Конфлікти в Європі після Першої світової, ч. III: "Листопадовий зрив" у Львові та війна за Галичину

Поразка і капітуляція Центральних держав у Першій світовій війні у жовтні-листопаді 1918 року призвели до тектонічних змін на політичній мапі Європи та значної частини світу. 11 листопада в Комп’єнському лісі останньою капітулювала кайзерівська Німеччина, а у Варшаві саме цього дня проголосили незалежність Речі Посполитої.

Державні механізми Німецької та Австро-Угорської імперій були паралізовані, тож кордони новопосталих держав у Східній та Центральній Європі мали нетривкий, повзучий характер. В останні дні війни та по її завершенні від Балтики до Середземного моря спалахнули збройні конфлікти.

Криваві битви на польсько-українському етнічному пограниччі

Мирні переговори затягувалися, позиції держав-переможниць щодо перебудови світового порядку часто виявлялися діаметрально протилежними. До підписання Версальського мирного договору (поки тільки з Німецькою республікою) було ще понад пів року. Найбільш криваві, і перші за ліком, бої розпочалися на польсько-українському етнічному пограниччі – в Галичині…

7 жовтня 1918 року створена окупаційною німецькою і австрійською владою маріонеткова Регентська рада "Польської держави" вирішила йти ва-банк, вимагаючи полякам повної свободи та самостійності. До складу Другої Речі Посполитої, на думку лідера Ради, соціаліста Ігнація Дашинського, мали увійти всі польські землі з виходом до моря.

Австро-Угорщина розвалювалася на окремі "квартири" прямо на очах. І 16 жовтня Карл I Габсбург видав Маніфест "До моїх вірних підданих", яким підписав вирок імперії: "Хай вийде наша батьківщина… з військових бур як союз вільних народів". Але "вільні народи" й не думали рахуватися з Віднем – політичним центром конаючої "клаптикової держави".

Наприкінці жовтня "поляки та українці на підставі Маніфесту готувалися взяти владу в Галичині у свої руки. І якщо про західну частину регіону з Краковом питання не стояло – вона була польською, то східна частина зі Львовом погрожувала перетворитися на арену гарячого українсько-польського протистояння", – пише історик Іван Гоменюк.

28 жовтня Австро-Угорщина зажадала перемир’я з країнами Антанти. Цього дня у Кракові було створено "Польську ліквідаційну комісію". Вона стала тимчасовим органом з управління польськими землями на території австрійської частини імперії, і серед них Східної Галичини і Буковини. "Польські землі" в уяві політиків-"нацдеків" – це фактично Річ Посполита "od morza do morza" ("від моря до моря", від Балтійського до Чорного моря).

Українці на сході Галичини не сиділи склавши руки. Почалися таємні консультації представників політичних партій, депутатів віденського парламенту і галицького сейму. Українська національна рада вела переговори у Відні, але там і не думали передавати владу в руки українців, які становили майже дві третини мешканців краю; поляки – менш як 20%, решта – євреї, німці, вірмени…

І тут у справу втрутилися практики з таємного Українського генерального військового комісаріату. Головною рушійною силою майбутнього повстання у Львові (яке і отримало назву "Листопадовий зрив" або "Листопадовий чин") стали спочатку українські офіцери та добровольці, а згодом українські січові стрільці, так звані усуси – представники добре вишколеного підрозділу в складі австро-угорської армії.

Щоб перебрати владу з рук австрійських чиновників, 1 листопада до Львова мала приїхати "Польська ліквідаційна комісія". Українські військові – молоді молодші офіцери, вирішили діяти на випередження. Їх очолив сотник усусів Дмитро Вітовський, який чекав на приїзд до Львова Буковинського куреня з Чернівців, бійці якого мали фронтовий досвід.

Бої з обідньою перервою

У ніч на 1 листопада українці з тилових частин австрійської армії захопили владу в місті. В їхніх руках опинилися майже всі ключові позиції та об’єкти, крім вокзалу (надалі це зіграло негативну роль, бо поляки залізницею отримували підкріплення з Великої Польщі). На той час етнічно Львів вважався польсько-єврейським містом, українців у ньому мешкало лише 17%. Але навколишні села були майже суціль українськими.

Ця подія викликала шок у польських військових, яких у місті було кілька тисяч. Вони також готувалися до збройної боротьби й тепер опинилися в ролі "наздоганяючих". Перший раунд був за українцями, які здебільшого у мирний спосіб перебрали владу майже у всій Східній Галичині. Так, у Дрогобичі полякам вдалося домовитися з угорськими військовими та навіть отримати від них зброю та набої. Проте українська шкільна молодь, жителі найближчих сіл відгукнулися на заклик старшин усусів. Місто потерпало через атаки українців і викликаний облогою голод; тож поляки були змушені прориватися на захід.

Стратегічно важливий Перемишль, де населення в рівній частині становили українці та поляки, двічі переходив із рук в руки. 12 листопада 1918 року після триденного бою місто остаточно захопили польські легіонери, які прибули з Кракова.

Дислоковані у Львові австрійські та угорські війська не втручалися у перебіг конфлікту. Українцям вдалося домовитися про їхню евакуацію на батьківщину. Проте поляки досить швидко оговталися: в місті почалися бої, з’явилися барикади. Спочатку військові дії проводяться у незвичній як для того часу шляхетній манері.

"Командири обох сторін домовлялися, що бої тривають за розкладом: з дев’ятої ранку до першої дня. На час обідньої перерви сторони не обстрілювали одна одну, а потім перестрілки та атаки поновлювалися і тривали з другої дня до шостої", — пише Іван Гоменюк.

