Foreign Affairs: Привиди Лівану: уроки 1982 року для Ізраїлю

Сьогодні люди називають це місце "Аль-Мухайян аш-Шахада", що в перекладі означає "Табір мучеників". Розташований на красивих пагорбах серед цитрусових садів поблизу кордону з Ізраїлем, цей табір біженців мав стійку систему соціального забезпечення, а також військово-політичний апарат, створений палестинськими організаціями. Коли почалося вторгнення Ізраїлю, цей табір був однією з пріоритетних цілей. Спочатку підтримувані Ізраїлем воєнізовані формування оточили поселення, заблокувавши його мешканців усередині. Потім прибули два десятки ізраїльських танків. Згідно зі свідченнями очевидців, танки цілилися сходовими прольотами, найуразливішими частинами будівель, щоб відрізати шляхи відходу і отримати можливість штурмувати підземні приміщення. Після обстрілів була маса повітряних ударів. Одна бомба впала на будівлю общинного осередку. Із 96 осіб, які там ховалися, вижили лише двоє. Палестинські бойовики, які перебували у таборі, протрималися там 3,5 дні. Зрештою, ізраїльські війська використовували білий фосфор, щоб придушити їхні позиції. За словами тих, хто вижив після тих подій, вони пам'ятають розмиті сліди хімікатів у повітрі, а також чорні схожі на кратери опіки на шкірі. За даними лідерів місцевих громад, із 16 000 жителів табору близько 2 600 було вбито.

Історія цього бою цілком могла б зійти за епізод нинішньої війни в Газі, де ЦАХАЛ використовує танки, авіаудари та (згідно з інформацією правозахисних груп) білий фосфор при атаці на палестинські міста та табори біженців. Проте описана вище сцена мала місце 41 рік тому. Напад Ізраїлю на табір біженців Бурдж аш-Шімалі був однією з перших міських битв під час ізраїльського вторгнення до Лівану в 1982 році. Війна почалася після того, як палестинське екстремістське угруповання здійснило замах на посла Ізраїлю у Великій Британії. Головною метою вторгнення була ліквідація Організації визволення Палестини, її партизанських військових фракцій (серед яких були ФАТХ та Народний фронт визволення Палестини), а також інших палестинських угруповань. Проте ізраїльське керівництво мало й інші амбіції. У міру знищення палестинської військової та цивільної інфраструктури на півдні Лівану, ізраїльські лідери сподівалися створити на кордоні Ізраїлю та Лівану буферну зону, покласти край сирійській військовій присутності в Лівані та поставити в Бейруті дружній правохристиянський уряд.

Військові операції Ізраїлю в Лівані та Газі схожі не тільки за тактичними рішеннями. Як і зараз, так і тоді вторгнення Ізраїлю почалося після шокуючого нападу з боку палестинців. Як і зараз, так і тоді, ізраїльські «яструби» вимагали максимально жорсткої відповіді. Як і зараз, так і тоді значна частина бойових дій проходила в густонаселених міських районах, де бойовики часто перемішувалися з місцевим населенням. Зрештою, як і зараз, так і тоді, ізраїльські військові непропорційно застосовували військову силу.

Ці паралелі не повинні тішити. Якщо брати за приклад ситуацію в Лівані, війна Ізраїлю в Газі не закінчиться нічим добрим ні для ізраїльтян, ні для палестинців. Незважаючи на свою військову перевагу, Ізраїль так і не зміг ліквідувати Організацію звільнення Палестини (ООП). Натомість, головними досягненнями ЦАХАЛ були вбивство десятків тисяч цивільних, фрагментація палестинських угруповань на дрібніші осередки, які протягом багатьох років здійснювали точкові атаки проти ізраїльтян, створення умов для появи нової ліванської воєнізованої сили – «Хезболли», а також загибель більше. своїх громадян під час окупації Південного Лівану, яка тривала до 2000 року. Це патерн, який зараз знову повторюється. Станом на 12 листопада, коли ізраїльські військові відключили всі комунікації у більшості лікарень Гази, понад 11 тисяч палестинців загинули у зв'язку з бойовими діями. Ця цифра продовжуватиме зростати. Напад ХАМАС 7 жовтня спричинив загибель 1 200 ізраїльтян, більшість яких були мирними жителями. Також ХАМАС стверджують, що із 240 заручників, захоплених того дня, деякі вже загинули внаслідок авіаударів Ізраїлю по Газі. Сам Ізраїль також втратив 39 військовослужбовців під час боїв у Газі.

