12 тисяч доларів – за контракт з армією: як зробити призов привабливим, а Україну – сильною

Насправді, війна зараз стає неабияким викликом для нашої демократії — саме в тому вигляді, як ми її засвоїли за 32 роки незалежності. Ми точно знаємо, що маємо право на власну думку, а ще не забуваємо про підзвітність влади — і тому культивуємо, в межах правил воєнного часу, критику того, що нам не подобається.

Поскиглити завжди привід є. Всю осінь урядовці звітували про успішну й результативну підготовку до зими, а вже з кінця листопада почалися провали з електропостачанням — довелося запросити лінію додаткової фінансової допомоги від Німеччини, щоб, як би це сказати, ще раз підготувати енергосистему до холодів. Експортна логістика дає збій за збоєм. Блокада польського кордону вже, як бачимо, обійшлася нам у мільярди гривень, а коли до війни європейці нам казали розвивати експорт по річці Дунай — уряд просто кліпав очима, бо це виглядало як дуже радикальне рішення: треба ж десь взяти кораблі, напрацювати зв'язки. Російські активи на величезні суми заморожені тут і там, але досі немає в уряді людини, яка б відповідала за цей напрямок — ці репарації десь в загальному документообігу, а справа до них доходить за залишковим принципом. При тому, що там — великий шмат юридичної роботи, яка мала б початися ще вчора.

Ми ще так-сяк навчилися користуватися демократією у мирний чи відносно мирний час, але тепер знову вчимося — тепер вже тому, що таке демократія часів війни. Про вибори зараз не йдеться — а тому звичне мірило у вигляді рейтингів соціологічної популярності нам тепер насправді ні до чого. Важливо добитися не певного електорального результату, а того, щоб державна машина працювала злагоджено — з тими людьми, які там зараз працюють. Вибори — то ж лише частина демократії, є ще інститути та органи влади, котрими потрібно вміти користуватися.

У органів влади — цілком достатньо влади для того, щоб вибудувати систему роботи країни під час війни. Але хтось хоче жити за довоєнними мірками, хтось не звик до змін в діяльності, хтось видає бажане за дійсне. Об'єктивно, потрібно підвищувати зарплатню військовослужбовцям, пропонуючи переконливі контракти — інакше матимемо ситуацію, де тисячі чоловіків просто ховатимуться від життя, не виходячи на вулицю та не відповідаючи на телефонні дзвінки, остерігаючись примусової мобілізації. І от зі свіжого: Енергоатом витратить 2,2 млн грн на пошук кандидатів до наглядової ради. Альо, це як називається? Може, краще було б витратити ці гроші на пошук кандидатів до ЗСУ? І хто має зробити відповідне зауваження Енергоатому? І чому цей хтось ще це зауваження не зробив?

А ось приклад. Ще дуже давно мені пощастило навчатися в американській школі — і одного разу в нашій школі з'явився рекрутер з американської армії. Він всім нам з випускного класу роздав кулькові ручки, на яких було написано: "Підпиши контракт з армією — отримай $12,000 на руки одразу". Ось це підхід. Я розумію, що в нас немає стільки грошей, скільки в Америки — але чому не пояснювати інтенсивно західним партнерам, що не лише зброя потрібна, а зарплати військовослужбовцям, спокусливі контракти.

Ми зараз живемо в стані тимчасовості, невизначеності. Це дуже болісно б'є по економіці. Скільки б не критикували "цивілів", які сидять по містах та просто ходять на роботу, але на їхньому попиті до війни трималося до 80% економіки. Зараз наче і як витрачати гроші вже не модно, і з іншого боку — через це не може нормально працювати економіка. Зрозуміло, якби отой умовний айтішник перестав займатися розробкою програмного забезпечення для бізнесу і перейшов на роботу в Укроборонпром — воно б якось збалансувало. Але ж не кожен з айтішників на таке здатен — з різних причин. Зрештою він/вона втрачає ту роботу, що має — і випадає з ринку споживання, натомість витрачаючи час на страхи про своє майбутнє. В тому то ж і проблема, що українська економіка була до війни економікою споживання, а не економікою інвестицій. То ясно, що це не зовсім правильно, але є, як є.

Наша демократична система так і не навчилася розуміти власну економіку — на що вона здатна та що їй потрібно. Власне, це зовсім не ок, але тепер йдеться про інше — чи наша демократія здатна організувати армію на нинішньому етапі війни, коли йдеться про витривалість. Чисто психологічно, я не знаю, чи лишилися ті з нас, хто під час війни бодай раз не попрощався з життям, уявляючи свою смерть. В цьому сенсі ми всі — не з переляканого десятка. Але не треба плутати подібні думки з готовністю та вмінням вигравати на полі бою. В армії потрібно не гинути (але вічна слава Героям та Героїням, звісно), а бути ефективним. Армії потрібен надійний тил — солдати на передовій хочуть відчувати, що турбуються про них та їхні сім'ї. Що повертаючись у рідні міста та села, вони бачать там якесь нормальне життя, а не суцільні злидні, бо економіка занепала — і всі заздрять колишньому працівнику прокуратури на пенсії, бо та пенсія в нього велика.

Якщо до війни наша демократія могла собі дозволити бути тупцюванням навколо довготермінових сподівань — на іноземні інвестиції, на зростання економіки, на ще щось — то зараз потрібно інше. Демократія має стати — навіть не стати, а вже бути — прагматичною системою досягнення результатів. Ми щоранку відкриваємо новини, вболіваючи за Авдіївку та Кринки, Бахмут та Мар'їнку, за всі інші напрямки. Наша демократія залишає нам право на власну думку про те, що і чому на фронтах може йти не так, як хотілося б. І це — сила української демократії. Але ще їй потрібно навчитися акумулювати ресурси для того, щоб ми зараз не призвичаювалися жити з думкою "що робити, якщо війна розтягнеться на 5 років", а розраховували все ж таки на перемогу. Демократія — це про свободу, а в свободі безвихідних ситуацій не буває. Завжди є рішення — і вони нам потрібні.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело