Неприємна загроза. Чи може світ залишити Україну наодинці з росіянами?

Кілька тижнів тому згадував, що росіяни добре вивчили наші слабкі сторони, а ми якось про них забуваємо.

Одна з таких слабкостей — наша адаптивність. Нам випадали в минулому здебільшого не дуже приємні обставини, часом гіркі та навіть катастрофічні, а жити якось треба було. От ми і навчилися жити за будь-яких обставин — вирощувати квіти в нужнику.

Росіяни це дуже добре знають. Їх методи дуже прості — захопити, пасифікувати активних, потримати трохи в сутужних умовах — і люди призвичаяться. Припускаю, що коли ми всі говорили про неможливість утримувати таку велику територію, як Україна, силою, то автори плану нападу тихо посміхалися і говорили: "Нічого, звикнуть".

Це зараз і на вільних територіях працює. Скажімо, є чимало скарг на "цивільний спосіб проведення часу" в Києві. І тут зразу ставлять знак рівності, мовляв "всі ці люди забули про війну". Мій досвід розмов і спостережень (якихось спеціальних досліджень я не проводив) за людьми каже інше — вони адаптовуються до нових умов, і це поки не тотожне "забути про війну". Війна поки в їх думках, але спосіб проведення часу вже не воєнний.

І це і далі відбуватиметься природним чином, бо це така особливість українців. Таких моделей поведінки вони собі набули в минулому. І чим більше ми витягуватимемо з минулого скандалів, нафталінових фаріонів і тд і тп, тим швидше ця адаптація відбуватиметься в не дуже доброму напрямку.

Адаптивність є двосічним мечем. ЇЇ можна спрямовувати, можна зробити так, аби допомога Збройним силам і щоденна робота на опір стала рольовою моделлю. Проте це само собою не станеться, потрібна дуже свідома робота в тому напрямку — чесна розмова про важкі обставини, приклади людей, які в цивільному і воєнному житті роблять свою роботу, потрібні фільми, репортажі. Треба свідомо тримати фокус людей на війні й пропонувати їм рольові моделі, які допоможуть адаптуватися в правильному напрямку.

Є тут ще одна неприємна загроза. Може так статися, що світ остаточно збожеволіє, і ми залишимось на одинці з росіянами. Тоді нас змусять укласти якийсь принизливий Мінськ N. Наша адаптивність тоді змусить новий кордон прийняти як статус-кво. І ми, ймовірно, не знайдемо сил в собі помститися. За такого сценарію, нам треба було б акцептувати японську модель поведінки. Тобто щиро визнати, що нас принизили. Запамʼятати це приниження і вдатися до того, аби зі всього світу зібрати все необхідне — засоби, технології, практики, способи управління і тд i тп з єдиною метою. Аби стати значно сильнішими, і коли настане відповідний момент, відплатити росіянам, забрати своє і помститися. Цей японський метод поведінки нам не властивий від природи, це те, що треба буде дуже раціонально прищепити. Умовно доповнити цим свою ідентичність. І це само собою не станеться, це непочатий край роботи для еліти в широкому сенсі цього слова.

Я, до речі, теж за собою помітив цю схильність адаптуватися. Тому я для себе вирішив робити дві речі:

1. Я склав список "що не так, що є проблема". В тому списку війна — на першому місці. Другий список є списком "що є добре, що працює добре". Це мало два наслідки — повідомлення в медіа перестали сприйматися як "все тотальна катастрофа". Світ наче розпався на дві області — ось тут проблема, ось тут все добре. Це додало трохи раціональності. Понад тим, другий список став джерелом сили, на нього можна спертися.
2. У мене в щоденному списку справ є година читання і розмов про війну. Я шукаю тексти, де пишуть, як це було в інші часи в інших країнах. Я читаю інтервʼю та репортажі з лінії фронту, я завше шукаю розмов з воєнними і причетним до Сил оборони. Оця воєнна година мені потрібна для утримання моєї уваги на війні.

З першого і другого випливають мої дії, і це вже давно не емоції, це практики, які стали частиною звичайного дня. Це свідоме тренування.

Не сприйміть це як істину в останні інстанції, це радше мій пошук і те, що мені зараз допомагає. Може, вам допоможе. Шукати треба, експериментувати — всім. Не вдавати, що нічого не відбувається.

Р-ня заплатить за все.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатись із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело