Яна Глущенко – про життя за кордоном, повернення додому, мрію та стосунки з чоловіком

Актори «Дизель Шоу» вже відіграли кілька святкових концертів з аншлагом. Телеглядачі ж зможуть посмакувати новим «дизелівським» гумором на Різдво та Новий рік на каналі ICTV2. Або ще можна встигнути придбати квитки на «Великий Різдвяний концерт» у Палаці «Україна» 25 грудня та разом з акторами посміятися з кумедних ситуацій.

З акторкою «Дизель Студіо» Яною Глущенко KP.UA поговорила про гумор, її нові ролі, життя за кордоном та повернення в Україну, чоловіка та їхню мрію про другу дитинку.

«Фраза «сміємося, щоб не плакати», мабуть, мене описує»

- Яно, ви завжди говорили, що «дизелі» - це родина, що, коли не бачитеся навіть пару днів, вже починаєте сумувати одне за одним. Ви повернулися до роботи у серпні цього року, якщо не помиляюся. Яким було це повернення у «родину»?

- Ми вже не родина - у нас уже, мабуть, інша стадія. До повномасштабного вторгнення ми так часто бачилися, що нам треба було відпочити один від одного (сміється). Я повернулася до «дизелів» ще в жовтні минулого року - до цього брала участь у номерах онлайн, і авжеж, мене зустріли класно. Усі дуже скучили. Тоді я почала приїжджати на концерти, але все ще було дуже страшно виступати. Коли була повітряна тривога, я спускалася в укриття. Усі наче вже звикли, а от мені ще було дуже-дуже страшно. Але з часом звикла – поруч рідні люди, отже, все буде добре.

- Про що будете жартувати на ваших святкових різдвяно-новорічних концертах? Якими будуть ваші героїні?

- Образів і ролей буде багато, бо ми знімаємо і грудневі, і новорічні концерти. Я дуже люблю грати вчителів, тому на найближчих концертах ви зможете побачити мене і в такому амплуа. Відбудеться і часткове повернення легендарної Анжели Філіпової з проєкту «На Трьох». Це дуже смішний номер «Пʼють на коня», списаний просто з життя. Звісно, на сцені побачите і улюблену білявку в парі з Єгором. А ще – дуже класну Снігуроньку у моєму виконанні.

- До речі, запам’ятала номер-фантазію – це екскурсія Москвою у 2030 році. Тут ви вже не в образі сексуальної блондинки. Будемо більше вас бачити в інших амплуа?

- Я завжди прошу шеф-редактора та продюсера давати мені більш смішні, різноманітні ролі. Бо я ж різнопланова акторка й можу втілити будь-якого персонажа, не тільки білявку. У новорічних і різдвяних концертах у мене буде більше амплуа. Загалом, якщо обирати між фіфою та страшком, то я, звісно ж, оберу останнє.

Номер «Екскурсія москвою майбутнього» дуже важливий для мене, тому що він про віру в нашу перемогу, віру в наші славні ЗСУ. Нещодавно мені сказали, що цього року його вже 9 разів показували на каналі ICTV2, а люди усе дивляться і дивляться, рейтинги лише ростуть. Значить, для людей він важливий і відповідає на якийсь їхній внутрішній запит.

- Гумор – це те, що багатьом зараз дає можливість відволіктися. Але щоб жартувати, от якщо ще не дай боже десь щось сталося, - це важко. Вам довелося себе опановувати заново, щоб вийти на сцену? У вас, приміром, лише нещодавно почали з’являтися в Інстаграмі жартівливі відео.

- Чи на часі гумор та жарти? Довго про це роздумувала... Якщо ми можемо бодай на деякий час відволікти наших глядачів, я тільки «за»! Багато хлопців з передової казали: «Сидимо в окопах, і щоб хоч якось себе розважити й заспокоїти, дивимося ваші проєкти». Тож якщо це комусь приносить користь, ми щиро раді допомогти нашим людям не тільки фінансово, а й морально. В Інстаграмі я здебільшого пасивний користувач, дуже рідко щось виставляю - мені це важко дається.

