Український енергосектор на тернистому шляху до європейської інтеграції

Усі десять років після Революції Гідності, яка розгорілась у відповідь на рішення влади призупинити євроінтеграційний рух, Брюссель рекомендує розпочати переговори із Україною про цю інтеграцію. Ці десять років підготовки були непростими, але багато в чому результативними. Правда, ще багато роботи залишається виконати.

У своєму нещодавньому звіті щодо України Єврокомісія достатньо високо оцінила прогрес нашої країни у здійсненні енергетичних реформ. При цьому, цілком природно, за період з моменту повномасштабного вторгнення поступ оцінений як «певні досягнення». Такі результати, звісно ж, викликають приємні відчуття. Проте «вступний екзамен» потрібно скласти повністю — необхідно виконати всі нормативи і взяті на себе зобов’язання, привести модель українських енергетичних ринків і регулювання у цілковиту відповідність із європейськими правилами та практиками.

То що ж залишається невиконаним? Що необхідно виправити? У частині проблем організації внутрішнього ринку в звіті акцентується увага на втручанні державних органів і компаній у механізми корпоративного урядування системних операторів (тобто у роботу НЕК «Укренерго» та Оператора ГТС), на наявності прайс-кепів на сегментах ринку на добу наперед і внутрішньодобового ринку (гранично дозволені рівні цін), на питаннях незалежності Нацкомісії, що здійснює держрегулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, і довіри до цього органу як незалежної та неупередженої інституції, на проблемах державних енергетичних компаній НАК «Нафтогаз України», НАЕК «Енергоатом», «Укргідроенерго», зумовлених механізмами ПСО (покладення спеціальних обов’язків) для субсидування тарифів для населення.

Треба зазначити, що ці зауваження аж ніяк не заскочили Київ зненацька,— про ці проблеми наші європейські партнери говорили багато років поспіль, а уряд неодноразово відкладав їхнє вирішення, посилаючись на об’єктивні труднощі чи шукаючи виправдань, побоюючись критики політичних опонентів. Секретаріат Енергетичного співтовариства неодноразово звертав увагу на те, що нинішня модель прайс-кепів викривлює ринкові сигнали, не кажучи вже про проблеми боргів як наслідок надмірної зарегульованості ринку. До слова, сукупні неврегульовані борги на газовому ринку становлять 190 млрд грн, а в електроенергетиці — 60 млрд грн. І сам факт таких боргів уже є загрозою роботі ринків, а попереду ще ж і складна зима.

Протягом останніх місяців Енергетичне співтовариство акцентує на необхідності забезпечити незалежність енергетичного регулятора (НКРЕКП). Секретаріат навіть розпочав розслідування з цього приводу після того, як рішення підвищити тарифи на водопостачання було переглянуте після миттєвої різкої реакції перших осіб держави. Згодом у Секретаріаті відзначили, що незалежність регулятора не просто юридична вимога, а фундамент, на якому Україні доведеться будувати свою майбутню інтеграцію із європейськими енергетичними ринками.

Це, звісно, не означає, що Україна не має досягнень у реформуванні енергосектору та його наближенні до європейської моделі. Зокрема, упродовж останніх місяців нарешті спостерігався поступ у впровадженні механізмів запобігання змовам і зловживанням гравців на ринку електроенергії, так званого регламенту REMIT.

Однак явні проблеми у реформуванні існують. І певною мірою вони світоглядні, і велика їхня частина зводиться до одного простого формулювання: надмірна роль держави в енергосекторі. Держава намагається зберегти і наростити як регуляторний вплив на енергосектор, так і контроль над активами, збільшуючи свою частку на ринках і підвищуючи їхню концентрацію, коли одна компанія займає дедалі більшу частку ринку.

Гіпертрофована роль держави в енергетиці традиційна для України, адже є, по суті, рудиментарним патерном радянської системи господарювання та свідомості загалом. У такій моделі держава — єдиний власник активів, відсутні ринкові засади управління та користування цими активами, лише централізоване, хоча й не завжди виправдане планування. А крім цього, держава приймає на себе відповідальність забезпечити низькі ціни на послуги енергопостачання.

Хтось може зауважити, що нічого поганого в моделі, коли держава утримує низькі ціни та контролює енергетичні активи, немає. Проте занижені ціни не створюють жодних мотивів для енергозбереження та енергоефективності, а це, до слова, ще один пріоритет енергетичної політики ЄС. За рідкісним винятком, в Україні держава не була ефективним власником енергетичних активів. Промовистим прикладом є державна «Центренерго» — одна із найбільших електроенергетичних компаній, де, незважаючи на багаторазову ротацію менеджменту, були постійні проблеми з готовністю до зими.

Водночас демократична виборча система разом із контрольованою енергетикою відкриває ще одну небезпечну виразку — популізм, коли політики змагаються між собою у тому, хто пообіцяє найнижчі тарифи. В результаті громадяни не віритимуть владі, хоч би якими низькими тарифи були (вважаючи, що корупція в енергетиці однаково існує), але й надалі вимагатимуть дедалі нижчих і нижчих цін, попри все. При цьому держава так чи інакше повинна субсидувати необґрунтовано занижені ціни, що не лише обмежує розвиток енергетичних компаній, а й частково є джерелом корупційних схем.

Проблема післявоєнного відновлення енергосектору тісно пов’язана з особливостями його регулювання. Більшість вітчизняних енергетичних активів були морально застарілими та фізично зношеними ще до повномасштабного вторгнення, а українська економіка належала до найбільш енергоємних та енергонеефективних. У зиму 2023–2024 років ми входимо із дефіцитом потужностей, і очевидно, що потенційна серія повітряних атак протягом цієї зими ще більше поглибить дефіцит. А відтак, навіть наступного літа ризикуємо жити з графіками відключень.

Російський енергетичний терор підносить потребу відновлення енергосектору просто у ранг імперативу. Ми просто будемо змушені будувати нові, сучасні та ефективні енергетичні потужності. Але постає запитання: хто інвестуватиме в українську енергетику, якщо умови роботи сприятимуть лише накопиченню боргів, але не інвестиціям? Небезпечно покладатися на очікування міжнародної допомоги у відновленні економіки й енергетики. Ці сектори мають стати привабливими для інвестицій, а вони неможливі без прозорого й ефективного регулювання, якого, власне, і вимагає від України ЄС. Лише гасла, популізм і спроби ручного регулювання енергетики не забезпечать цього результату.

Британо-німецький соціолог Ральф Дарендорф якось сказав: «Популізм проста штука, а демократія — складна». В такому ж ключі значно простіше намагатися в ручному режимі впливати на енергетику, аніж роками вибудовувати працюючу ринкову систему. Проте лише з ефективними енергетичними ринками нас будуть готові прийняти до ЄС. Водночас рух у Європу та на Захід загалом — очевидний вибір для України. Географічно ми перебуваємо на межі між Заходом, з одного боку, та майбутнім сировинними придатком Китаю, який поки все ще має сили і намагається знищити нашу країну, — з іншого. Але для досягнення мети доведеться позбутися деяких звичок як владі, так і пересічним українцям. І трансформація енергетики — важка зміна, без якої двері до ЄС не відчиняться.