Коли всі зроблять і скажуть все, що хотіли, Ізраїлю навряд чи вдасться ліквідувати ХАМАС чи Ісламський джихад. Вони зможуть їх різко послабити, як це сталося з ОВП у 1982 році. Але угруповання перезберуться і інші організації можуть з'явитися, щоб заповнити вакуум, як це зробили ісламісти у 1980-х роках. Зрештою, ізраїльські політики дійдуть висновку, який їм і так знайомий, і який уже давно відомий регіональним експертам: військового вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту не існує.

Ізраїльський «В'єтнам»

Палестинські біженці жили в Лівані з часів «Накби» («катастрофи») 1948 року, коли понад 700 000 палестинських арабів було вигнано зі своїх земель сіоністськими воєнізованими угрупованнями, які прагнули звільнити територію, яка стане Ізраїлем. Від 100 000 до 130 000 біженців осіли у сусідньому Лівані, переважно у прибережних містах, думаючи, що це тимчасово. Найбідніші з них почали жити у таборах біженців. Місцеві закони не дозволяли палестинцям володіти нерухомістю, працювати на 72 різних професіях чи натуралізуватись. Тим самим багато хто був приречений на тривалу бідність і статус людей другого сорту.

1969 року ліванські та палестинські політичні лідери підписали Каїрські угоди, згідно з якими ліванські спецслужби передавали управління палестинськими таборами біженців структурам ОВП. В ООП витратили роки створення управлінського апарату та системи соцзабезпечення у Лівані, зокрема через свої воєнізовані угруповання, зібрані з урахуванням місцевих жителів. Ці фракції, такі як ФАТХ або Демократичний фронт визволення Палестини, будували дитячі садки та лікарні та фінансували скаутські організації та танцювальні гуртки. Водночас вони створювали тренувальні табори та вербували людей з числа маргіналізованих біженців, а також місцевих ліванців, перетворюючи Південний Ліван на плацдарм, з якого можна було запускати ракети типу «катюша» або проводити транскордонні операції на території північного Ізраїлю. Останній відповідав авіаударами по палестинських таборах та ліванських містах, а також за допомогою вбивств та спеціальних операцій.

ЦАХАЛ також проводив і більші операції. "Мир у Галілеї", як офіційно називалося вторгнення 1982 року, була далеко не першою з них. Насправді, Ізраїль вторгався до Лівану буквально чотирма роками раніше, у відповідь на напад ФАТХ на автобус, що призвів до загибелі десятків ізраїльтян. Вторгнення ЦАХАЛ 1978 року було меншим за масштабами, ніж у 1982-му, але все одно призвело до втечі 285 000 людей із південних районів Лівану та загибелі тисяч мирних ліванців та палестинців. Закінчилося все ухваленням двох резолюцій ООН, які закликали до виведення ізраїльських військ, припинення вогню та створення Тимчасових сил ООН, які мали імплементувати виконання цих положень. Проте палестинські угруповання були ослаблені внаслідок цього вторгнення.

Операція «Світ у Галілеї» мала бути більш рішучою та масштабною, ніж у 1978 році. Водночас, вона також мала бути швидкою. Військові та розвідка спочатку планували завершити її за 48 годин, знищивши військову інфраструктуру ОВП у 40-км буферній зоні, перш ніж вивести війська.

Але коли вона почалася у червні 1982 року, операція відразу ж забуксувала і зіткнулася з проблемою групового мислення. Начальник Генштабу ЦАХАЛ Рафаель Ейтан та міністр оборони Аріель Шарон були налаштовані особливо войовничо, наполягаючи на просуванні військ глибше територією Лівану, ніж планувалося спочатку. Шарона, як і нинішнього прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху, тоді звинувачували у використанні війни у своїх особистих політичних інтересах. (Внутрішні опитування громадської думки в Ізраїлі показують катастрофічно низький рейтинг Нетаньяху, над яким йде суд у справі про корупцію і який може піти у відставку після війни).

