Чи виграє українське православ'я у війні за храми між ПЦУ та УПЦ МП?

Переділ церковного майна та загалом релігійна напруга в Україні сягнули тієї точки, в якій ситуація виходить з-під контролю влади. Новий виток скандалу — бійка на території монастиря Пресвятої Богородиці, де люди в камуфляжі «допомагали» вигнати парафіян УПЦ МП. Унаслідок бійки двох представників УПЦ МП ушпиталили з травмами. У ПЦУ заявляють: те, що сталося, було «самозахистом». Але голоси звучать трохи нерівно — зважаючи на все, в Києві й духовна, і світська влада дещо приголомшені тим, як ситуація на місцях виходить з-під контролю.

Про те, що щось іде не так, у ПЦУ кажуть уже давно, але здебільшого під сурдинку, під час особистого спілкування. Відкрито проти силових захоплень храмів уперше виступила організація «10 тез для ПЦУ», що складається з представників цієї церкви. Група ухвалила звернення до свого церковного керівництва та широкої громадськості, засудивши насильницькі дії під час відбирання храмів у УПЦ МП. Заяву було зроблено саме на тлі подій у Черкасах. Втім, автори стверджують, що текст писали раніше й подій у Черкасах він безпосередньо не стосується.

Керівництво церкви цілком очікувано вдає, що не розчуло своїх активістів. Зате в Мережі між представниками ПЦУ розгорілися справжні баталії.

Частина «голосів ПЦУ» вважає виправданими й сам переділ, і застосування насильства під час захоплення храмів. Храми УПЦ МП у їхній риториці — це якась «внутрішня Москва», яку слід зруйнувати. На думку цих спікерів, є певна «справедливість»: насильство, яке Росія застосовує щодо України, розв’язує руки українцям, які відтепер мають право на насильство стосовно всього, що асоціюється з Росією.

Є підстави підозрювати, що цей погляд підтримує керівництво ПЦУ. У них власні резони, і їм не відмовиш у логіці. «Еволюційний» шлях переходу людей і приходів із МП до ПЦУ є дуже неспішним. І шлях «переведення храмів» може здатися перспективнішим: спочатку перевести храм, а люди за ним підтягнуться. Не можу не згадати з огляду на це патріарха Філарета. На запитання, чому церква не йде в люди з активною проповіддю, патріарх із властивою йому прямотою відповів: а чому це ми маємо за ними бігати? Самі мають прийти. Вони, мовляв, знають, де ми є.

Цей підхід поділяють у ПЦУ не всі, як можна судити зі звернення групи «10 тез». По-перше, він не відповідає духу християнської віри, для якої Бог — не в стінах. По-друге, відбирання храмів спричиняє небезпечні політичні наслідки: громади «вірних русмирівців» стають фанатичнішими, але водночас менш помітними — йдуть «у підпілля».

Їхня позасистемність робить їх цікавими та привабливими з погляду духовного пошуку. Ще вчора вони мали привілеї і вважали їх свідченням своєї «істинності». Нині ж пластинку змінили — «справжня віра — та, що гнана», а ідея про те, що «Бог — не в стінах, а в душах» стає їхнім головним місіонерським слоганом.

Зрештою, нинішній виток церковного насильства може призвести до того, що об’єднати церкви в єдину помісну виявиться неможливим в осяжному майбутньому. Що своєю чергою цілком збігається зі сподіваннями Кремля. «З ким об’єднуватися? — риторично запитують пропагандисти УПЦ МП. — Із цими розбійниками, які б’ють наших вірян?» Можна було б відповісти — і про зерна ненависті, які щедро сіяли «свідки розколу», і про «невідспіваних хлопчиків», і про антиукраїнську пропаганду в церковних стінах, і про «братовбивчу війну» та заклики ухилятися від мобілізації й відмовлятися «захищати цю країну», і про Кримську митрополію — список може бути дуже довгим. Але ці відповіді теж ні на йоту не наблизять нас до примирення, до подолання розділення всередині українського суспільства.

Церковний переділ працює на російський інтерес. Так само на нього працює збереження церковної структури УПЦ МП. Замкнене коло, з якого важко знайти вихід: наявність структур Моспатріархату в Україні скандальна, викорінити ці структури без порушення законів і принципів прав людини неможливо. Водночас уся політика цих структур, спрямована на розподіл і ослаблення українського суспільства, спричиняє неабияке роздратування.

Показово, що промосковські пропагандисти від УПЦ МП нині перетворили «об'єднання та примирення» на жупел і лякають вірян «звірячим оскалом розкольників» — їхніми «болгарками», «тітушками» та «порожніми храмами» (не кажучи вже про «безблагодатність»). І водночас шантажують своїх опонентів у ПЦУ. Хочете примирення? Руки геть від усього нашого — храмів, привілеїв, колаборантів, канонічної єдності з Москвою.

Загалом усе підштовхує до думки про те, що «яструби» ПЦУ праві — Карфаген має бути зруйнований.

От тільки УПЦ МП — не Карфаген. Зруйнувати її з наскоку не вдасться відразу з декількох причин. По-перше, цього не допустять західні партнери. Навіть якщо вони розуміють, навіщо це потрібно Україні, їм доводиться рахуватися зі своїми виборцями. Які не розуміють і не підтримують — хоча б тому, що російська пропаганда на Заході працює ліпше, ніж українська.

По-друге, в того, хто веде війну, завжди має бути якийсь план «припинення вогню». Тобто набір поступок, яких він зажадає від противника й на які сам зможе погодитися у відповідь на вимоги противника. Ми можемо не сумніватися в тому, що недоторканність УПЦ МП стане умовою московської сторони. І що Україні, ймовірно, на цю умову доведеться пристати — хоча б тому, що західні партнери, як уже було сказано вище, визнають її прийнятною.

Інакше кажучи, церковне співіснування — перспектива, яку нам не можна скидати з рахунку. Хоча тепер обидві сторони роблять усе, щоби це співіснування стало максимально болісним.

Проблема силових протистоянь за храми лежить не тільки в церковній площині. Уся ця історія — про колосальну дискредитацію всього й усіх, що було й могло залишатися авторитетом і гарантом стабільності в країні та суспільстві.

Виток церковного конфлікту дискредитує державну владу, яка мала б стежити за дотриманням законності й гасити конфлікти, що роз’їдають місцеві громади й уми людей. Натомість у церковному полі діє хто завгодно — місцеві авторитети, активісти світські й церковні, хлопці-фронтовики. І діють, як уміють, — хто збирає бюджетників «проголосувати за перехід храму», хто кличе на допомогу побратимів і штурмує церковну огорожу, хто просто вирішує розірвати договір про оренду землі під храмом без жодної на те підстави.

Проблема не в тому, що «не можна так із церквою», все залежить від обставин. Але не можна так чинити ні з законом, ні з правом, ні з авторитетом влади. Якщо УПЦ МП є загрозою для країни, її слід поставити поза законом і діяльність її заборонити.

У влади є різні способи припинити деструктивну діяльність церковних організацій, можна було б навіть не ухвалювати нових одіозних законів. Була б політична воля й ефективні слідчі органи.

Проте й тут усе йде зі скрипом. У СБУ звітують, що порушили справи приблизно на 60 священнослужителів УПЦ МП. Однак відчутних результатів наразі небагато. Суди відбуваються, але доказової бази бракує — на це звернули увагу під час останнього засідання Радбезу ООН. «Санкції», накладені замість судових вироків, не заважають єпископам-москвофілам жити й працювати. Союз православних журналістів (пропагандистський канал Вадима Новинського) продовжує мовлення, просуваючи в український медіапростір російські наративи, зокрема у виконанні авторів — громадян і резидентів РФ. А законопроєкт «про заборону УПЦ МП», який тільки під колосальним тиском іззовні вдалося вийняти з-під сукна й винести на голосування у ВР, благополучно відбув у напрямку Венеції. У ВР кажуть, що до законопроєкту напевно не повернуться до Нового року. А під сурдинку дехто у владі висловлює надію, що Венеційська комісія й узагалі цей законопроєкт «заріже».

Якщо у влади не було конкретного плану або навіть політичної волі позбавити Україну Московського патріархату, навіщо було годувати московських і вашингтонських тролів «гоніннями» й провокувати заворушення навколо «переведення храмів»?

Є у влади, втім, одне досягнення, нехай і сумнівне. Якщо досі церква в списках авторитетів для українців посідала високу позицію, то тепер ризикує її втратити. Війна в принципі виявилася складним викликом для церкви (як і для всього суспільства), але православні церкви погіршують своє становище «квартирним питанням». Вони могли б стати опорою для суспільства, але готові проміняти це на можливість помститися, приростити майно або, навпаки, зберегти свою зону комфорту й потішити гординю — однаково, якою ціною. Колосальний інституціональний егоїзм обох православних церков заважає їм виконувати благородні функції — допомогти своєму народу зберегти душевну рівновагу, людську гідність, християнські чесноти перед воротами пекла. Не втратити орієнтира або хоча б віри в те, що світло й любов не втрачають сенсу ніколи.

Дискредитація якоїсь однієї церковної інституції — це дискредитація церкви загалом. Ми ж спостерігаємо за тим, як одразу дві православні церкви знищують авторитет одна одної і власний заодно. Коли вони остаточно розправляться одна з одною, куди нам іти?