже посадовці Кремля неодноразово намагалися розіграти карту ядерного шантажу.

При цьому Росія позиціює себе як одну з країн, що стояла біля витоків ядерних досліджень. Наприклад, нещодавно Володимир Путін на науковому форумі сказав: «Кожен час вимагає своїх героїв. Якщо вже згадати 1937 рік, то все почалося з Лаврентія Берії, який очолював атомний проєкт і мав відношення частково і до ракетного проєкту».

Що ж, історичні уявлення російського президента давно вже перетворилися на альтернативну історію з елементами чорної комедії. Очевидно, він свої знання черпає із сайта Воєнно-історичного товариства — проєкту Володимира Мединського, головного спеціаліста з переписування російської та радянської історії. На сайті товариства є стаття «Головний атомний маршал СРСР», де Берію, причетного до масових репресій, депортації народів і вбивства політичних опонентів, називають «головним творцем атомної галузі» Росії. Про злочини Берії, звісно, в статті не згадують, але пишуть, що вченим-фізикам «нічого не заважало» співпрацювати з кураторами з НКВС.

Фреска на Єкатеринбурзькому вокзалі. Сталін, Курчатов, Берія. 2002 рік.

Насправді ж радянську атомну програму очолював росіянин Ігор Курчатов, який разом із радянськими шпигунами в США зробив найбільший внесок у розробку ядерної бомби, тоді як Берія, який, звісно ж, не був науковцем, став керівником спеціального комітету зі створення атомної бомби лише у 1945 році. До цього формально курував атомний проєкт Радянського Союзу Молотов. Хоча, звісно, свій внесок Берія в ядерну програму зробив: наприклад, він наказав використовувати працю в’язнів ГУЛАГу на уранових шахтах. Він же створив цілу систему «шарашок» — закритих наукових бюро, де працювали ув’язнені науковці. І Берія не рекомендував Сталіну звільняти й реабілітувати вчених, яких саджали за сфабрикованими справами — на його думку, вони будуть занадто «відволікатися» на волі. До речі, рішенням того ж Берії у 1940 році засудили на 8 років українського науковця, творця космічної програми СРСР Сергія Корольова — і пізніше він разом із засудженим українським науковцем Валентином Глушком працював у такій «шарашці».

Не принижуючи досягнень Ігоря Курчатова, якого Путін під час своєї промови не згадав, варто все ж таки нагадати, що попри російські міфи про те, що радянська наука — це насамперед російська, саме українські науковці стояли біля витоків радянських ядерних досліджень.

Розщеплення ядра та руйнування УФТІ

Перше в Радянському Союзі та друге у світі штучне розщеплення атомного ядра літію здійснено в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) в Харкові в 1932 році, лише на пів року пізніше, ніж це вперше зробили британські вчені Кокрофт і Волтон (за що отримали Нобелівську премію).

Газета «Правда» з передовицею «Зруйновано ядро атома літію». Джерело

Провідну роль у розщепленні атома в Харкові зіграли Георгій Латишев, Кирило Синельников, Олександр Лейпунський, Антон Вальтер — група українських дослідників, яким по праву належить цей надважливий внесок у радянську науку.

Український фізико-технічний інститут на момент розщеплення атома існував лише чотири роки, тож здобуток стає ще більш незвичайним. УФТІ був унікальним науковим центром, де працювали найкращі фізики СРСР і Заходу. В цьому ж інституті розробили перший проєкт радянської ядерної бомби. Попри досягнення, під час Великого терору співробітників інституту репресували: через «справу УФТІ» були розстріляні п’ятеро, ще двоє зникли назавжди, ще двох німецьких фізиків видали гестапо — в той момент СРСР дружив із нацистською Німеччиною. Багатьох заарештували, зокрема Льва Ландау, майбутнього учасника атомного проєкту та Нобелівського лауреата.

Пізніше, у 1940–1950-х роках провідну роль у радянських атомних дослідженнях почав відігравати вже згаданий росіянин Ігор Курчатов, який керував створенням перших ядерного реактора, атомної та термоядерної бомб, атомної електростанції. І, звісно ж, у розробці радянської ядерної бомби брали участь українці за походженням або ж дослідники, чиє життя було безпосередньо повʼязане з Україною. Борис Дубовський, Павло Похил, Володимир Мостовий — усі ці науковці працювали над атомним проєктом СРСР.

Але російська пропаганда або уникає згадок, що до розвитку атомного проєкту мали відношення українці, називаючи їх радянськими вченими, або взагалі приписує всі досягнення винятково російським науковцям. Так, у статті пропагандистського сайта «Україна.ру» прямо пишуть, що «українізація» була винна в тому, що в Харкові, який і до революції був великим науковим центром, «не залишилося» справжніх учених, і тому створювати УФТІ довелося російським науковцям, передусім із Ленінграда.