В уряді Нетаньяху, як і в уряді Менахема Бегіна у 1982 році, домінують радикали, і тому війна набула агресивного характеру. Ізраїльські військові вже воюють у найбільшому місті Гази, а поставлена урядом максималістська мета – ліквідація ХАМАС, означає, що вони не мають чітких планів та умов завершення бойових дій. Подібна нечітка і войовнича стратегія призвела до загибелі десятків тисяч людей та руйнування інфраструктури в Лівані. Шарон і Ейтан доручили ЦАХАЛ взяти в облогу Бейрут влітку 1982 року, згодом відрізавши 620-тисячне місто від електро- та водопостачання, постачання продовольства і взявши його в транспортну блокаду на цілий місяць. Ізраїлю зрештою вдалося змусити ОВП та палестинські угруповання відступити, але тільки після загибелі 6775 жителів Бейрута, з яких 5000 були мирними жителями.

Наразі Ізраїль проводить схожу масштабну облогу Гази, яка має не менш серйозні наслідки. Але, здається, ізраїльських лідерів не дуже хвилює її гуманітарна ціна. Наприклад, міністр оборони Ізраїлю Йоав Галлант заявляв, що його країна воює з «людино-тваринними», а тому поводитиметься відповідно. Його риторика перегукується з Ейтаном, який у квітні 1983 року вихвалявся, що як тільки Ізраїль «заселить землі, все, що арабам залишиться робити, це метатися на всі боки, ніби таргани в пляшці».

Ейтана, що неймовірно розлюднює коментар, добре показує одну з причин невдачі ЦАХАЛ у південному Лівані. Будучи впевненими у своїй зверхності, ізраїльські військові керівники не очікували і не готувалися до серйозного опору з боку палестинців та ліванців. У результаті, як тільки ізраїльська армія почала просуватися вздовж прибережного шосе, що з'єднує найбільші ліванські міста, вони зіткнулися із запеклим опором у густонаселених, бідних таборах біженців та місцевих ліванських громад. Навіть на тлі поразки Армії звільнення Палестини та втечі їхніх командирів з поля бою, місцеві угруповання у таборах, які мали захищати свої будинки, часто були здатні самостійно стримувати ЦАХАЛ протягом кількох днів, нав'язуючи їм міські бої, знищуючи техніку та вбиваючи багатьох офіцерів.

Візьмемо, наприклад, битву за Айн аль-Хільву, табір біженців у місті Сідон. Протягом цілого тижня загони палестинських ополченців перешкоджали діям ізраїльських військових, пробираючись по звивистих провулках, приземкуватих будівлях та підземних тунелях, а потім влаштовували засідки на ізраїльські війська. Вони підривали бронетранспортери та танки ЦАХАЛу, використовуючи лише ручну зброю. Принаймні, один палестинський юнак прославився тим, що умів потрапляти з гранатомета точно в вежі танків, руйнуючи їх гармати, виводячи з ладу машини і оголюючи солдатів, що знаходилися в них. Табір був настільки смертельно небезпечним для ізраїльтян, що ЦАХАЛ щоночі відходили в безпечне місце, жертвуючи територіальними успіхами, досягнутими протягом дня. Зрештою, ЦАХАЛ вдався до обстрілу табору звичайними боєприпасами та запальною зброєю, включаючи білий фосфор, щоб захопити його, зрівняти із землею руїни та продовжити просування на північ.

