Маленькі великі люди. Фільм про простих людей, які допомагають країні воювати

На цьогорічному 52-му міжнародному кінофестивалі «Молодість» режисер Іван Сауткін став героєм скандалу. Про це писали медіа та соціальні мережі. Буцім режисер переслідував очільницю Держкіно України пані Марину Кудерчук і та навіть має намір звернутися до правоохоронних органів, проти Івана Сауткіна начебто збираються відкрити кримінальне провадження за переслідування. Власне, сам режисер дізнався про це теж із фейсбука.

Зазвичай скандали або плітки спершу привертають увагу, однак вони швидко втрачають актуальність і забуваються.

Прикро, але факт: ніде й жодним словом не згадали, що Іван Сауткін був не просто гостем фестивалю. На «Молодості» відбулася національна прем’єра його нової роботи, повнометражного документального фільму «Поема про маленьких людей».

Кадр фільму «Поема про маленьких людей»

Його стрічка таки варта уваги, аби про неї та про роботу режисера над фільмом розповісти докладніше.

Від початку Революції гідності Іван Сауткін долучився до неформального об’єднання кінематографістів «Вавилон’13», створеного для документування подій Майдану та спротиву українського народу режиму Януковича, а згодом для того, щоб фіксувати й перебіг війни, яка почалися після анексії Росією Криму.

Після 24 лютого 2022 року багато кінематографістів узяли до рук зброю, вступили до лав ЗСУ чи ТрО, інші зайнялися волонтерством. Дехто був змушений виїхати з рідних міст, щоб убезпечити родини з дітьми.

Читайте також:

• «Вавилон’13» презентував нову короткометражну стрічку про російську атаку на лікарню в Баштанці
• «Вавилон’13» випустив першу серію документального проєкту «Війна-ненажера»
• Вийшов трейлер документального фільму «День Незалежності» Володимира Тихого
• Фільми «Вавилону’13» про «Азовсталь» і Ореста візьмуть участь у BlackCat Film Festival
• Babylon'13 спільно з СБУ зробив фільм про обстріл автобусу з пасажирами поблизу Волновахи

За словами Івана Сауткіна, нова реальність, яка постала після повномасштабного вторгнення, ввела його та багатьох колег у творчий ступор. Усі попередні плани й задуми відтоді стали несвоєчасними й незначущими.

Шок перших днів вторгнення минув — й Іван Сауткін вирішив продовжувати роботу. Тим паче, що має досвід роботи оператора й режисера. Іван зафільмував низку короткометражних фільмів для ютуб-каналу спільноти «Вавілон’13».

Одна з цих робіт має назву «Крик душі, вікно та Великдень», діється в старовинному селищі Седневі на Чернігівщині. Мальовничі пейзажі Седнева здавна приваблювали митців, сюди регулярно приїздили на пленери відомі художники. Знімали тут і кіно, зокрема стрічку «Григорій Сковорода» (1958, режисер Іван Кавалерідзе) та надзвичайно популярну свого часу картину «Вій» (1967, режисери Костянтин Єршов та Георгій Кропачов).

Звісно, Іван Сауткін не раз бував у Седневі, там мешкають його товариші, а ще він давно підтримує дружні стосунки із Зінаїдою Григорівною Лук’яненко, рідною сестрою дисидента й політика, Героя України Левка Лук’яненка.

Седнів розташований неподалік від кордону з Росією, тому місто було швидко окуповане й місцеві жителі майже не виходили на вулицю. Попри поважний вік, пані Зінаїда не сиділа склавши руки. Повз її будинок пролягає траса й пані Зінаїда рахувала техніку окупантів, а потім цю інформацію передавала українським військовим.

За висловом режисера, пані Зінаїда зробила вибір — не бути жертвою і знайшла спосіб, як долучитися до руху опору.

Другою героїнею цього короткого фільму стала давня подруга Зінаїди Григорівни, колишня бібліотекарка й теж пенсіонерка Таїсія Тимофіївна Міцу, яка до того ж пише вірші, хоч і наївні, але дуже щирі.

Фільм «Крик душі, вікно та Великдень» знімали, як то кажуть, по гарячих слідах, за кілька днів після того, як окупантів вигнали із Седнева. Незабаром Іван почав їздити на Донбас, документувати роботу друзів-волонтерів із громадського об’єднання «База Юа». Вони займаються евакуацією цивільних із прифронтової зони, але ще впроваджують інші ініціативи, зокрема організовують виїзди лікарів для надання медичної допомоги людям на прифронтових територіях.

Фільмувати в місцях бойових дій надзвичайно складно, тож режисер працював, так би мовити, зсередини волонтерської групи й водночас був повноцінним членом евакуаційного екіпажу. Для цього мусив пройти інструктаж і курси тактичної медицини.

Кадр фільму «Поема про маленьких людей»

Однак, як згадує Іван, історія з героїнями стрічки «Крик душі, вікно та Великдень» ніяк його не відпускала. Він відчув: це щось більше за короткий метр.

Так виник задум уже нового, повнометражного фільму, героями якого, крім жінок Седнева, стали волонтери «Бази Юа», медики та, звісно, ті, кому вони надають допомогу, а ще волонтери-іноземці. Двоє з них, американець Піт Рід та англієць Кріс Перрі, на жаль, загинули.

Від самого початку до Івана долучилася продюсерка Олена Сауліч, узявши на себе роботу з пошуку фінансування та промоції проєкту. Зафільмувати і змонтувати матеріал — це лише частина справи, попереду ще кропітка й тривала робота над тим, аби донести фільм до глядачів.

Фільмували в Лисичанську, ще до окупації міста ворогом, далі були поїздки в Бахмут. Ще тривав знімальний період, але вдалося пройти відбір для участі у престижному конкурсі документальних проєктів Baltic Sea Forum у Ризі, презентувати там задум і вибороти грант на продовження роботи над стрічкою.

Кадр фільму «Поема про маленьких людей»

Робоча назва фільму була «Маленькі люди», але згодом змінилася на «Поема про маленьких людей». У класика американського і світового кіно режисера Артура Пенна є стрічка «Маленька велика людина» (1970). Герой фільму, якого грає молодий Дастін Хоффман, невисокий на зріст, але добрий, має щире серце й спроможний на справжні вчинки. Тому й отримав від індіанців ім’я Маленька велика людина.

На відміну від стрічки Артура Пенна, у «Поемі про маленьких людей» не йдеться про людей невисокого зросту. Мова про інше: герої картини — звичайні прості люди. Згадується вислів «ми маленькі люди й від нас нічого не залежить». Насправді за цими словами криється не лише страх, фаталізм або зневіра, а бажання ухилитися від прийняття рішень. Це пасивна позиція жертви.

Прості, «маленькі» люди з фільму Івана Сауткіна, мабуть, теж відчувають страх або втому. Проте, попри всі складнощі та ризики, вони беруть на себе відповідальність і діють.

Кадр фільму «Поема про маленьких людей»

І ми, глядачі, бачимо, як начебто ці прості, маленькі люди постають великими, справжніми громадянами своєї країни.

«Поемою про простих людей» уже зацікавилися закордонні цифрові платформи, зокрема стрічку придбала Південна Корея, також тривають перемовини з іншими дистриб’юторами.

За словами режисера, головною метою було показати інший ракурс війни. Не так, як звикли бачити у фільмах на воєнну тематику, без колон військової техніки та масштабних батальних сцен.

Він сподівається, що майбутні глядачі, а особливо закордонні, зможуть усвідомити, що відчувають звичайні українці.