"Заберіть повістку!" Актор-воїн Дмитро Сова – про місце служби, два тижні життя у підвалі та теми, які оминає його відома дружина

Популярний український актор Дмитро Сова ("Черкаси", "Село на мільйон", "Сувенір з Одеси") вступив до лав ЗСУ. Артист нині перебуває в Хмельницькій області.

У розмові з OBOZ.UA Дмитро розповів, як проходить його служба та чим займався з початку повномасштабної війни. Також актор відповів на запитання, які оминає його дружина – популярна акторка Даша Легейда ("Кріпосна", "Було у батька два сини", "Доньки-матері", "Артистка").

– У соцмережі днями ви виставили фото з собакою. Маєте вже друга на місці служби?

– У нас дуже багато позицій. А там, де люди, там і тварини. На одній із ділянок собака привела цуценят – там їх вісім. Ця одна, яку упіймав, дуже активна – хоче спілкуватися. Дружина Даша, побачивши їх, як завжди, захотіла всіх забрати. Але їх тут живе дуже багато – не вистачить ніякого місця в квартирі. Коли ми з Дашою зрозуміли, що маємо бути разом, вона переїхала зі своєю собакою і з котом породи мейн-кун. А потім у нас з’явився ще один кіт цієї самої породи. Але це не таке господарство, як у моєї тещі. Там шість собак і сім котів.

Раніше вони жили в їхній київській квартирі, а коли почалося вторгнення (це 14-й поверх – у бомбосховище не набігаєшся), ми перевезли її в Яремче. Спочатку жили в будинку батьків режисерки Соломії Тимощук, а потім повернувся її тато, який був за кордоном. І ми знайшли інше житло. Теща знімає там маленький приватний будинок. Зізнаюся, було непросто знайти житло з такою кількістю тварин. Яремче – це невеличке містечко, домашні тварини там не живуть у хатах. Ну може кицька забігти поїсти. У нас була навіть думка побудувати для них вольєр у дворі, утеплити, однак знайшовся вихід: зняли житло з господарською прибудовою.

– У страшну дату – 24 лютого минулого року ви перебували в Києві?

– Так, ми були в Києві. Моя квартира так розташована, що нічого не чути, навіть коли сусіди влаштовують гучні вечірки. Було тихо. До мене зателефонував друг, актор Женя Ламах. На годиннику була шоста ранку. Я скинув – раз, другий. Він знову набирає, беру слухавку: "Женю, що?" Він: "Ти нічого не знаєш? Війна почалася". Ну от так… Півтора місяця ми продовжували жити з дружиною в Києві. Разом із татом Даші пішли до військкомату. Нас записали. Кілька днів з ними їздили, возили медицину, а потім недалеко від мого будинку почали облаштовувати блокпости – стали чергувати на одному з них.

Два тижні простояли, а потім переїхали на лівий берег Києва, де більш потрібна була наша допомога. Поселилися всією родиною в приватному будинку на Осокорках – це житло наших родичів, які переїхали на захід України. Заради безпеки облаштувалися в підвалі – прожили там два тижні. А потім вирушили у Яремче. Переїзд був тяжкий, добиралися двома машинами. Допомагав наш товариш, актор Даня Мірешкін. Я відвіз дружину, її маму та всіх наших тварин, а сам повернувся до Києва. Згодом приїхала і Даша – почав працювати Театр Франка.

– За час повномасштабної війни вам пропонували роботу в кіно чи виробництво тільки оговтується?

– Я розумів, що будуть труднощі. Півтора року займався переважно дубляжем – так і жив. Мене запрошували на студію, з якої починав творчу діяльність. Кликали на будь-яку роботу – від масовки до головних ролей. Я охоче погоджувався, бо в такий непростий для кіно час побути в творчій атмосфері – щастя. Мав один знімальний день весною – для благодійного проєкту до Дня захисту дітей. Це було безкоштовно, але я погодився залюбки, щоб побути зайвий раз на майданчику. Запросили на зйомки в серіал "Польовий шпиталь". Там у мене головна роль в одній із серій. Так склалося, що коли вже відправили в навчальний центр під Києвом, надійшло дві пропозиції на зйомки. На один знімальний день мене відпустили. Це була роль спецпризначенця.