Фраза «сміємося, щоб не плакати», мабуть, мене описує. Протягом усієї війни мені дуже важко морально. Я сильно переживаю, щосекунди мені болить за кожну подію, яка стається в нашій країні. Особисто мені важко вдавати в соцмережах, що все ок. Але якщо я можу завдяки своїй сторінці хоч якось когось трішки повеселити, то я це буду робити. Дуже вражають повідомлення на кшталт: «Сиджу в бомбосховищі, дивлюсь вас вже кілька годин. Дякую, що не даєте зʼїхати з розуму».

- Вам самій гумор допомагає?

- Особисто мені більше допомагає не гумор, а мої рідні. Хоча… Гумор мого сина мені дуже допомагає. У нього дуже класне почуття гумору. Він може витягнути мене з психологічно важкого морального стану.

- Особисто ви які б теми «задля посміятися» не чіпали? Наприклад, ваш колишній колега Олег Іваниця в нещодавньому інтерв’ю розповідав, що хлопці на війні багато жартують про смерть. Тобто, замість того, щоб боятися, вони над нею сміються, і від цього навіть легше стає.

- Я б не чіпала теми, які можуть образити людей, які висміюють особливості окремих людей або теми, які не на часі. До прикладу, про смерть я б не жартувала. Звісно, кожен сам обирає тему, аби посміятися, але я проти такого. У «дизелів» навіть думок не було, щоб зараз жартувати на нетактовні теми. Вважаю, що про це жартувати не можна, і особисто я цього ніколи робити не буду.

Ми із сином повернулися вже остаточно

- Ви повернулися назовсім чи поки що приїжджаєте на зйомки? Бо пам’ятаю ваш допис, де ви писали, що страх за дитину стоїть на першому місці.

- Ми із сином повернулися вже остаточно. Ніхто на сто відсотків не знає, коли саме закінчиться війна і настане перемога України, а повернутися в рідну країну хочеться вже. Тому вирішила для себе так. Деякий час я вимушена була пожити за кордоном і можу з упевненістю сказати: кращої країни, ніж Україна, не існує!

- Ви навіть приводили сина Тамерлана на свій концерт. Зараз вже не так страшно?

- Ой, ви знаєте, якось уже звикли, мабуть, до страху. Тобто якщо раніше всі дуже лякалися навіть злету МіГу, то зараз уже більше реакцій на кшталт «а, то всього лише МіГ - отже, буде спокійно». Безперечно, страшно завжди, але постійно жити в страху важко. Тамочка дуже сильно просився піти на концерт. Прийшов, посидів один номер і сказав: «Усе, дякую, мені досить» (з усмішкою). Він сміявся з того, що мама була в перуках, та загалом йому сподобалося. До речі, Тамерлан уже висловив бажання зніматися в «Дизель Шоу». Тому, якщо буде потреба в маленькому акторі, думаю, можна буде спробувати.

- Цікаво, а що ви першим ділом зробили, коли вперше приїхали в Україну?

- Від початку повномасштабного вторгнення ми із сином поїхали з України. Повертатися дуже боялася, бо коли їхала по трасі на авто, на власні очі бачила наслідки російського вторгнення. Це дуже страшно. Коли зайшла додому, відчула, що дім ніби енергетично пустий. Там немає дитячого сміху, загалом немає більше минулого життя. І в перший день я навіть перепитувала чоловіка, де й що в нас лежить, бо просто не памʼятала. Наступного дня мене вже попустило, і я відчула такий кайф від повернення додому… До речі, у день, коли я повернулася додому, відбувся масований обстріл України. Памʼятаю, що дуже злякалася. Сиділа в підвалі та прощалася із життям. Було дуже страшно від думки, що можу більше ніколи не побачити сина.

- Ви розповідали, що тоді їхали з України, не знаючи куди. Їхали навмання чи все-таки було до кого?

- Ми їхали в невідомість. Головне було - виїхати хоча б кудись. Першою зупинкою була Молдова - там нас прихистили абсолютно незнайомі люди. Нас дуже добре прийняли й заспокоїли, за що я дуже вдячна. Потім дізналася, що моя кума знаходиться в Болгарії, тому ми із сином поїхали туди. Там ми провели 8 місяців, після того поїхали до Іспанії ще на 8 місяців.

