ШІ та магія: постапокаліптичне технофентезі «Машина» і «Гемма» Дарії Піскозуб

Сьогодні я розповім про відразу дві фантастичні книжки від української письменниці Дарії Піскозуб. Її романи «Машина» та «Гемма» видані у Vivat і це перші дві частини майбутньої тетралогії похмурого постапокаліптичного технофентезі. Я дуже радий, що в нас все більше з’являється подібної жанрової літератури, про яку ми можемо поговорити. Але також мушу сказати, що її потрібно критикувати та не варто робити послаблення через те, що це наша авторка. Тому в матеріалі нижче будуть негативні моменти. Але ж позитивні теж є і це тішить.

Авторка Дарія Піскозуб
Жанр Постапокаліптика, фантастика, фентезі
Видавництво Vivat
Ілюстратор Марія Глушко
Обкладинка Тверда
Кількість сторінок 464, 656
Рік видання 2020, 2023
Мова видання Українська
Сайт vivat-book.com.ua

В далекому майбутньому, після великих воєн та занепаду цивілізації, люди живуть племенами та поклоняються Машині — ШІ, в яке вони тепер вірять, як у бога. Людство майже втратило знання про технології, але опанувало ткацтво — різновид магії, яка дозволяє одним людям, ткачам, брати під контроль волю, думки та почуття інших. Ці ткачі можуть підкорювати не тільки собі подібних, а й звірів.

З Машиною спілкуються жерці, а ще її хочуть знищити гемміти — позаплемінні ткачі, які вважають, що Машина обмежує ткацтво та забирає в людей свободу. Одного дня жерці з різних ворожих племен розуміють, що Машина олюднюється — поступово переходить на новий етап свого розвитку. Тільки от прадавні записи кажуть, що оцих Машин дві — одна створена, щоб знищити залишки людства, а інша, щоб його захищати. Починається війна, якої ще не було, а цивілізація знову опиняється під загрозою вимирання.

Якщо ж ви не гравець, а тільки читач або любите кіно та серіали, то я б описав це як поєднання «Доньки залізного дракона» Майкла Свонвіка, «Смертних машин» Філіпа Ріва та серіалу «Вікінги».

Вигаданий пропрацьований та деталізований світ — одна з найсильніших сторін романів «Машина» та «Гемма». Але тут є багато термінів, які спочатку можуть заплутати, тому раджу відразу звернутися до словника, який є в кінці кожної книги.

Проте оцей потужний світ іноді настільки подобається авторці, що вона пхає його буквально в кожний роздум героя, в кожну дію та опис тощо. І виходить, що замість рухатися по сюжету вперед читач поглинає сторінки тексту про нюанси роботи тих чи інших механізмів, про особливості Машини, про її стосунки з жерцями, про плани тощо. Все це наче й важливо для розуміння історії, але водночас занадто поглиблене та часто буває зайвим.

Попри це, Дарія Піскозуб чудово справляється з експозицією — поданням світу читачеві, щоб він занурився у нього максимально глибоко. Але в першій книжці немає нормальних описів оточення, а персонажі скажуть з місця на місце лише волею авторки, бо їх переміщення майже ніяк не описується.

Дні та тижні подорожей описані один реченням. Іноді двома. З одного боку це не дає історії провиснути, а з іншого — робить її занадто напханою подіями. Це зауваження актуально більше для першої книги «Машина“, де немає місця ні для чого, окрім роздумів героїв, описаного вище заглиблення у світ та діалогів. В «Геммі» бачимо, що Дарія сильно виросла, як письменниця, тому тут вже й описи є, і залишилося акуратне подання експозиції, і герої вже більш-менш якось десь та кудись рухаються не за одне речення. Сумбурність залишилася, але її набагато менше, ніж в «Машині».

Тепер про героїв. Вже в першому романі вони вийшли не пласкими, що радує, але занадто нездогадливими та піддатливими до емоцій. Їхні роздуми та реакції на події та інших героїв не логічні та підпадають під «штучні хвилі конфлікту». Це коли герої поводять себе так, щоб це спочатку створювало якийсь конфлікт, доводило до піка, а потім несподівано його вирішувало. І так по колу.

Я розумію, ще Дарія Піскозуб намагалася зробити свою книжку цікавою, тому діяла за базовою формулою «Конфлікт = Мета+Перешкода», але в першому романі це виходило в неї незграбно та нелогічно для створених персонажів. В «Геммі» герої стали більш пропрацьованими, а їхні дії вже набули сенсу та здорового глузду. Тому це вирівняло моє загальне ставлення до них, як читача.

Дарія Піскозуб намітила собі тетралогію, але добре, що вже тільки дві книги з чотирьох змогли створити світ, в який віриш та є бажання занурення. Так, він не ідеальний, особливо перша книга, він має певні сюжетні та описові вади, але вже наприкінці «Гемми» перед читачем вимальовується потужний технофентезійний всесвіт, наповнений цікавими героями, сильною структурою та пропрацьованими дрібницями. Ставки стають все вищими, події все небезпечнішими, а дії персонажів все зухвалішими.

Останні дві книжки явно будуть наповнені епічними подіями та серйозними конфліктами. Головне, щоб авторка вчилася на своїх помилках та ставала кращою. Якщо це буде й надалі, а вже в другому романі «Гемма» простежується серйозна еволюція, то далі можна чекати, звісно, не найпопулярнішу у світі серію книг, але точно те, на що варто звернути увагу українським поціновувачам фантастики, фентезі та постапокаліпсису.

Окремо зазначу оформлення книжок. Мені сподобався вже наявний індивідуальний стиль, який привертає увагу, цікава подача, словник та мапи на форзаці. Якість видань гарна, папір приємний на дотик, а шрифт комфортний для читання.