Комедія про геноцид, або Треба більше барабанів

У виставі "Кортес" театр "Золоті ворота" пропонує глядачеві побути частиною масовки в історичному блокбастері. Багато крові, сексу, політичних змов. Все як в "Грі престолів". Але з історичною правдивістю та з занадто життєвою подвійністю моралі.

В постіронічному просторі спектаклю постановниця Тетяна Губрій щиро відповідає, чому вирішила ставити не "про Тараса – Наше Все – Шевченко, не про Лесю, не про Курбаса та навіть не про Вишивку – генетичний код нації", а про завоювання Мексики. Гроші у донаторів були лише на розкриття тем деколонізації та визнання геноциду корінних народів. З латиноамериканських текстів – тільки черговий сюр драматургині Лєни Лягушонкової. На виході - "Кортес", комедія про геноцид.

Щоб глядач не занудьгував, поки є спільником винищування корінних народів Америки, тут застосовують всі можливі методи. Літри бутафорської крові, нескінченні сплетіння тіл, сценічні "нори" та навіть кіно всередині спектаклю, яке повинно хоч трохи пояснити гематогеново-тестостеронову вакханалію. Виходить справді смішно.

Лише не для тих, хто на сцені. Завоювання Мексики – це конфлікт між Старим та Новим світами як географічними, так і метафізичними. Кортес, як представник географічно Старого Світу, хоче наново перекреслити глобальну карту. Невідомі для картографів землі, Terra incognita перетворити на "НовоІспанію", якою Кортес буде правити як губернатор. Тому й методи конкістадора, як представника метафізично Нового порядку, вигадуються на ходу: сьогодні хрестимо водою, завтра – вогнем.

На іншому полюсі центрального конфлікту вождь астеків Монтесума II, імператор географічно Нового Світу з консервативними, старими поняттями. Традиції, аристократичні касти та жертвоприношення дозволяли Монтесумі II довгі роки знаходитися при владі над ацтеками та кошмарити задля релігійних потреб, тобто для жертвоприношень, сусідів тлашкаланців. А тому методи в Монтесуми II традиційні, перевірені: з завойовниками будемо домовлятися подарунками та почестями. А зараз, для заспокоєння народу, потрібно більше крові для жертовних пірамід та ще барабанів з людської шкіри, щоб не чути поганих новин.

Саме традиція людських жертвоприношень стає індульгенцією для Кортеса від геноциду культурного через фізичний. Але що моральніше: віддати подаровану місцевими дівчину Малінче для плотських втіх своєму побратиму чи залишити її з "ріднею", яка виріже їй серце під час найближчого народного свята? Чи правильно випотрошити астецьку знать в Чолулу, якщо вона продовжує - на славу конкістадорів - поїти богів людською кров’ю? Чи є в цьому світі справедливість, коли Монтесума II, що десятиріччями справно приносив жертви та заспокоював народ, вмирає від каміння того самого народу, а Кортес, що завоював іспанській Короні більше земель, чим було в неї в Європі, під кінець життя стає невпізнаваним для Імператора?

В "Кортесі" кожна з моральних тез має не менш переконливу протитезу. Конкістадор завойовує землі для іспанського короля, але ворогує з намісником Корони на Кубі Веласкесом. Кортес протистоїть місцевому населенню, але більшість його армії, то індіанці. Кортес хоче християнізувати культуру індіанців, але ефективно виходить лише через фізичне знищення її найкультурніших носіїв. Та й культура у своїй основі має кодом не вишивку, а людські жертвоприношення. То й же вибір місцевої Малінче бути перекладачкою та наложницею в пришлих іспанців, замість того, щоб залишитись рабинею для жертвоприношень, навряд чи можна засудити.

І в цьому подвійному моралізаторстві - на межі аморальності - окрема принада "Кортеса". Численні сучасні культурні меми (як то барабани під час війни) і схиляють до паралелей з нашими реаліями, але подаються як комічний засіб без оцінки й наставлянь в стилі "знаю, як треба". Самі герої іронізують з етичності власних вчинків, та - за волею історичної правди (а також режисерського бачення та драматургійної першооснови) - не можуть вчинити інакше.

З акторської точки зору "Кортес" - це бенефіс Дмитра Олійника. Він настільки органічно бере на себе заявлені ролі - від заголовного іспанського завойовника до молодого режисера - що йому віриш: й ідея, і постановка цього геноцидного блокбастера лежить на ньому. Титанічна акторська робота, достойна окремих оплесків.

Але й для інших в цій "майже епічній комедії" знайшлося місце для самовисловлювання. Це й і можливість продемонструвати глибину трагічної гри та спокусливу гнучкість тіла Христини Люби (Малінче). І особистосте протистояння байронічних красенів Романа Муленко (Шикотенкоатль) з Антоном Соловейом (Монтесума II) в образі індіанських вождів. І простір для одержимості та безшабашності Дмитра Соловейка (Педро де Альварадо) – "актора з великим ху… дожнім досвідом"

Цікаві також гендерні реверси. Анастасія Бабій (Крістобаль де Олід) та Катерина Вишнева (Куатемок) зіграли чоловічі ролі: органічно і без грубих мужланських стереотипів. В противагу їм за слабку маскулінність відповідали "тутешній Арестович" Андрій Поліщук (Тескатліпока ) і лінощно-миролюбний Монтесума II. І ці кульбіти жіночо-чоловічих енергетик створювали новий пласт художнього конфлікту, який влучно виразили прокляттям Малінче: "Небо впаде на землю, а місяць поглине сонце, якщо люди будуть взаємодіяти зі мною прямо, а не через мої статеві органи".

При всій наповнюваності етичними шарадами та моральною неодностайністю, "Кортес" залишається комедією (хоч і про геноцид). Тому скільки б страждань не пропустили через себе герої, скільки б крові й поту не було пролито в мексиканську землю, в залі стоїть регіт. І це вміння драматурга, режисера та акторів заставити сміятись там, де б доречніше сивіти від жаху, - дорогого коштує. Тому краще не ігнорувати можливість глядацького досвіду від театру "Золоті ворота": пройти крізь мексиканську різанину з посмішкою на обличчі (та шумом барабанів у вухах).