Гаяна, про яку ми не знали: 200 років домагань Венесуели та багатство, що стало проблемою

Ми мали всі шанси за все життя так і не дізнатися про Гаяну – крихітну державу в Південній Америці, але доля розпорядилася інакше. Вже кілька днів Гаяна справно потрапляє у стрічки новин разом із Венесуелою, викликаючи у українців дивне відчуття: начебто вони все це вже бачили і чули - лише у своїй історії.

Кооператив «Плантація»

Офіційна назва країни – Кооперативна Республіка Гаяна. Це може викликати посмішку, але все чесно: у 60-70-х роках минулого століття після здобуття незалежності країна стала на соціалістичні рейки, вирішивши зупинитись на сільському господарстві. А піднімати його мали ті самі кооперативи. У республіці, де населення трохи більше 700 тисяч осіб, причому 200 тисяч живуть у столиці, це було не дуже складно.

До моменту незалежності Гаяна була колонією Великобританії та називалася Британською Гвіаною. Втім, на неї претендували не лише британці, а й Нідерланди, Франція та Голландія.

Остання і досягла перших успіхів, заснувавши у XVIII столітті три своїх поселення в гирлах річок Ессекібо, Демерара та Бербіс. Голландці торгували з місцевими індіанцями, розбивали плантації з метою вирощувати бавовну, тютюн, каву, цукрову тростину. Індіанці хотіли торгувати і не хотіли працювати на плантаціях, як не вмовляли їх "блідолиці".

Тому для плантацій довелося завозити чорношкірих людей з Африки, але вони теж не горіли бажанням працювати на бавовняних полях і частенько тікали в джунглі.

Запал голландців робити бізнес з такими лінивими працівниками поступово вичерпувався, і коли голландські поселення захопила Британія, - схоже, в глибині душі навіть зраділи.

Британці скасували рабство, запровадили контрактну систему працевлаштування на тютюнові та кавові плантації. Так, у Гвіані з'явилися португальці, китайці та індійці, які мовчки працювали і не завдавали клопоту. Потім британці відкрили в колонії родовища бокситів, золота, алмазів, і робочих рук уже стало з надлишком. Тихо-спокійно Британська Гвіана отримала конституцію, з'явилися політичні партії на кшталт «Народної прогресивної партії Гаяни» та «Народного національного конгресу», проводилися вибори – і в середині 1966 року Гаяна проголосила незалежність за мовчазною згодою британців. Частина гайанців поїхала до Сполученого Королівства, частина – до США та Канади, а ті, що залишилися, почали будувати кооперативний соціалізм.

На сьогодні Гаяна – єдина англомовна країна у Південній Америці. Тут ніколи не було державних переворотів. Гаяна є членом ООН (з моменту здобуття незалежності), Світової організації торгівлі та Співтовариства країн Карибського басейну. На заході вона межує з Венесуелою, на півдні – з Бразилією, на сході – з Суринамом, а з півночі омивається Атлантичним океаном. Майже 90% країни – це вологі джунглі, а міста та поселення розташовані, переважно, на океанічному узбережжі.

Гасла "Ессекібо наш" або "Ессекібо - це Венесуела" - по всій Венесуелі. Фото: Gaby Oraa/Bloomberg via Getty Images

І це сталося

Назвати Гаяну багатою державою поки що не повертається язик. Країна бідненька, хоч і стоїть на таких ресурсах, які і не снилися світовим олігархам. Треба тільки їх дістати з-під землі, обробити і продати, але на це Гаяна не має ні можливостей, ні бажання. Частково країні допомагав СРСР, а потім туди прийшла Росія – у 2005 році компанія «Російський алюміній» відкрила у столиці країни Джорджтауні своє представництво та уклала з урядом Гаяни угоду про приватизацію бокситових копалень у Бербісі.

А потім сталося жахливе – у 2015 році у Гаяні знайшли нафту.