У Даші все добре в плані роботи. Не пам’ятаю, скільки минуло з часу, коли вона почала зніматися, точно небагато. Зараз вже буде заходити на п’ятий проєкт. Є робота і в театрі, і в кіно. І це не просто серіали, а художнє кіно.

– Чи були у вас думки, що акторства не буде якийсь довгий період і доведеться замислюватись над якоюсь іншою професією?

– Я розумів, що будуть труднощі. Але змінювати щось у своєму житті – це нормально. І точно знаю, що якби, крім акторства, у мене було щось ще, то віддавався б цьому не менше. І потім, у нашій професії можна побути будь-ким, умовно спробувати себе в будь-якому ремеслі. Один час мені дуже подобалося все, що стосувалося подорожей. Може, став би непоганим мандрівником. Дуже люблю їздити Україною. У нас із друзями є навіть традиція: щороку піднімаємося на Говерлу.

– Як ваші рідні відреагували, дізнавшись, що вам надійшла повістка з військкомату?

– Даша знала, що піду, не буду петляти та шукати відмазки. Чув від знайомих, що, мовляв, міг сказати у військкоматі, що активно волонтерю. Але для чого? Є багато людей, які роблять набагато більше, ніж я. До того ж я сам приходив до військкомату з початком вторгнення не один раз, телефонував туди. Хотів знати, в якому я статусі, бо люблю бути підготовленим. Запитували спеціальність. Казав: актор театру і кіно. Відповідали: чекайте.

Мене набрали наприкінці червня: "Дмитре Павловичу, заберіть повістку". Я в той час не перебував удома, попросив покласти у поштову скриньку, повернувся – забрав. Подзвонив друзям в "Азов", тестю, який вже на той час служив в авіації. Хотів піти до когось до своїх – так не треба буде додатково налагоджувати комунікації. Так потрапив у частину, де служить батько моєї дружини. Це бригада тактичної авіації в Старокостянтинові. Я перебуваю в батальйоні охорони. Як проходить служба? Буває по-всякому. Мене дуже надихають пілоти, з якими бачуся, коли є нагода заїхати до тата. Він командир ланки, за спеціальністю – льотчик-винищувач, і зараз літає.

– До служби в ЗСУ ви активно займалися волонтерством, і зважаючи на пости у ваших соцмережах, не припиняєте організовувати збори і зараз.

– Ми дійсно багато допомагаємо. Робимо збори в інтернеті, левову частину задонатили мої друзі. З Чикаго передавали великі партії амуніції, взуття, аптечки. Є такий режисер Чед Грасія, от він першим мені скинув п’ять тисяч доларів. Ми купили на ці кошти приціл нічного бачення – самі знаєте, скільки він коштує, та дещо інше з необхідного. А потім до мене "постукалася" в друзі полька, з якою я навіть не був знайомий, вона бачила фільм "Сибіріада", в якому знімався в Польщі. Також скинула гроші. А згодом передала прибори нічного бачення та медицину. Так все починалося.

І ми з Дашою вклалися. Перед війною якраз добре заробили на проєктах, відклали на машину та ремонт у квартирі. Все віддали. Відкрили цех із пошиття амуніції, де працювало п’ять кравчинь. На той час у наших хлопців майже нічого не було – розгрузок, плитоносок. Та що там казати: на блокпостах куленепробивні плити з ресор прикручували скотчем, бо не було чим. Магазини під патрони – просто клали в кишені. А потрібні спеціальні кишені, які розміщують спереду, щоб було зручно. Якщо бій, то має бути ще мішечок для скидання цих магазинів, щоб їх не втратити, бо все це на балансі і дуже важко потім списати. Пізніше все необхідне почали завозити з-за кордону, а в перший місяць – вигребли все з продажу. Друзі кажуть: "Дімоне, якщо міг би повернути час і тобі сказали, що ти витратиш стільки грошей, як би вчинив?" Кажу: "Навіть не задумуючись, все зробив би так само".

