Українське питання в Польщі

Вимога до українців покинути Польщу не нова. Їй уже майже 80 років. Перші депортації почалися під кінець Другої світової війни, коли “радянські визволителі” Польщі спільно з польською маріонетковою владою відбирали у місцевих українців їхню батьківщину.

обережно, далі дуже лонгрід!

Жертви великого переселення

Остання світова війна позбавила їх вітчизни. Майже півмільйона українців із Польщі у перші повоєнні роки на підставі міжнародної угоди про евакуацію покинули батьківські домівки та землі і подалися в невідоме. Загалом під час проведення цієї депортації з трьох польських воєводств було переселено близько 480 000 осіб (122 450 українських родин).

Когось із них дурили тим, що за якихось три місяці буде можливість повернутися на рідні маєтки, інших заманювали матеріальною компенсацією, ще комусь обіцяли на новому місці краще життя. Тепер відомо, що позірна добровільність цього повоєнного великого переселення народів була тільки витвором радянської пропаганди. Евакуація українців із Польщі фактично була насильницькою.

Однак, досі ці виселені з рідних домівок люди не отримали статусу жертв політичних репресій, до яких за визначенням належить і примусова депортація. Відповідно переселенці поки що не мають законних підстав сподіватися на компенсацію за втрачені на території Польщі маєтки. Більше того, часто їм навіть доводиться звільняти ті будинки, які були надані їм ще радянською владою. Своє право власності на майно відновлюють ті, хто офіційно визнаний репресованими — депортовані до Сибіру за співпрацю з “бандерівцями” мешканці прикарпатських сіл.

Відголоски депортації не вщухають десятиліттями. І мова не тільки про почуття моральної кривди, часом доля нащадків переселенців з Польщі нагадує долю їхніх батьків та дідів — їх знову виселяють.

У 2010 році набула розголосу судова суперечка за селянське обійстя в селі Спас Рожнятівського району. На початку п’ятдесятих звідси виселили до Сибіру сім’ю Василя Кравця, який був учасником лісової партизанки. Натомість у “вільну” хату поселили Анастасію Станко із двома синами — родину переселенців із села Гапківці Краківського воєводства у Польщі.

Згодом саме у цій хаті народився і виріс онук Анастасії — Михайло Станко, який після смерті останнього власника садиби залишився газдувати на обійсті. Але несподівано, шість років тому про свої права на хату оголосив 80-річний політрепресований Василь Кравець.

“Мій стрий (татів брат) тільки-но помер, ще на столі лежав, коли з районної комісії у справах реабілітованих подзвонили в сільську раду і сказали, що хату будуть забирати, - розповідав Михайло Станко. - Почалася судова тяганина. І хоча я після смерті стрийка оформив акт державної власності на землю і приватизував хату як спадкоємець, суд прийняв рішення повернути будинок Кравцю. Тепер він через свого представника судиться зі мною ще й за 15 сотих землі”.

Нащадкові переселенців знову загрожувала втрата своєї набутої в Україні вітцівщини так само, як втратили її ті, кого депортували з Польщі. І знову, як і тоді, усе відбувалося на “цілком законних підставах”, хоч і далеких від людяності щодо приходьків.

У всеукраїнському товаристві “Лемківщина”, до якого належить значна частина переселенців та їхніх нащадків, розповідали, що такі майнові конфлікти між депортованими до Сибіру та виселеними з Польщі траплялися неодноразово. У радянські часи вони супроводжувалися моральним тиском на новоприбулих, які зайняли чужі хати, потім в хід пішли юридичні механізми.

Згідно Закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій”, особи, яких було з примусу депортовано, мають право на повернення будівель, якщо вони збереглися і не зайняті, а також майна. До категорії депортованих належать усі заслані і вислані з постійного місця проживання та позбавлені майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів.

Однак, на переселенців із Польщі дія цього закону не поширюється. Вони досі не мають статусу політрепресованих і це заважає їм в законний спосіб відстоювати свої права на відшкодування втраченого майна на території сусідньої Польщі.

Виселення етнічних українців з території Польщі відбувалося згідно угоди між урядом УРСР і Польським комітетом Національного визволення, якою було гарантовано повну компенсацію залишеного переселенцями майна.