Скрин. Джерело

Насправді ж, коли Абрам Йоффе, «батько радянської фізики», народжений у Ромнах, обирав місце для створення УФТІ, в нього були конкретні аргументи — насамперед через високий рівень розвитку промисловості, який був ще в дореволюційній Україні та швидкими темпами зростав у перші дві пʼятирічки. У своїй пропозиції він зазначив, що потрібно створити УФТІ саме в Харкові, аби розвинути фізичний центр «до розмірів, що відповідали би промисловому та культурному значенню міста». Але пропагандисти про це, звісно, не згадують.

У березні 2022 року росіяни обстрілювали «градами» територію Харківського фізико-технічного інституту (теперішня назва УФТІ) — місце, де відбулося одне з ключових відкриттів для ядерних досліджень СРСР. Понад те, в цьому науковому центрі розташовано дослідницьку ядерну установку під назвою «Джерело нейтронів» із паливними ядерними елементами. Тобто ці дії російських військ ще й могли призвести до екологічної катастрофи. Так росіяни відзначили 90-річчя розщеплення атома. І так «шанують» спадщину тих самих науковців, яких вони називають «видатними вітчизняними фізиками».

«Росіянин» Сергій Корольов і радянська космічна програма

Ще однією радянською науковою галуззю, довкола якої кремлівська пропаганда формує міф про пряму спадковість між Радянським Союзом та Російською Федерацією, є ракетно-космічна сфера.

Росіяни дуже пишаються буцімто своїми здобутками в цій галузі, регулярно випускаючи пропагандистські художні та «документальні» фільми про те, як росіяни за радянських часів «підкорювали космос». Звісно, головним героєм багатьох стрічок є Сергій Корольов — саме під його керівництвом як головного конструктора було розроблено та запущено у 1957 році перший у світі штучний супутник Землі («Супутник-1»). Далі були робота над першим в історії польотом людини в космос на кораблі «Восток» із Юрієм Гагаріним на борту, перший багатомісний корабель на орбіті («Восход», 1964 рік) і перший вихід людини у відкритий космос (Олексій Леонов, «Восход-2», 1965 рік), робота над створенням балістичних ракет і багато іншого.

Сергій Корольов. Джерело

Український науковець так само відіграв провідну роль у створенні багатьох інших радянських космічних апаратів і супутників. І все це з урахуванням того, що він став жертвою сталінських репресій і декілька років під час Другої світової війни був вʼязнем концтаборів ГУЛАГ.

Мільярдер Ілон Маск, який, попри свої доволі специфічні політичні погляди, є одним із діячів у космонавтиці нашого часу, в липні 2020 року назвав Сергія Корольова «одним із найкращих» і написав його прізвище двома мовами — українською та російською.

Скрин твіту Маска

А за пів року після цього висловлювання спалахнув скандал між офіційними сторінками Росії та України в Х (тоді ще Twitter) — і теж за участю Маска.

12 січня 2021 року, на 114-річчя з дня народження Корольова на російському акаунті зʼявився твіт про «легендарного радянського інженера ракет, конструктора та вченого». Офіційний Twitter України нагадав, що Корольов народився, виріс і навчався саме в Україні, а працював, був заарештований і став жертвою репресій — у Росії.

Після цього росіяни опублікували ще одну згадку про день народження українського вченого, тепер уже на сторінці «Роскосмосу», проте знову «забули» про те, що Корольов був українцем, назвавши його основоположником практичної космонавтики, радянським конструктором. Під цим твітом знову висловився Ілон Маск, який написав російською мовою «он был великолепен».

Володимир Зеленський теж написав «пост-присвяту», заодно запросивши Ілона Маска до Музею космонавтики імені Сергія Корольова. У коментарях під повідомленням українського президента розгорілася найбільша суперечка: приєдналися до неї й білоруси, які нагадали про білоруське походження батька Корольова (мати за походженням була українкою). Долучилася російська пропаганда: в російських виданнях почали писати, що Корольов, звісно, росіянин або «радянська людина», тобто не має національності. Цікаво, що як аргумент пропагандисти наводили посилання на протоколи допитів Корольова, де він позначений як «росіянин». А про ту анкету, яку власноруч заповнив Корольов при вступі в Київський політехнічний інститут, де він сам назвав себе українцем, пишуть, що був занадто молодий і записав себе в українці під впливом обставин. Напевне, обставини вступу були складнішими, ніж допит в НКВС, на якому Корольову зламали щелепу.

Паспорт Сергія Корольова, в якому записана національність — українець

На цьому прикладі можна побачити, як працює кремлівська пропаганда: пропагандисти прямо не називають українського науковця росіянином, а просто пишуть «радянський», таким чином намагаючись «розмити» національну ідентичність і натякнути, що всі наукові здобутки СРСР — це їхня спадщина.