Проте через чималу кількість загиблих і поранених з обох боків така толерантність пішла у небуття. В боях з польського боку брали участь жінки, які навіть складали окремі загони; чимало неповнолітніх, часто дітей 10—12 років узяли в руки гвинтівки (у міжвоєнній Польщі постійно згадували про подвиги "орлят" – це була данина патріотичній традиції).

До 22 листопада в столиці Східної Галичини тривали запеклі бої. Українські частини організовано вийшли з міста на схід. Далася взнаки чисельна перевага польських підрозділів, а також те, що більшість жителів Львова бачили в українцях ворогів. Керівництво Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Євгеном Петрушевичем евакуювалося. Спочатку уряд осів у Тернополі, а згодом у Станіславі (зараз Івано-Франківськ).

Єврейські погроми у Львові

З відходом українських військ у Львові розпочалися єврейські погроми, організовані польськими люмпенами та солдатами. Євреїв звинувачували у нібито підтримці української влади. Член Єврейської ради Львова Йозеф Теннебаум писав: "Криваве жниво принесло 72 убитих, понад 400 поранених і покалічених, 25 тисяч бездомних нуждарів". Було вбито також кілька десятків українців.

Уже 29 листопада окупаційна влада заборонила друкувати помірковану українську газету "Діло". Антанта вимагала розслідування єврейського погрому, проте абсолютну більшість арештованих було виправдано.

Збройна боротьба за Галицький край тривала ще довгі вісім місяців. Попереду була невдала спроба українців у січні 1919 року обложити Львів.

22 січня 1919 року, у першу річницю проголошення незалежності Української Народної Республіки (УНР), в Києві в присутності тисяч містян, військовиків і гостей столиці відбулися урочисті збори. На Софіївському майдані міністр закордонних справ ЗУНР Льонгін Цегельський зачитав грамоту Української Національної Ради та передав її голові Директорії УНР Володимиру Винниченку. А член Директорії Федір Швець урочисто оголосив Акт Злуки УНР і ЗУНР.

Це була маніфестація солідарності двох гілок української нації. Але через шалений тиск зовнішніх обставин і внутрішніх протиріч (ментально консервативним галичанам важко було знайти спільну мову з лівими політиками з Наддніпрянщини), Акт Злуки не набув реального змісту. Держави Антанти будували "санітарний кордон" перед більшовицькою Росією, і для них Україна на мапі Європи була просто відсутня.

Злука була приречена на поразку через соціалістичний, плебейський характер уряду УНР. Який вже за 11 днів (!), другого лютого 1919 року виявився неспроможним утримати Київ перед другим наступом згуртованих частин більшовиків.

Союзники в боротьбі з більшовиками

Армії УНР і ЗУНР продовжували воювати зі своїми ворогами фактично окремо, на паралельних курсах. Східні українці одночасно боролися і з червоними, і з білими росіянами, якийсь час — з поляками на Волині та з армією батька Махна на півдні.

В лютому армія ЗУНР провела Вовчухівську операцію, головною метою якої було звільнення Львова. У цьому контрнаступі було досягнуто неабиякого успіху. Проте знову втрутилася Антанта, яка в ультимативній формі змусила західноукраїнський уряд підписати перемир’я. Голова комісії Антанти французький генерал Жозеф Бартелемі писав у звіті "Комітету для Польських справ": "Становище під Львовом критичне: над поляками висить марево, що будуть побиті українцями, як не одержать скорої допомоги".

Альянти вбачали у галичанах більшовиків і німецьких агентів (їм так було легше пояснювати свою пропольську позицію); у потязі, яким вони приїхали до Львова, було таємно перевезено 14 тисяч гвинтівок і боєприпаси для польських військ. 7 березня українці продовжили наступ і вже почали обстріл Львова. Після виснажливих боїв, 15 березня поляки перейшли у контрнаступ і знову взяли ініціативу у свої руки.

Остаточний перелом у польсько-українській війні настав у квітні-травні 1919 року, коли в Східну Галичину перекинули з Франції добре озброєну 60-тисячну армію під проводом Юзефа Галлера. Румунські війська наприкінці травня прийшли на допомогу польським і окупували Покуття з Коломиєю. Українці опинилися в крихітному трикутнику між річками Збруч і Дністер. Євген Петрушевич був призначений диктатором ЗУНР.

Остання спроба армії ЗУНР змінити ситуацію – героїчна Чортківська офензива – відбулася у червні 1919 року. Контрнаступ спочатку призвів до деокупації частини Тернопілля і Львівщини. Але нестача зброї та боєприпасів призвели до остаточної поразки ЗУНР.

15—18 липня 1919 року урядові структури та армія через Збруч перейшли на територію УНР. Почалося багатомісячне трагічне поневіряння 40-тисячної Української галицької армії на теренах Великої України з безліччю військово-політичних комбінацій.

У квітні 1920 року уряди УНР і Польщі уклали Варшавський договір, який фактично визнав анексію Другою Річчю Посполитою Східної Галичини, Західної Волині, Лемківщини, Підляшшя і Холмщини. Звісно, уряд ЗУНР в екзилі рішуче виступив проти договору Пілсудського-Петлюри. Польська армія та армія УНР стали союзниками в боротьбі з більшовиками. Остаточно шляхи галичан і наддніпрянців розійшлися…

Лідери держав Антанти не були зацікавленні в державній незалежності українських земель. Польсько-радянська війна завершилася підписанням 18 березня 1921 року в Ризі мирного договору між Польщею, з одного боку, і РСФСР та УСРР. А рівно за два роки, 18 березня 1923-го, Рада послів Антанти в Парижі остаточно затвердила кордон по річці Збруч. Українці були розділені до вересня 1939-го, але це вже інша історія…