Перед евакуацією мали зробити опис усього того, що залишалося на території Польщі: будинок, земля, реманент, худоба із зазначеною вартістю в карбованцях у тогочасних цінах. Проте вартість землі не вказували, лише площу ділянки. Ці описи мали складати у чотирьох примірниках: по одному для представника УРСР та Польщі, один – для переселенця, та один – для архіву.

Опис, виданий людині на руки, мав бути підставою для набуття нового майна в УРСР. Однак, за свідченнями переселенців і їхніх нащадків, у багатьох випадках люди прибували в Україну у повоєнний час без будь-яких документів і не могли виставляти ніякі майнові вимоги.

“Часто переселенці навмисно записували менше майна, ніж було в них насправді, - розповідав свого часу голова товариства “Лемківщина” Степан Криницький. - Їх лякали тим, що куркулям в УРСР не дадуть ніякої компенсації, а вишлють їх до Сибіру. Дійсні дані щодо втраченого майна збереглися, мабуть, у так званих “вічних книгах” у польських архівах, але поляки не дуже хочуть надавати цю інформацію”.

У 2000-х роках група юридичних компаній у Львові ініціювала масштабну акцію щодо виконання теперішнім українським урядом зобов’язань Люблінської угоди від 9 вересня 1944 року. За короткий час з цього приводу надійшло близько 2 тисяч заяв від громадян з Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Рівненської, Запорізької, Дніпропетровської, Одеської, Херсонської областей.

Експерти провели перерахунок вартості карбованця, на основі еквіваленту золота, і встановили, що на початок березня цього року грошовий еквівалент 1 карбованця УРСР з 1 січня 1944 року по 28 лютого 1950 року у гривнях становив 41,92 грн. А грошовий еквівалент 1 карбованця УРСР з 1 березня 1950 року до 31 грудня 1951 року – 55,54 грн. Тобто якщо втрачене майно було оцінене на початку 1950-х років на суму 10 тисяч карбованців, то у 2000-х роках за нього мали б виплатити понад півмільйона гривень компенсації.

З-поміж 2 тисяч звернень було відібрано всього 15 — саме стільки позовів адвокати переселенців направили у Печерський районний суд Києва. Однак, судді у всіх справах винесли ухвали про залишення позову без розгляду, визнавши його необґрунтованим через відсутність архівних матеріалів.

“У Львові була ініціативна група адвокатів, які за сорок відсотків від суми позову погодилися відстоювати майнові права переселенців у судах, - зауважив Степан Криницький. - Я сам свого часу намагався звертатися до суду із схожою заявою, але мій позов ні до українського, ні до польського уряду наш суд не прийняв. А звернутися до Європейського суду, наскільки мені відомо, можна тільки тоді, коли справа пройшла судові інстанції в Україні”.

Втрачений лемківський рай

Виселені з рідних сіл на схилах Карпат у Польщі, лемки в Радянському Союзі довгі десятиліття ховалися зі своїми давніми традиціями та милозвучними піснями, зберігаючи їх лише у тісному родинному колі.

Це тепер їхні пісні стали мега-популярними хітами. А в радянський час лемківська тема взагалі була заборонена. Передусім тому, щоби зайвий раз не нагадувати суспільству про депортацію, яка відбулася у 1944-1946 роках. Тому ще донедавна лемки були якимсь загадковим, напівлегендарним народом із втраченого ними краю, який остаточно спорожнів після акції “Вісла” 1947 року, коли лемків виселили на терени, що відійшли до Польщі від Німеччини…

“Після депортації традиційний уклад життя лемків зовсім змінився, - розповідала відома в Івано-Франківську популяризаторка лемківської теми Анна Кирпан. – Світ, в якому жили попередні покоління, було брутально зруйновано. Крім того, лемки втратили все матеріальне, що мали: землю, ліс, худобу. З іншого боку, вони вперше масово отримали можливість здобувати освіту, до чого їх раніше не допускали. І вони скористались цим шансом. Відсоток лемків, які здобули вищу освіту, вражає. Як то часто буває з емігрантами, перше покоління на чужині зробило величезний прорив. Але щоби молодим адаптуватись в нових умовах, чимсь треба було пожертвувати – своєю мовою, культурою... Підтримувати традиції переселенці могли тільки потайки, закрито, в своїй родині, між своїми односельцями. Про свою батьківщину молоді лемки могли дізнатись тільки від батьків і родичів. У той час лемко лемка запізнати міг тільки випадково”.