Не тільки наземні операції були інструментами Ізраїлю в його спробах усунути палестинський опір. Військові також вдавалися до масових арештів. У 1982 році тільки в одній військовій в'язниці було поміщено 9064 палестинців та ліванців. І це теж бумерангом вдарило по Цахал. Після побиття та допитів, ці в'язні, серед яких не всі були бойовиками, часто влаштовували повстання та втечі. Ті, хто були бойовиками, поверталися до своїх загонів та продовжували війну. Масові затримання та руйнування таборів біженців також породили цілу хвилю безпритульних палестинських жінок, дітей та старих, допомагати яким ЦАХАЛ не були готові і які згодом стали головними критиками ізраїльської армії. Наприклад, протестна група жінок у таборі Айн аль-Хільва зуміла зв'язатися з міжнародними правозахисними організаціями, медіа та ООН, щоб добитися уваги до ситуації з їхніми правами. Вони влаштовували протести, блокували дороги та демонстративно спалювали неякісні намети, надані ООН. Про всі ці акції активно повідомляли правозахисні організації та журналісти. У результаті, і без того репутація Ізраїлю, що слабшає, отримала додатковий удар.

Сьогодні репутація Ізраїлю не стала кращою. Після хвилі співчуття, висловленого після брутального нападу ХАМАС, подальші повідомлення в ЗМІ переважно стосувалися побоїща, влаштованого ЦАХАЛ у Газі. Міжнародні ЗМІ також оприлюднюють історії про напади ізраїльських поселенців на палестинських арабів на Західному березі. Згідно з повідомленнями New York Times, Washington Post, Reuters та правозахисних організацій, починаючи з 7 жовтня, кількість палестинців, убитих внаслідок нападів поселенців, склала вісім осіб, включаючи дитину. ЦАХАЛ, який захищає поселенців, убив 167 осіб, у тому числі 45 дітей. Окрім нападів на палестинців, поселенці також використовували підпали, збройні напади та погрози, щоб змусити 1000 палестинців покинути села, де вони мешкають. Ці напади нагадують атаки правохристиянських ополчень у Лівані в 1982-1983 роках, які, знову ж таки, під захистом ЦАХАЛ, погрозами витіснили з Сидону палестинське населення.

Насправді альянс ЦАХАЛ і ліванських ополчень спровокував найвідомішу бійню війни 1982 року. Після того, як союзника Ізраїлю, обраного президента Лівану Башира Жмайєля було вбито в результаті теракту у вересні 1982 року, ЦАХАЛ окупували західну частину Бейрута і оточили палестинські табори біженців Сабра і Шатіля. Потім вони блокували табори і палестинців, які там жили, і дозволили зайти туди правохристиянським ліванським ополченням. Протягом двох днів бойовики бешкетували в таборах, вбивши близько 2000 цивільних та вчинивши низку інших злочинів, включаючи тортури та сексуальне насильство. У цей час солдати ЦАХАЛ обстрілювали район та висвітлювали його сигнальними ракетами.

Ця бійня розлютила багатьох людей у світі, в тому числі і в самому Ізраїлі. Близько 350 000 ізраїльтян організували протест, під час якого вимагали відставок Шарона та Бегіна, змусивши уряд розпочати розслідування. Згідно з результатами Комісії Кахана, Аріеля Шарона було визнано персонально відповідальним за те, що сталося, а дії Ейтана кваліфікували як «рівносильні порушення своїх зобов'язань». Шарон був змушений піти у відставку, а Ейтан – на пенсію у 1983 році. Ще через рік пішов у відставку Менахем Бегін.

Минуле, як прецедент

Переговори про закінчення війни, посередниками на яких виступав спецпредставник США Близького Сходу Філіп Хабіб, тривали все літо 1982 року. У серпні сторони погодилися на перемир'я, за умовами якого ОВП та інші палестинські фракції – лише 14 398 осіб – мали залишити територію Лівану. Ізраїльські та сирійські війська також погодилися залишити Бейрут. Миротворча місія, що складається з американських, італійських, французьких та британських військових, була сформована того ж місяця для підтримки режиму припинення вогню, допомоги в евакуації та захисту мирних палестинців. ООП та ФАТХ перемістили свою штаб-квартиру до Тунісу, а інші угруповання розбрелися по різних арабських країнах. Менш ніж за місяць сталася бійня у таборах Сабра та Шатіля.

