Чемпіонка з паверліфтингу Соловйова: "Стала людиною завдяки спорту"

Однією з найтитулованіших українських спортсменок в історії Паралімпіад є Лілія Соловйова, в колекції якої повний комплект нагород. Вона починала в уже далекому 2000-му році в австралійському Сіднеї, де завоювала срібло. У 2012-му в Лондоні у неї на рахунку була бронзова медаль, а в Афінах-2004, Пекіні-2008 і Ріо-2016 – три золоті медалі.

Рік тому після невдалого чемпіонату Європи Лідія вирішила завершити кар'єру, але продовжує стежити за міжнародними змаганнями з паверліфтингу і донині. При цьому, про продовження кар'єри як тренера або консультанта в збірній не замислюється, бо впевнена: "У команди все добре".

Завершила кар’єру – за станом здоров'я

Ігри в Парижі будуть першими після Сіднея-2000, де ми не побачимо на помості Лідію Соловйову. Протягом шести Ігор поспіль спортсменка була в когорті найкращих атлетів світу у своєму виді спорту. При цьому, вона немов передбачала свій відхід, відразу після Токіо-2020, в серцях випаливши "Йду з ганьбою". Після цього вона повернулася і навіть виграла бронзу чемпіонату світу. Але потім був невдалий чемпіонат Європи, де Соловйова залишилася без медалі із загостренням хвороби на нервовому ґрунті.

"Пішла за станом здоров'я, – розповідає Лідія в бесіді з Vesti.ua. – Якщо ж повертатися до тієї фрази, виголошеної після Токіо-2020, то тут треба розуміти, що я з усіх Ігор раніше поверталася з медаллю, тричі – із золотою. А тут, вперше без нагороди. При цьому, цей олімпійський цикл ми готувалися як ніколи. А в підсумку програла я всього один кілограм. Так, я серйозно збиралася йти, але мене зупинив тренер. Він мене просто вмовив: "Не треба, не треба, це не остання твоя Паралімпіада". І не тільки тренер умовляв мене, а й керівництво Інваспорту в Дніпрі, і вболівальники... І я вирішила залишитися.

Великим емоційним поштовхом було те, що я виграла бронзу на чемпіонаті світу. Уже стала забувати про Токіо. Але потім я поїхала на чемпіонат Європи і програла. Після цього був надрив, похитнулося здоров'я і я пішла зі спорту остаточно".

А відповідаючи на запитання, чи вплинуло на результат у Токіо те, що підготовка до Ігор через пандемію коронавірусу тривала не чотири роки, як зазвичай, а п'ять років, зауважила:

"Так, це вплинуло дуже сильно. Спорт, це взагалі така штука, тут перенесення змагань на один день може все сильно змінити. А рік... Це не тільки на мені, це на всіх позначається. Ми були на дуже хорошому піку, а цей рік дуже вплинув".

Почалося з оцінок у технікумі

Як це часто буває, спортивна кар'єра Лідії розпочалася якоюсь мірою випадково. До того ж у паверліфтинг спортсменка прийшла пізно, лише у 21 рік... У Луганському спеціалізованому технікумі для інвалідів, де Соловйова навчалася на швачку-мотористку, з успішністю не складалося. Але... все як завжди вирішив випадок. Училищу знадобилося представити команду для участі в змаганнях із важкої атлетики – чемпіонаті області.  Запропонували брати участь Лідії, і та не розгубилася, хоча до того штангу в очі не бачила: "Тільки ви мені закриєте річні оцінки. І врахуйте, трійки мене не влаштовують – мені без стипендії ніяк". Хто б міг подумати, що в той момент юна спортсменка виторгувала собі не тільки оцінки, а й нову долю.

Змагання пройшли більш ніж вдало. Сама Лідія так описує той турнір: "Я там виступила, хоч і не уявляла собі, що це так масштабно. Я виконала підходи після чого тренер запропонував перевірити мій максимальний результат. І я тоді при власній вазі 35 кг вичавила 50 кг. Це був на той час шикарний результат. Потім я вже поїхала на чемпіонат України в Дніпро, моє рідне місто. І я на турнірі встановила рекорд. Після чого мені запропонували виступати за Дніпро і я обома руками сказала, що хочу виступати та жити-тренуватися у своєму рідному місті. І після цього я вже почала співпрацю з Олександром Алфьоровим, якого вважаю своїм першим і єдиним справжнім тренером. Ми з ним впритул почали працювати й працювали разом до останнього дня".