Шоком для лемків була відсутність церков і насадження атеїзму в Радянській Україні. Коли вони переселялися, то намагалися брати зі собою всі церковне начиння, книги, навіть дзвони – для церкви, яка мала би їх чекати на новому місці, разом з парафіянами часто їхав священик. Але на сході України, куди спочатку везли лемків, більшість церков були зруйновані чи закриті. Замість до храму, у неділю їх гнали в колгосп на роботу.

Неможливість провадити усталений спосіб життя, відзначати свята, вести господарку звичним способом пригнічувала. Важко звикалось навіть фізіологічно до нових умов – спекотний сухий клімат, інша їжа. Рільництво на кам’янистих гірських схилах вимагало постійної й важкої праці, до якої лемки звикли. Але до колгоспного рабства звикнути вони не могли. Тому при першій нагоді втікали на Західну Україну, де ще не було запроваджено колгоспів.

За радянської влади про лемків якщо й згадували, то хіба для того, щоб сказати, що вони добровільно переїхали в Союз, почуваються тут якнайкраще і радо будують комунізм. “Виконали достроково лемки п’ятілєтку”, - співав наприкінці 1980-х легендарний лідер “Братів Гадюкіних” Сергій “Кузя” Кузьмінський.

Треба сказати, що навіть у Галичині ще донедавна лемки були якимись незвичними людьми, хоча їхні рідні землі були не так далеко звідси.

“Лемківщина належала до Західної Галичини і не була так тісно пов’язана зі Східною Галичиною. Тільки у міжвоєнні десятиліття, коли входив у моду туризм, галицькі часописи почали закликати українських патріотів відвідати Лемківщину. Писали про неї як про terra incognita, заохочували пізнавати невідомий, але чудовий край, відкривати малознаний куточок. Лише після депортації, вже в радянській Україні східні галичани ближче познайомилися з лемками”, - розповідає Анна Кирпан.

Знайомство з переселенцями відбувалося по-різному. Коли було розуміння, що ці вигнанці – лише жертви сталінського “великого переселення народів”, тоді місцеві люди допомагали родинам новоприбулих. Але часом була й відкрита неприязнь, викликана, скажімо, тим, що чекісти, відправивши місцевих заможних господарів у табори, у їхніх хатах поселяли якихось чужаків.

Під час переселення в багатьох лемківських селах у Польщі радянські агітатори обіцяли, що всі мешканці переїдуть разом у конкретне село в Україні й оселяться там, тобто, все буде «так само, як на батьківщині, але ще краще». Бувало, що лемків справді поселяли в порожні села, звідки раніше виселили німців у Казахстан (південна, східна Україна) чи поляків до Польщі (Галичина). Але переважно вони опинялися там, де було місце чи де в колгоспі потребували робочих рук. Причому розселяли їх по декілька родин. Це було ще одним шоком, бо лемки здавна завжди були тісно пов’язані між собою у сільській громаді, жили, як велика родина, і розривання цих зв’язків сприймали дуже боляче.

Найчастіше лемків сприймали як чужих та інакших, бо їх відрізняла мова, ментальність, ба – навіть одяг. Скажімо, лемки, депортовані на Донеччину чи Черкащину, зразу після прибуття у недільні дні одягались, як вдома: жінки – у народний одяг, незвичний для місцевих, а чоловіки носили „буржуйські” костюми-двійки чи трійки, нераз привезені з заробітків у Америці, і навіть краватки. І цим різко відрізнялись від місцевого колгоспного люду.

На сході і півдні України, куди переселили багатьох лемків, їх називали “полячки”, бо вони говорили, як поляки, з наголосом на передостанній склад. Як то часто буває, особливості мови, подібної, але “не такої”, викликали кпини, знущання. Врешті-решт лемки “закрилися”, вони вчили літературну мову і намагалися пригасити, знівелювати в собі будь-яку інакшість.