Ці масові вбивства стали черговим доказом те, що поразка ООП не означало кінця війни, як і означало кінця самої ООП. Незважаючи на те, що ізраїльській армії вдалося вбити багатьох палестинських військових командирів і вигнати ОВП з їхньої бази в Лівані, організація перегрупувалася в Тунісі. Ізраїль продовжував окупувати більшу частину південного Лівану, а ті палестинські бойовики, які пережили операцію «Світ у Галілеї», знову створили підпільні осередки та продовжили боротьбу з Ізраїлем. Ці осередки, відірвані від формального вертикального ланцюжка командування, виявилися здатними здійснювати насильницькі, хаотичні напади на ізраїльських військових та колаборантів. Палестинські угруповання також розвивалися під впливом ліванського опору ізраїльської окупації, що зароджувався, який включав «Хезболлу», створену для вигнання Ізраїлю з ліванської території, а також ліві угруповання, такі як Компартія Лівану. Всі разом ці організації було неможливо перемогти. Ще цілих 18 років ізраїльтяни окупували південні райони Лівану, постійно проводячи рейди та арешти. Але незважаючи на свої можливості – авіаудари, розвідоперації, мобільні патрулі та сили спецназу, їм не вдавалося здолати свого супротивника.

Результати війни в Газі залежатимуть від переговорів з усіх питань, які порушувалися в Лівані. Ліван – це суверенна держава, зі своїми урядом, громадянами, економікою та складністю внутрішньополітичної динамікою. (Знаходження ОВП у Лівані призвело до розколу в ліванській політиці і стало каталізатором 15-річної громадянської війни). А Газа – це палестинська територія, яку, як вважають міжнародні організації та правозахисники, Ізраїль окупує і яка 16 років перебувала у блокаді з боку Ізраїлю та Єгипту. У Газі немає самодостатньої економіки та самостійного управління над системами електро- та водопостачання.

Однак військові та гуманітарні уроки Лівану підказують, що нинішня катастрофічна ситуація в Газі лише погіршуватиметься і матиме довгострокові руйнівні наслідки для сторін. Тривалий підхід Ізраїлю до міських боїв, їх плани окупації (Нетаньяху заявив, що Ізраїль візьме на себе «загальну відповідальність за безпеку» в Газі на «невизначений період»), спілки з воєнізованими угрупованнями та використання масових затримань та арештів – нагадує те, що вже було у Лівані. З цієї причини важко уявити, що цього разу наслідки будуть іншими.

Це, на жаль, стосується кількості жертв. Ніхто не знає, скільки людей загинули під час війни 1982 року. Офіційна статистика не включає людей, які загинули під завалами будівель, людей, яких родичі ховали у дворах чи за містом, а також людей, які зникли безвісти під час бійні у таборах Сабра та Шатіля. Втім, за даними ліванського уряду та представників медичних установ, 19 805 палестинців та ліванців загинули у перші 4 місяці операції «Світ у Галілеї», з яких 80% - цивільні особи. ООП оцінюють кількість загиблих та поранених у 49 600 цивільних, а кількість убитих комбатантів – 5 300 осіб. За ці ж 4 місяці 364 ізраїльські солдати загинули і 2388 отримали поранення. Протягом усієї Ліванської війни та подальшої окупації південного Лівану в 1982-2000 роках ЦАХАЛ втратив 1 216 військовослужбовців, переважно в боях з «Хезболлою».

Кількість жертв серед палестинців, зрозуміло, набагато більша за ізраїльські, що вкотре показує непропорційність дій ЦАХАЛ. Це не применшує жертв Ізраїлю. Втрата була нанесена реальна, і вона не обмежується тільки смертями і фізичними каліцтвами. Дослідження, проведене ізраїльським Trauma and Resiliency Center, показало, що 20% із 70 000 ізраїльських військових, які брали участь у війні 1982 року, переживали симптоми посттравматичного розладу, і лише 11% зверталися за допомогою у цьому питанні. Ліван не просто так називають «ізраїльським В'єтнамом».