Її тут же помітили – і стали прицільно готувати до чемпіонату Європи. А вже за рік вона стояла на п'єдесталі XIV літніх Паралімпійських ігор у Сіднеї – срібло дісталося українській дебютантці. Але навіть тоді вона масштабу власної перемоги не усвідомлювала. Пожвавилася, тільки коли їй сказали, що за паралімпійську медаль покладається винагорода.

"Мені потрібна була квартира", – побіжно згадує вона. Лідія жила в інтернаті для людей з інвалідністю, і її головною мрією були не рекорди та медалі, а власне житло. Так, керуючись суто практичними міркуваннями, Соловйова згодом увійшла до числа паралімпійців-легенд.

Найяскравіше враження – перша Паралімпіада

У Лідії Соловйової від народження уражений опорно-руховий апарат. Вона народилася хворою на нанізм, мати покинула доньку в пологовому будинку і дівчина виховувалася в інтернаті. Утім, згодом, коли до дівчини прийшли успіхи й вона стала знаменитою, постійно з'являлася на телебаченні, мати її розшукала і зараз вони живуть разом.

А тоді, після успіху на чемпіонаті України в Дніпрі, вона повернулася до рідного міста і відтоді вона займалася паверліфтингом в обласному центрі "Інваспорт".

Уже по завершенні кар'єри, говорячи про свій найяскравіший спогад за всі ці роки, спортсменка зазначає: "Звісно, це Сідней! Я тоді ще молодою була і мало що розуміла. І навіть сріблу своєму якось особливо не пораділа. Але коли я отримала премію після Ігор, я зрозуміла що таке спорт. Це були величезні гроші на ті часи. Я тоді і квартиру купила, і "у квартиру", як то кажуть. Усе обставила. Можна сказати, стала повноцінною людиною завдяки спорту. Я ніколи не забуду того, скільки для мене зробили Олена Зайцева, Валерій Сушкевич, тренер Олександр Алфьоров. Остання Олімпіада запам'яталася з негативного погляду, сиділи в готелі в Токіо, нікуди не виїжджали, нічого не бачили. А ось Сідней-2000 – найяскравіший спогад у житті".

"Будь-який спорт виснажливий"

При цьому, Лідія Соловйова – живчик від природи. Їй цікаво все, що відбувається навколо, вона здатна розсмішити та зачарувати будь-кого. На запитання, як вона справляється з навантаженнями, безтурботно махає рукою: "Будь-який спорт виснажливий, візьміть хоча б шашки".

Звісно, з паверліфтингом мало що зрівняється за енерговитратністю. Щоденні тренування по дві години на день; на зборах – і того частіше. Навантаження чергуються: сьогодні – жимове, завтра – загальна фізична підготовка, спрямована на відновлення. У параатлетів – така особливість, довге відновлення. 

"Мені в цьому пощастило, я свого часу відновлювалася швидко, як молоді спортсмени. А декому треба більше часу".

Стежить за всіма змаганнями, як і раніше

Попереду – Париж-2024 і перша Паралімпіада без участі Лідії Соловйової. Проте спортсменка продовжує стежити за спортивним життям, але вже з дому, в ролі телеглядача, фахівця. На запитання: "Чи будете стежити за Паралімпіадою?", відповідає: "Звісно буду, я за всім стежу. Ось чемпіонат світу зовсім недавно був, чемпіонат Європи. Я в курсі всіх подій".

А ось поїхати до Парижа особисто, як тренер або консультант не дуже прагне. "Я вам скажу, що і без моєї підказки там можуть обійтися. Тренери в нашій збірній дуже хороші. І без мене вони розберуться. У нас тренери в команді, і не тільки в паверліфтингу – великі професіонали. Там у курсі все. Вони все це знають і без зайвих порад. Вони всі – класичні тренери – колишні спортсмени. Мій особистий тренер Алфьоров працює в інваспорті з 1995 року. Ось і порахуйте, скільки це років і який величезний у нього досвід".

А щодо роботи з дітьми, Лідія кілька років тому зауважила: "Та я їх усіх повбиваю! І пиріжки до в'язниці ніхто не принесе. Я люблю дітей на відстані. Це дуже важка праця, знаю це і за своїм тренером, і за іншими".

***

Зараз Лідія Соловйова визначає свій статус словами "На заслуженому відпочинку". А говорячи про свою фінансову ситуацію додає: "Попри війну, я як колишній спортсмен-ветеран отримую гідну стипендію, це величезна допомога від держави. У нас кожного спортсмена, який йде гідно, не забувають".