Останнє бойківське виселення

Влітку 1951 року десятки сіл Стрілківського, Нижньо-Устрицького та Хирівського районів Дрогобицької області УРСР стали польськими. Натомість рівна за площею територія (480 кв. км.) Народної республіки Польща з містечками Белз та Кристинопіль (Червоноград) перейшла під опіку СРСР. Мирний обмін територіями призвів до найбільшої зміни кордонів у післявоєнній історії Європи та до великого переселення бойків, які у той час населяли прикордонні гірські села у Польщі.

Спорожнілі бойківські села залишилися по той бік кордону. На вантажівку можна було вмістити небагато речей. Хатні меблі і сільськогосподарський реманент виселенці мусили покинути разом з недавно побіленими хатами та засадженими городами. Тільки корівка — єдина годувальниця для горян — мандрувала разом з ними у далекі і невідомі степи південно-східної України.

Свідки тієї останньої депортації пригадують, що під час примусового переселення біля покинутих домівок часто чулися плачі та голосіння. Від’їжджаючи до залізничної станції, газди, обхопивши голову руками, затуманеними очима дивилися, як зникає в дорожній куряві їхнє майно та їхня батьківщина, яка враз стала для них дуже малою.

Однією з умов міждержавного договору про обмін територіями було виселення місцевого населення з обидвох сторін. Поляки зі смутком покидали обжиті землі. Українці зі сльозами прощалися з рідними горами та долинами.

“Про те, що нас будуть переселяти, влада попередила так: буде обмін територіями і ми всі мусимо звідси виїхати, - пригадував мешканець села Лип’я Михайло Лаврінок. - Людей з нашого села вивозили за три заходи. Нашу сім’ю виселили в першу чергу, на початку червня. Підігнали до хати вантажний ЗІС-5. Але скільки можна було взяти на одну машину? Все габаритне, що було на господарстві, - січкарню, млинок, щоб віяти овес, жорна, меблі — довелося залишати. Корову брали обов’язково, бо то - кормилиця. Була у нас повна пивниця картоплі, а взяли 2-3 мішка”.

У той повоєнний час мало хто із селян наважувався суперечити наказові радянської влади. І в селі Лип’я, і в довколишніх селах після війни люди вже пережили політичні депортації: вивозили до Сибіру сім’ї тих, хто вважався куркулем або сприяв діяльності українських партизанів, яких багато було в тутешніх лісах. Тому цю останню висилку сприймали як невідворотну долю. Одиниці наважувалися на непокору. Дружина пана Михайла, Ольга Лаврінок (Рапач), виселена з Михновця, згадувала, що був у їхньому селі такий, що захотів залишитися і втік.

“Він після війни був контужений трохи, його потім по лісах шукали, - згадувала жінка. - Аж під осінь того втікача зловили і переслали туди, куди й усіх наших вивезли”.

Місцем нового поселення для мешканців гірських сіл повинні були стати причорноморські степи. Їх вивозили товарними вагонами разом із худобою, зі скромними пожитками у валізах. У колгоспах Одеської, Херсонської, Миколаївської та Сталінської (тепер — Донецької) областей молодих переселенців об’єднували в будівельні бригади і вони самі ставили хати собі та своїм односельцям. Звиклі до роботи з деревом горяни почувалися в степу безпорадно.

“Не мали з чого будувати і робили такі “лампаші” - великі брикети з соломи та глини, - пригадував Михайло Лаврінок. - Червону землю привозили на фірах, в бочках — воду, висипали і по тому ходили волами і місили з соломою. Ті “лампаші”, поки сирі, то були такими важкими, що насилу одна людина піднімала. Сушили їх на сонці, до 40 градусів була температура. Наша худоба незвикла була до такого клімату, скотина сліпла, плакала від тої жари”.

Марія Танчак-Андраш, яку ще дитиною вивезли з того ж таки села Лип’я, розповіла, що її сім’ю, поки будувалися ті мазанки-землянки, підселили до місцевої господині, яка вділила для шести осіб якусь комірчину в своєму скромному будиночку. “Були такі, що не мали де жити і на початку робили собі шалаш із гілок у саду і до осені під тим навісом ночували”, - пригадувала жінка.

“У тих степах ми хліб навчилися пекти на соломі, - згадував 79-річний Михайло Лаврінок. - Не було ні дров, ні хмизу, то ми сушили коров’ячий гній з соломою і пекли хліб на тому. А ще кукурудзяне бадилля палили”.

Остання депортації українців із території Польщі, яка тривала до листопада 1951 року, була прикметна тим, що переселення відбувалося без врахування родинних стосунків, а лише за професійним принципом.

Найбільше поталанило родинам нафтовиків, які працювали на промислах біля села Чорна (взамін нафтоносного району Чорної, подарованого Польщі, СРСР отримав поклади бурого вугілля біля Червонограда). Їхня мандрівка закінчилася недалеко від рідних земель — спеціалістів оселили на нафтових родовищах Борислава, Долини, Надвірної. У ландшафтах, близьких до рідного, їм легше було переживати втрачену батьківщину. Потрохи вони збирали довкола себе родину, розсіяну у степах України.

“Скільки би там не звикали в тих степах, нас все одно тягнуло в гори, ближче до рідних земель”, - говорила Ольга Лаврінок-Рапач.

Але повернутися в омріяні гори бойкам-колгоспникам було непросто. Сувора радянська паспортна система робила із тодішніх селян фактичних кріпаків. Легально покинути “колгоспний рай” могли тільки деякі молоді люди. Скажімо, Михайло Лаврінок зголосився по комсомолькій путівці на Донбас. Отримав для цього тримісячний паспорт, але натомість поїхав до родичів у Долину і там замельдувався. Його майбутня дружина Ольга Рапач після закінчення школи в селі Новопавлівка Одеської області отримала можливість поїхати поступати у Львів до інституту. Вона скористалася нагодою і знову ж таки опинилася в своєї долинської родини.

“У нашому селі багато працювали на нафті, та й їх вивозили на нафтові промисли, - пригадувала колишня мешканка Чорної 80-річна Анна Гошилик (Вельчус). - Тато так само до війни мав пару коней і возив мазуту в бочках до Устерік. Але в війну він помер в Освенцімі. І нас як колгоспників виселили до Донецької області. Вже звідти ми переїхали спочатку до Биткова, а відтак до Долини. Родичі писали, що тут трохи легше жити”.

Щоб втечі переселенців з колгоспів не були масовими, як пригадують очевидці, на перонах залізничних станцій чергував партійний актив та міліція, а в касах вокзалу було заборонено продавати квитки в сторону Львова. Марія Танчак-Андраш розповіла, що співчутлива касирка порадила її сім’ї поїхати в бік Первомайська, а вже там пересісти на якийсь львівський потяг. Але навіть після таких хитрощів під час зупинок поїзда діти про всяк випадок ховалися і не виглядали у вікна.

“Там де наша хата була, тепер костел стоїть, - розповідала Марія Танчак. - Ми жили в самому центрі села, на підвищеному такому місці, називалося на Горбку. Там ще біля костелу навіть залишки якихось господарських споруд залишилися”.

На рідні землі бойки тепер їздять як туристи. Кажуть, тепер там здебільшого страшна пустка. На цвинтарях вціліли тільки одиниці кам’яних хрестів. Старі дерев’яні хати розсипалися чи згоріли.

“У Лип’ї церква була дерев’яна, то вона так само згоріла: поляки кажуть, що якісь дві “цурки” (дівчини) зайшли, свічки запалили і сталася пожежа, - каже пані Марія. - Дотепер залишилася тільки одна стіна від мурованої дзвіниці”.

Михайло Лаврінок каже, що його рідне село і раніше було невелике - “нумерів на сто двадцять”. Але тепер тут взагалі мало хто живе. “Може сімей десять поляків приїхало, поселилися в кращих хатах, а гірші — порозбирали, попалили”, - розказував він.

Тепер вигнанці з рідних домівок не особливо сподіваються на якісь матеріальні відшкодування за втрачене майно. Хоча, кажуть, в архівах збереглися особисті описи майна, яке залишалося в Польщі. Але в ті колгоспні часи ніхто не наважувався заявити про великі статки, інакше — розкуркулять і вишлють у значно віддаленіші місця, ніж українські степи.

Досі похилого вже віку люди навіть не мають статусу депортованих. Досі жоден уряд навіть не вибачився за примусове виселення тисяч людей, які одного дня втратили те, що від народження має кожна людина — свою батьківщину.