Незважаючи на схожі умови, Ізраїль сьогодні не розглядає варіант укладання перемир'я, стверджуючи, що воно означатиме перемогу ХАМАС. Це хибна думка. Реальними вигодонабувачами від перемир'я будуть громадянські та соціальні рухи, що виступають проти насильства, багато з яких давно виступають за припинення окупації, блокади, поселенської політики Ізраїлю та за визнання рівності як основи для забезпечення безпеки ізраїльтян та палестинців. І навпаки: від перемир'я програють ХАМАС та ізраїльські радикали, які просувають насильство у своїх ідеологічних інтересах, яке в одному випадку підтримується сильним державним і військовим апаратом. Деякі ізраїльські радикали, наприклад, публічно закликали до очищення Гази від палестинців та їхнього вигнання до Єгипту. Жоден із цих сценаріїв не може бути реалізований без насильства.

З огляду на нинішню напругу, важко передбачити, коли і яким чином завершиться ця війна. Катар став особливо важливим гравцем як посередник цього конфлікту в трикутнику ХАМАС-Ізраїль-США. Але Вашингтон є єдиним учасником, здатним впливати на ізраїльську владу, щоб вони припинили масові вбивства в Газі та насильство на Західному березі. Подивимося, чи це зробить адміністрація Байдена. Поки що, Байден рішуче відкидав такі прохання, повторюючи позицію Ізраїлю про те, що перемир'я зіграє на руку ХАМАСу. Представники США справді вмовили Ізраїль погодиться на 4-годинні «гуманітарні паузи» для завезення гумдопомоги. Враховуючи скільки необхідно гуманітарної допомоги, а також динаміку бойових дій, навряд чи це рішення чинитиме значний ефект на становище палестинців у Газі. Але є надія, що Байден у результаті чинитиме тиск на Ізраїль з метою покласти край війні.

Якщо Байден вирішить це, він повторить прецедент, вже створений однією з його попередників – Рональдом Рейганом. Коли спалахнула війна в Лівані, адміністрація Рейгана виявилася розколотою. Одні представники адміністрації вважали, що потрібно змусити Ізраїль вивести свої війська під загрозою санкцій, інші вважали, що вивести свої сили повинні також ОВП і Сирія. У міру того, конфлікт перетворювався на гуманітарний кошмар, Рейган ставав дедалі критичнішим по відношенню до Ізраїлю. У липні 1982 року Білий Дім призупинив постачання касетних боєприпасів, звинувативши Ізраїль у порушенні угод про невикористання цих боєприпасів проти цивільних об'єктів. Після одного особливо смертельного обстрілу під час облоги Бейрута, Рейган зателефонував Бегіну, і зажадав зупинити обстріли. Для цього він штовхнув дуже емоційну промову: «Тут, у нас по телевізору, щовечора наші люди бачать маркери війни, і це справжній Голокост». У квітні 1983 року він оголосив про припинення угоди з продажу Ізраїлю літаків F16 і про те, що вона не буде відновлена, доки Ізраїль не залишить територію Лівану.

Немає доказів, що дії адміністрації Рейгана змусили Ізраїль змінити свою політику. У липні 1982 року видання Washington Post написало про пом'якшення позиції ізраїльського уряду, вважаючи головною причиною дії Рейгана. Як писало видання: "Ізраїльські медіа повідомили, що головною причиною нової "гнучкості" уряду Бегіна був жорсткий лист, який йому відправив Рейган минулого тижня".

Сьогодні, Байден повинен знову використати американський вплив, щоб покласти край війні. Перемир'я – єдине політично адекватне, безпекове та моральне рішення, за яке варто виступати, якщо у Вашингтоні хочуть залишитися важливим гравцем на Близькому Сході. Альтернативою є приречення жителів Гази, більшість яких виступають проти ХАМАС, на загибель від бомб, куль та опіків, на тривале зневоднення, голодування та хвороби. Це теж саме, що взяти вже зубожілий, перенаселений анклав, і забрати в нього останні надії на хоч якийсь розвиток. Швидше за все це призведе до появи нового покоління бойовиків, які будуть готові ризикнути життям для боротьби з Ізраїлем. "Це вже відбувалося раніше" - найкращий аргумент, який варто використати для неповторення подібного в майбутньому.