Нечуй-Левицький, який не любив учителів "Паші-Мерседеса" і "туполобих киян": маловідомі твори

185-річний Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ, який був ПРОТИ російської літератури та НЕ ЛЮБИВ учителів "Паші-Мерседеса" і "туполобих киян".

Сьогодні знаному українському письменнику, етнографу і педагогу Івану Нечуй-Левицькому виповнилося 185 років. Тож з нагоди такого ювілею хотів звернути увагу на твори менш знаного, проте вкрай начасного Нечуя.

Мова піде, передовсім, про статті "Непотрібність великоруської літератури для України і для словʼянщини" (1878 рік) та "Українство на літературних позвах з Московщиною"(1891 рік).

Зрозуміло, що в період дії "Емського указу" сподіватися на публікацію таких статей на Наддніпрянщині було марно, тож Нечуй-Левицький звертається до галицького часопису "Правда". Та і навіть там його "Непотрібність великоруської літератури…" виходить двома частинами, анонімно і під іншими назвами в 1878 та 1884 роках. Нагадаю нині лише деякі корисні, повчальні та пророчі думки класика української літератури 19 століття:

"Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурами; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть у національних та літературних…

Великоруська нація молода, з диким консервативним характером…вона все тягне назад, а не вперед і в свойому старообрядстві, і в візантійському-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбови до Європи, і в своїй зажерливости…

Наші московські брати-словʼяни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватися по своїй літературі, задержують розвиток нашого народу, не дають йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній, або великоруській.

…Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива ТЕМНА, як НІЧ…"

В 1891 році Іван Нечуй-Левицький публічно реагує на публікацію відомого російського літературознавця Олександра Пипіна "Особая русская литература" в журналі "Вестник Європи". Під псевдонімом Івн Баштовий він розміщує свою фундаментальну статтю "Українство на позвах з Московщиною". Наведу лишень деякі тези Нечуя:

"В Россиї "обрусіння"йде не днями, а немов годинами…Автономії провінцій і народів ламають, національности гнуть і скручують в обід. Скрізь нищать народні мови, національні літератури, скрізь бачимо національний великоруський натиск, котрий постановив собі, неначе яке велике культурне завдання, знищити до останку усї національности в Россиї і повеликорусити их. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України, Польщі та молдавської Бесарабії. На Україні навіть в народні школи заведено великоруські шкільних книжки та викладову великоруську мову, заборонено видавати Святе Письмо на українській мові; після 1876 року українська література неначе засуджена на смерть…

В Россиї ще панує такий девіз: живи сам - і НІКОМУ инчому НЕ ДАВАЙ ЖИТИ!"

На часі нагадати й про оповідання відомого українського письменника на релігійну тематику. Перечитуючи "Афонського пройдисвіта", вперше опублікованого у Львові в 1890 році, не полишає думка про те, що промосковські ченці-хабарники Києво-Печерської лаври 19 століття за ментальністю та поведінкою були правдивими батьками і вчителями сумновідомих проросійських попів-заробітчан Лаври сучасної. Особливо показовий персонаж священника Палладія (Павел Андрієвський), який аж надто нагадує нам екс-намісника Києво-Печерської лаври Павла Лебедя, в народі Пашу-Марседеса. Ось як Нечуй-Левицький описує того Павла із Лаври позаминулого століття:

"В його домі була багата панська обстава: мʼяка мебіль, дорогі килими, на дверях важкі портьєри…Отець Павел їздив фаетоном, держав баскі коні, вбирався в дорогі ряси та шовкові яснокольорові кафтани…З селянами він поводився гордо, по-панській, говорив до них великоруською мовою для аристократичного шику, а ще більше задля того, щоб парафіяни боялися й лучче послухали в роботі…Він забув, що його парафія не чула од його десятки год живої моральної проповіді на зрозумілій для селян народній мові…Отець Павел і не примітив, що його житло через ненавистність до народу, через пиху, через панський шик та через поліцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом станового пристава…"

Захист, підтримка і пропагування української мови - ще один із головних світоглядних і творчих пріоритетів Івана Нечуй-Левицького. Про трагічні наслідки політики русифікації та малоросіянство, особливо в Києві, визначний письменник з гіркотою в серці описує в листі до української письменниці та громадської діячки Наталі Кобринської:

"Оце недавно я вернувся з Білою Церкви, де купався в Росі і звідтіль мені не дуже хотілось поспішати до Києва і ради чистого повітря, і ради чудових околиць по Росі, і ради української мови, і ще через те, що в Білій Церкві я почував себе як вдома.Бо це місто чисто національне, незважаючи на 600 душ католиків, чи поляків…незважаючи на ж…, бо усі євреї одзиваються до мене щирою народною мовою…Через це я більше вподобав білоцерківських ж…, ніж отих туполобих киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься до вас українською мовою. Хоч усі вони чисто знають українську і вміють балакати, але чомусь не хотять, чи гордують, чи нехтують, вже й сам не вгадаю. Не люблю я через це те киян. Люблю тільки Київ за гори, Дніпро та чудову місцину, чудові вигляди, куди не кинь оком. Шкода, що на такій місцині вгніздилось якесь байдуже ще й збите з пантелику залюдніння, котре ще й балакає якимось жаргоном, як кажуть великороси, "мішаниною французького з нижегородським", себто по-нашому сказавши, мішає горох з капустою, а селян та селянок вже зве "хохлами і хохлушками", чого ще НЕ БУЛО в КИЄВІ тоді, як я вчився тутечки в школах".

Власне й головна ідея його пʼєси "На кожемʼяках", що в обробці Михайла Старицького стала знаменитою як "За двома зайцями", була в тому, що показути недолугість Свиридів Голохвостих та Пронь Сірків, які "пнуться в люди" переходячи на російську. Загальновідомо, що і первинна версія фільму "За двома зайцями", що вийшов на екрани в 1961 році, була україномовною, де лише шахрай Свирид Голохвастий розмовляє суржиком. Згодом все перевернули з ніг на голову й переозвучили фільм російською?! Але це вже зовсім інша історія…

Отож сьогодні, в день 185-річчя Іван Нечуй-Левицького, раджу Вам відкрити для себе іншого, менш знаного, але такого пізнавального і начасного класика української літератури й оборонця нашої рідної мови!

Памʼятаємо нашу історію!

Вивчаємо нашу літературу!

Шануємо нашу культуру!

П.С. Допис зроблено на основі моєї доповіді "Начасні думки 185-річного письменника, етнографа і педагога Івана Нечуй-Левицького для воюючої України" виголошеної на Всеукраїнському науково-практичному семінарі "Нечуй на позвах із Московщиною", який відбувся за співініціативи та участі нашого Фонду "Рідна країна" в Шевченківському національному заповіднику в Каневі (генеральний директор Валентина Коваленко).