Звичайно, сама по собі це радісна новина, але в нашому світі розкопати великі запаси вуглеводнів означає одне – будуть проблеми. Американські компанії ExxonMobil і Hess, які розкопали нафтоносний шельф, доповіли, що тільки одна з багатьох нафтових свердловин Гаяни може мати більше 1,4 млрд барелів нафти. Це дуже непогані показники!

Американці почали викачувати гайанську нафту і продовжувати досліджувати запаси, принагідно пояснюючи, що продаж нафти може давати постійний дохід в кілька мільярдів доларів. А це прискорить зростання економіки втричі. Або, може, вдесятеро. Але аж ніяк не менше, ніж у тричі.

Приголомшені гаянці не вірили своєму щастю і влаштовувалися зручніше в очікуванні «нафтового грошового цунамі», як обіцяв їм один із місцевих фінансистів. Але тут на радісний шум заглянув сусід Венесуела. І почалося те саме, що українці вже бачили та знають.

«Еcсекібо – наш!»

Регіон річки Ессекібо, де голландці будували перші поселення, вже тоді викликав претензії Венесуели – з того моменту, як британці туди зайшли і виявили там поклади золота та алмазів. Це було наприкінці ХІХ століття, і тоді Міжнародний арбітражний суд 1899 року вирішив територіальну суперечку на користь Британії.

Венесуела заспокоїлася ненадовго: у 1962 році, за чотири роки до оголошення Гаяною незалежності, вона знову зажадала землю на захід від річки Ессекібо площею близько 160 тис. кв. км. Якщо зважити, що вся площа Кооперативної Республіки Гаяна становить близько 215 тис. кв. км, причому на сушу припадає 196,8 тис. кв. км, то Венесуела зажадала собі практично всю Гаяну. Тоді їй нічого не перепало, але умовне гасло «регіон Ессекібо – наш!» почав передаватися від одного президента країни до іншого. Мовляв, це історична венесуельська область, яка лише помилково через «попередників» опинилася в межах іншої держави…

І «потягнувся ланцюг беззаконня». Президент Венесуели Ніколас Мадуро швидко оголосив референдум з анексії нафтоносного регіону Ессекібо, і 3 грудня 2023 року 95% венесуельців, які проголосували, висловилися, звичайно ж, «за». Та дрібниця, що у голосуванні брали участь трохи менше 10% виборців Венесуели, нікого не збентежила – і так було зрозуміло, що зібраний на коліні референдум проведено про людське око.

За кілька днів Мадуро вже розпорядився видати державній нафтовій компанії ліцензію на розробку нафтових родовищ, а Національній асамблеї країни – ухвалити законопроєкт про включення Ессекібо до складу Венесуели. Венесуела всерйоз вважає це своєю територією і не дуже цікавиться думкою її мешканців.

У відповідь влада Гаяни привела армію країни у стан повної боєготовності, а президент Ірфаан Алі звернувся до ООН із заявою про загрозу територіальній цілісності, суверенітету та політичній незалежності Гаяни.

Венесуелу підтримує Росія. За Гаяну «вписалися» Штати, які не мають наміру віддавати Мадуро ні родовища нафти, ні обладнання, ні місце в рейтингу світових експортерів нафти. У Венесуелі вирує затяжна економічна криза, яка також передається від старого президента до нового, при цьому найбільші розвідані запаси нафти у Венесуелі не рятують країну від краху. І американські санкції, введені після виборів 2018 року, коли переміг Мадуро (на думку США – підтасувавши результати), зростання та розвитку Венесуелі не додають. Але все одно – про появу 24-го венесуельського штату у вигляді регіону Ессекібо Мадуро вже оголосив. Мовляв, про це «мріяли багато поколінь венесуельців».

За спиною Венесуели потирає руки Росія: по-перше, колег з анексії буде легко контролювати в рамках нафтовидобутку та диктування правил гри на ринку. По-друге, увага Америки зміщується з України на Карибський регіон, а це для РФ чудово – може, США введуть армію та техніку для захисту Гаяни, і тоді Україні не дістанеться нічого...

У будь-якому разі своє слово повинні нарешті сказати світові організації, інакше ми остаточно перестанемо розуміти, навіщо вони взагалі потрібні.