Бий. Біжи. Завмри

Хоч як би ми хотіли, та інших реакцій на стрес у нас немає й не буде. А більшого стресу, ніж війна, мабуть, годі й шукати. Ба більше, ти ніколи не знатимеш, як саме відреагуєш. Можеш здогадуватися. Можеш сподіватися, що відреагуєш гідно. Але для того, щоби дізнатися напевно, ти маєш опинитися всередині всього цього жаху й розплющити очі. Насамперед аби подивитися на самого себе. Бий. Біжи. Завмри. Рух уперед. Рух назад. Очікування поштовху. 

…Лютий 2022-го. Мої діти залишаються відрізаними від нас у маленькому селі між Гостомелем і Димером. Навколо — окупанти. Навколо — летить і гупає. Навколо — та війна, про яку вони чули тільки з розповідей. Моєму синові лише тринадцять років. Здається, я в його віці ще в ляльки гралася. Але він починає «битися». Так, як може. В нього півторарічна сестра, яку ще вчора мама годувала груддю, а тато годинами колисав перед сном. Тепер він для неї — і мама, й тато. Він б’ється за її життя. Б’ється з її та своїми страхами, самотністю, голодом і холодом. 

…Ми тільки-но вломилися на позицію до дружнього підрозділу. Свіжа кров. Перше, що я бачу, — хлопчина з порожніми очима, який сидить на виході з «нори» й не реагує на привітання. Він завмер. Попередня ніч була занадто важкою. Попереду — ще одна така сама доба. І ще одна. І ще. Згадую, як мене вчили на тренінгах, сідаю поряд, беру за руку. За десять хвилин він уже коротко відповідає. За двадцять — п’є воду обережними ковтками. За годину вже працює, як усі. Поштовх повертає його до реальності. 

…«Я ненавиджу тебе! — пише мені випадковий знайомий у месенджер. — Чому я маю бути таким, як ти? Я не можу. В мене дитина маленька, в мене молода дружина, в мене робота. Я не хочу воювати. Я хочу жити. Розумієш? Жити. Мені всі кажуть, що мені має бути соромно, що жінки воюють, а я — ні. А в мене є життя. Моє життя. Я не збираюся його втрачати».

Він «біжить». Біжить від реальності, від справжньої відповідальності, від самого себе. Й нічого страшного в цьому не було б, якби він робив це тихо й не заважав іншим. 

«Біжи» — насправді така ж нормальна реакція, як і «бийся». Це те, з чим важко впоратись. Але можливо. У звичайному житті з такими людьми жити поруч важко, але можливо. Ти просто знаєш, що не можеш на них розраховувати, й ідеш собі далі. Проте в умовах війни це стає реальною проблемою. І якщо тих, хто завмер, можна висмикнути назад у бій, то тих, хто біжить, зупинити майже неможливо. Ба більше, ті, хто стоїть у них на шляху, — їхні особисті вороги. Навіть більша загроза, ніж та, від якої вони тікають. Вони стають не інертною масою, яка зачиняється у власній мушлі й ховається від усіх проблем, а агресивними «борцями за права». А це означає, що потенціал битись у них є. Але вони обрали найпростіший шлях. 

…«А мої були розумніші, — каже мені просто в очі людина, яка була в одному пеклі зі мною. Ну як — була. Мала б бути. — Це ж ми всіх могли втратити, якби виконали наказ. Але ми вчинили розумніше. Ми висунулися в напрямку точки, сховалися в безпечному місці й доповіли, що потрапили під обстріл. Періодично виходили на зв’язок, доповідали, що не можемо просунутися далі. Всі залишилися неушкодженими. Ти ж розумієш, що там не було чого робити піхоті?»

Я розумію. Бо наказ дійсно був із розряду «навряд чи хто там залишиться живий». Але я знаю тих, на підкріплення до кого вони мали прийти. Декого так і не змогли поховати, бо не дістали останків. Дехто змінює вже третю чи четверту психіатричну лікарню. Дехто вже повернувся в стрій після поранень. Можливо, вони були не такими розумними. Але вони обрали битись. І їм не соромно дивитись один одному в очі. 

Чи можна було б відмовитися? Так. Можна. Дехто й відмовлявся. Так, це важко, бо всі знають, що ти не пішов. А всім хочеться бути героями. Або хоча б здаватися героями. 