Пізніше в тому ж році онук Сергія Корольова, московський хірург Андрій Корольов, який закінчив Київський медичний інститут, назвав свого діда «і українським, і російським вченим», додавши, що сам він «повністю позбавлений націоналізму». Після початку повномасштабної війни цей російський професор у фейсбуці писав про «напад на сусідню братню країну».

І це ще один приклад того, як працює російська міфотворчість — через нащадків видатних науковців, які під впливом кремлівської пропаганди вірять, що їхні родичі зі своїми науковими здобутками — це щось спільне, українське та російське.

Андрій Корольов. Джерело

Після смерті Сергія Корольова у 1966 році головним конструктором СРСР був росіянин Василь Мішин, який запам’ятався невдачами та прорахунками, які сталися під час його керівництва, через що й був звільнений. А у 1974 році на посаду керівника радянської космічної програми призначили Валентина Глушка, українського науковця, який 15 років був керівником радянської космічної програми. Саме він був головним конструктором під час космічних перегонів між Радянським Союзом і Сполученими Штатами, крім цього спроєктувавши перший радянський орбітальний корабель багаторазового використання «Буран». Зараз Глушко, який народився в Одесі, навчався в Ірпені й Одесі, а вже потім — у Ленінграді, на сайті Московського університету зазначений як «засновник вітчизняного будівництва ракетних двигунів». І в російській Вікіпедії позначений як радянський науковець.

Не будемо забувати про Юрія Кондратюка, який народився в Полтаві та працював деякий час у Новосибірську. Саме він розраховував так звану трасу Кондратюка, тобто траєкторію польоту космічного корабля на Місяць — і саме за нею американці відправили свій «Аполлон». Коли Ніл Армстронг, перша людина, що ступила на Місяць, побував в СРСР, він відвідував Новосибірський науковий центр, де працював Кондратюк, і взяв із собою до США жменю ґрунту. Він сказав, що цей ґрунт для нього не менш важливий, ніж місячний. Незайвим буде згадати, що Кондратюку все життя довелося приховувати те, що він був юнкером і офіцером Білої армії. Його справжнє ім’я — Олександр Шаргей. У 1930 році радянські каральні органи заарештували Кондратюка, а суд визначив три роки таборів. Замість них Кондратюк працював у «шарашці» над агрегатами для вугільної промисловості, а після звільнення — над проєктуванням Кримської вітроелектростанції. На війну пішов добровольцем і загинув у лютому 1942 року аж в Орловській області.

Окремо варто згадати й про українські підприємства, які в радянський час відігравали провідну роль у ракетно-космічній промисловості.

Більшовики активно використовували матеріально-технічні ресурси України. І саме в Україні були побудовані київський завод «Арсенал», харківські виробничі обʼєднання «Комунар» і завод імені Шевченка «Моноліт», комплекс «Плутон» у Євпаторії — всі вони взяли безпосередню участь як у запуску першого штучного супутника Землі, так і в першому польоті людини у космос. З 1960-х років українські підприємства розробляли та виробляли прилади для комплексів та об’єктів, бортову автоматику, системи керування тощо.

Успіхи СРСР із підкорення космосу та розвиток ракетобудування, які сучасна російська пропаганда привласнює та представляє буцімто власними досягненнями, насправді були б неможливими без дніпровських конструкторського бюро «Південне» та Південного машинобудівного заводу, більш відомого як «Південмаш».

Державне конструкторське бюро «Південне» імені Янгеля. Джерело

Засноване конструктором Михайлом Янгелем, який теж мав українське походження, КБ «Південне» нині має стратегічне значення та разом із «Південмашем» продовжує працювати в ракетно-космічній галузі України.

За радянських часів цей «дует» розробляв і виробляв унікальні космічні носії та апарати, ставши ключовим для космонавтики та ракетобудування Радянського Союзу. Саме в українському Дніпрі будували міжконтинентальні балістичні ракети, космічні ракети, ракети-носії тощо. Серед конкретних прикладів можемо згадати космічні апарати «Стріла» та «Метеор», ракету-носій «Космос», супутник «Космічна стріла». Після анексії Криму, коли українські підприємства припинили співпрацю з Росією, остання без успіху намагається створити власні заміни цим українським ракетам. Але поки що їм це не вдалося. Як, власне, не вдалося й виробництво нових ракет — уже майже 30 років Росія намагається доробити ракету «Ангара». «Роскосмос» гордо звітує про свої досягнення — але насправді досі використовує ракети «Протон» і «Союз», які розробили ще на початку 60-х років зокрема й українські інженери та науковці. А «Ангара», яку спроєктували в Росії, досі не літає.