Зараз, коли в мене випадає вільна хвилинка, думаю про те, як знову оголосити якісь збори або підтримати чиїсь. У мене постійно з’являються нові ідеї. Ще до ЗСУ приїхав у Львів на допрем'єрний показ картини "Між нами", яку знімали до вторгнення, і потрапив у парфумерну майстерню, де створюють індивідуальні аромати. Запропонував створити мій парфум як впізнаваного актора – третина з продажів буде йти на мою бригаду, а компанія вирішила і від себе підтримати – запропонували ще 10 відсотків. Ми вже придумали назву, логотип, плануємо мерч – футболки, шеврони. Всі українці дуже стомилися, треба спонукати людей донатити якимось цікавими вигадками.

– Свого часу прихильники та друзі дарували вам сови – ви якось скаржилися, що їх вже так багато, що можна відкривати магазин. От ще одна ідея: фігурки – на донати.

– Я вже дійсно не знав, куди їх подіти! Половину перевіз до батьків, але такі подарунки не припинялися. Пам’ятаю, коли обзавівся своїм житлом, на новосілля мені подарували килимок, на якому, звичайно, красувалася сова. Коли ми заходимо до мене з друзями, один постійно жартував: "Тільки не витирайте ноги об Сову!" Сови були кругом – і свічник, і скарбнички, і м'які іграшки, і футболки, і брелоки для ключів. Друзі зізнавалися, що колись бачать десь у магазині сову, одразу згадують про мене. Я просив: "Досить, зупиніться!" Але ж не можуть люди.

– Знаю, що це запитання ваша дружина не любить, але все ж спробую: в пресі писали, що Даша теж хотіла піти в ЗСУ, як ви та її тато. Як зараз?

– Даша активно волонтерить. Тричі на тиждень з дівчатами допомагають у госпіталях пораненим. Спілкуються з хлопцями, розносять продукти. Найчастіше в Інституті ортопедії та травматології. Там багато поранених, яким важко пересуватися, тому зайві руки дуже необхідні. Після побаченого не раз мені казала: "Хочу піти на бойового медика". А це дуже велике навантаження – і фізично, і психологічно. Але я розумів, що відмовляти немає ніякого сенсу, бо вона в нас дівчина з характером, як і її тато. Борець за правду та справедливість – і буде відстоювати це до останнього. Чесно зізнаюся, вона не любить, коли я про неї згадую в інтерв’ю. Особливо, про її мрії стати медиком, тому не будемо про це більше. Насправді вона має чималі проблеми з коліном (але теж не хоче про це розповідати) – потрібна операція. І вже давно. А коли почалася війна – не до цього стало, хоча можу собі тільки уявити, яких сил їй вартують вистави, де треба танцювати, стрибати.

– От цікаво: як так сталося, що ви, два відомих актори, які напевно зустрічалися на спільних проєктах і раніше, розгледіли один одного тільки три роки тому?

– Ми разом знімалися у фільмі "Черкаси" – однак там не пересікалися, бо в неї був один знімальний день. А так бачилася в різних компаніях, кілька разів їздили до дітей-сиріт у Бровари на запрошення спільних друзів, які займалися благодійністю. Познайомилися в жовтні 2020 року – теж на зйомках. Через тиждень сходили разом на дискотеку, і наступного дня я запропонував з'їхатися. Одружилися в серпні 2021 року.

– Які фільми з вашого творчого доробку вам особливо до вподоби?

– Це "Черкаси" – класна історія і класна команда. Я там знайшов нових друзів. Майже половина хлопців, з якими працював, зараз воюють. Олег Щербина – у розвідці, Руслан Коваль – морська піхота, Євген Авдєєнко – в "Азові", Михайло Воскобойник – у десантно-штурмовій, Роман Семисал, Олесь Каціон, Антон Толмачов – ми списуємося, постійно на зв’язку. Як актори, так і учасники знімальної групи – матроси, які брали участь у подіях, коли "Черкаси" заблокували в Криму. Ці хлопці знімалися з нами в картині та виступали консультантами.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з оперною зіркою Людмилою Монастирською – про таємну зброю РФ, російську музику за кордоном і компліменти Пласідо Домінго.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!