Але, хоч як дивно, повагу в мене викликають саме вони — ті, хто знайшов у собі мужність сказати: «Я не впораюсь, я не можу». Бо для цього теж треба мати яйця. Сказати й іти працювати далі. Так, на спокійнішій ділянці, але самовіддано. Й ти точно знаєш, що можеш на них розраховувати «від цієї точки до цієї». Й не очікуєш чогось надмірного. 

Страшніше, коли людина каже: «Я йду тобі на допомогу», але нікуди йти не збирається. Ніби й героєм залишився в очах оточення. Й фоточки героїчні у ФБ виклав. І якісь нагороди отримав із нагоди свята. Але за це заплатили побратими. Хто — життям, хто — здоров’ям.

...«Хай спочатку діти депутатів ідуть воювати! — кидає мені в лице інший ситуативний знайомий. — Мене однаково ТЦК не знайде. Чого це я маю за них воювати? Вони на цій війні заробляють. Це — війна політиків. Там уже все давно вирішили. Вони не мають права мене примусити, бо ця держава нічого для мене не зробила. Чого б це раптом я за неї життям ризикував?»

Він теж біжить. Але теж не хоче виглядати в очах оточення боягузом. Він хоче виглядати борцем за свої права. Ба більше, намагається створити якийсь двіж, висвітлює незаконні дії військкоматів, досить широко спілкується з іншими адептами секти «це не моя війна», навіть щось коментує журналістам. І, з одного боку, я рада, що ми ніколи не перетнемося на позиціях, а з іншого — весь цей пафос викликає бажання дати по голові чимось важким. Бо краще бути відвертим. Я боюся йти в бій. Але готовий робити щось корисне там, де не літає над головою. Або й цього не готовий робити. Ок. Ми на тебе не розраховуємо. Просто відійди й не заважай. 

У бою легко побачити, хто й чого вартий. Усе настільки звужено до первинних інстинктів, що помилитися майже неможливо. Оцей б’ється до останнього. Один в оточенні. Оцей — біжить стрімголов, бо почув по рації «рух по флангу». Оцей — сховав голову між колінами й нічого не чує. Реакції чисті, як кольори веселки у весняному небі. 

Що далі від нуля — то важче зрозуміти, що саме ти бачиш. Я уважно вдивляюся в тих, хто не на фронті. 

Хтось б’ється. Б’ється так, як може зараз. Перевіряє закупівлі на Prozorro, лікує поранених, навчає школярів у бомбосховищах, плете сітки, збирає гроші на дрони, приганяє автівки, витягає українських дітей із російських псевдородин, тягне на собі віз звичних справ і ще десяток додаткових. На цих можна розраховувати. Вони рухатимуться вперед завжди. Й не має значення — з посилкою на «Нову пошту» в руках чи зі «Стінгером». Залежно від обставин. 

Хтось біжить. Біжить від ТЦК, з країни взагалі, від відповідальності. Хтось тим часом із інших країн організовує корисні справи, перебуваючи в безпеці. Багатьох із них я поважаю. Бо вони знайшли в собі сили сказати: «Я тут не можу». Дехто з них ховається за пафосним «У мене тут свій Бахмут» або «Хай дурні воюють за олігархічні клани». Дехто біжить від реальності в нічні клуби або тренінги з умовного «дихання маткою». Інколи натрапляєш на таку тусню — і здається, що це відбувається точно не тут. Не в цій країні. Але ні. Країна — моя. Просто відгороджено парканом особистий простір, виставлено вартових і прописано пафосні гасла. Когось із них війна наздожене. Й декого навіть примусить змінити напрямок руху. Але для цього вона має постукати навіть не в двері. А по голові. 

Хтось завмер. Заборонив собі вірити в те, що це — реальність, аби не з’їхати з глузду: «Не кажи мені про війну, я не хочу чути. Я не дивлюся новин. У мене все гаразд. Не чіпай мене».

Про них ніколи не знаєш, у який бік вони почнуть рухатися, коли розплющать очі в реальний світ. Але їх не так багато насправді. 

Чи є в нас шанс перемогти? Є. Але для цього доведеться змінити власні «базові налаштування». І битись. Битись, як востаннє. Це дуже важко. Бо війна з власними страхами й інстинктами набагато важча, ніж війна з орками…