Ще два провали російської космічної програми — це створення надважкої ракети та плавучого космодрому «Морський старт». Обидва проєкти були розраховані на використання ракети «Зеніт», яку виробляли на «Південмаші» за конструктивних рішень КБ «Південне». І як би не вихвалялася Росія тим, що «дві третини» складників для «Зеніту» виробляли в Росії, після 2014 року та згортання співробітництва Росія не змогла ані створити заміну «Зеніту», ані побудувати «Морський старт». При цьому останні роки постійно висміює Україну чи її українську космічну програму — хоча багато років не може збудувати власну ракету, а всі свої досягнення дістала у спадок від Радянського Союзу, який розробляв свою космічну програму завдяки внеску українців.

Російська пропаганда все ще пишається «Луною-25». До повідомлення про її руйнування залишається 4 години. Джерело

Віктор Глушков, радянська кібернетика та Мала електронна обчислювальна машина

У російсько-українській війні держава-агресорка застосовує кібернетику й інформаційні технології: обмінює кіберзброю на іранські дрони, робить кібернапади на Україну та за допомогою пропаганди намагається вдавати, що має якусь особливу кібернетичну зброю. Росія продовжує використовувати у пропаганді комп’ютерні ігри, тоді як їхній президент не без складнощів дає собі раду з компʼютерною мишкою.

Але фундамент радянської кібернетики та комп’ютерних технологій, надбання яких пізніше стали використовувати в Росії, створення одного з перших у Європі та першого в СРСР комп’ютера — все це здобутки, які були зроблені в українському Києві.

У 1950–1960-х роках Київ був одним із центрів світової кібернетики, а провідну роль відігравав українець за походженням Віктор Глушков, ключова постать радянської кібернетики та основоположник інформаційних технологій у СРСР, засновник Інституту кібернетики в Києві. Він був головним автором першої в історії «Енциклопедії кібернетики», де містилися статті з інформатики, кібернетики, програмування тощо.

Енциклопедія кібернетики. Джерело

Однією з ідей Глушкова та його найближчого оточення було створення Загальнодержавної автоматизованої системи збирання й обробки інформації (ЗДАС, російською — ОГАС), яка повинна була складатися з комп’ютерної мережі для управління розподілом ресурсів та інформації між організаціями в радянській економіці. Ця система потенційно могла б замінити планове соціалістичне господарювання СРСР.

Цей проєкт був розроблений і змодельований у 1962 році, проте серед керівників Радянського Союзу знайшлися ті, хто не підтримував інноваційні задуми та вважав, що подібна система буде становити загрозу для монополії на владу Комуністичної партії. На початку 1970-х років радянське керівництво відмовилося фінансувати проєкт Глушкова.

З Інститутом кібернетики в Києві також співпрацював український хірург Микола Амосов, який понад тридцять років очолював відділ біологічної кібернетики, беручи участь у дослідженнях штучного інтелекту та створивши разом з іншими дослідниками перших в історії автономних роботів, що керувалися нейронними мережами.

Перший у Радянському Союзі комп’ютер також було створено в Києві, на базі Інституту електротехніки. Цей пристрій мав назву Мала електронна обчислювальна машина (МЕОМ, російською МЭСМ), його головним творцем був росіянин Сергій Лебедєв, але більшість безпосередніх учасників проєкту були українцями — Лев Дашевський, Катерина Шкабара та інші.

Попри це росіяни намагаються представити радянську кібернетику та розвиток інформаційних технологій в СРСР як власні досягнення, при цьому популяризуючи тих науковців, які не були пов’язані з Києвом та Україною.

Кремлівська міфотворчість і типова імперська політика

Ядерні дослідження, ракетно-космічна галузь, кібернетика, інформаційні технології — це найбільш показові, проте далеко не єдині приклади узурпації Росією спільних або навіть здебільшого українських наукових здобутків радянського часу і творення міфу про те, що радянська наука — це те саме, що російська.

У цьому плані сучасна російська влада особливо не відрізняється від своїх попередників, Російської імперії та Радянського Союзу: всі досягнення народів, які не з власної волі були змушені співіснувати з росіянами, представляються як «звершення» останніх.

Так колись було з імунологом Іллею Мечниковим і хірургом Миколою Скліфосовським, які обидва мали молдовське походження, народилися та сформувалися як науковці саме в Україні, але імперською пропагандою Романових, а згодом і більшовицькою зображалися видатними «російськими» науковцями.

Міфотворчість щодо радянської науки слугує багатьом цілям Кремля: вона підживлює віру колективного Заходу в досягнення російської науки, що частково «замилює» сучасні невдачі на кшталт аварії «Луни-25», спонукає жителів Росії ставати військовими, які потім завдають ракетних ударів по українських містах, а також формує уявну внутрішньополітичну та зовнішньополітичну картину нібито прямого й одноосібного успадкування росіянами здобутків усіх радянських науковців.