А потім повернулися в Україну. Знаєте, за кордоном жити безпечно, але важко в моральному плані. Коли ти далеко, то настільки переживаєш за рідну країну, прагнеш приїхати й чимось допомогти. Але одночасно й не розумієш, що відбувається та як бути далі. Тебе охоплюють паніка, істерика… Ти розумієш, що повернутися зараз не можеш, бо в тебе є маленька дитина, ти маєш подбати про його безпеку. Остаточною крапкою в рішенні повернутися стали наші з Таміком щоденні сльози і благання сина повернутися до України. Ми можемо багато де ховатися, їхати, перебувати в безпеці, але наша душа в Україні.

- Ви зовсім не були готові, що війна буде? Чи все-таки була тривожна валізка на всяк випадок? Хтось розумів, що це рано чи пізно станеться, хтось абсолютно в це не вірив. Питаю, бо у вас тато - військовий, а у військових, зазвичай, інший аналіз ситуації. Чи розмовляли ви з ним про це?

- Ми підозрювали, що буде війна, тому заздалегідь купили каністри бензину. Тривожна валізка в мене була, але досить велика. 24 лютого, коли почалося вторгнення, велика валіза перетворилася на маленьку, у якій були тільки кілька теплих речей сина - моїх не було. Про це подбав чоловік, аргументуючи тим, що раптом у нас заберуть машину, то в одній руці я зможу тримати сумку, а в другій - дитину. Щодо тата, то він запевняв, що все буде добре. Але він давно вже не військовий - він на пенсії.

Сподіваюся, що сестричка або братик у Таміка з’явиться досить скоро

- 8 липня, у свій день народження, ви зізнавалися, що кожен, хто дзвонив привітати, починав привітання з «я тебе люблю». Багато таких людей у вашому оточенні?

- Я, мабуть, щаслива людина, бо в мене досить багато близьких людей та друзів, які нікуди не поділися від початку війни. І я вам більше скажу: коли була за кордоном, подружилася з класними людьми, з якими й досі спілкуємося, зустрічаємося та підтримуємо одне одного. У мене з’явилися подружки з різних міст України. Коли десь якийсь обстріл, ми обов’язково списуємося. Загалом з усіма відносини як були класними, так і залишилися.

- Юлія Мотрук з вами порівняно недавно виступає, з 2021 року, але то ковід, потім почалася повномасштабна війна. Та, бачу, ви тепло прийняли її у свою родину, бо так запалюєте утрьох – ви, Віка, Юля.

- Я дуже сильно люблю Юлю. Вона дуже класна людина, дуже щира, відкрита, наша маленька бусинка (усміхається). Вона класно вписалася в наш колектив. Звісно, спочатку команда до Юлі звикала та приглядалася, як і вона до нас. Так відбувається в усіх колективах. Але вона дуже швидко стала з нами одним цілим. Мотря не припиняє нас дивувати з кожним концертом усе більше - звісно, у хорошому плані. А ще вона така красотка! Дуже рада, що в нас з’явилася Юля.

- Помітила, що велика кількість дописів у вашому Інстаграмі – це зізнання в коханні вашому чоловікові. Звісно, коли ти за кордоном, все спілкування зводиться до розмови по відеозв’язку. Розлука – це неймовірно важко. Як ви підтримували одне одного, щоб не почуватися на самоті?

- Ой, щодо чоловіка я можу говорити годинами. Мабуть, вистачить на ще одне інтерв’ю (сміється). Зізнавалася йому в коханні я завжди й до війни. Зараз поділюся з вами ексклюзивом, якого ще ніхто не чув. Коли ми поїхали, Олег почав волонтерити. Він був у Вінниці, разом з іншими зустрічав потяги з евакуйованими людьми, привозив їм їжу протягом двох місяців.

Одного разу я йому зателефонувала, і він сказав, що якийсь час, близько тижня, буде не на звʼязку, бо треба поїхати на захід України. Я одразу зрозуміла, що чоловік щось від мене приховує. Через деякий час коханий зателефонував мені і сказав: «Я їду в складі медичної організації на схід, на «нуль». Буду вивозити поранених із лінії зіткнення». Він був на трьох напрямках: Слов’янськ, Бахмут, Краматорськ. Загалом пробув там 4 місяці - спочатку як водій, а згодом очолював підрозділи. Власне кожен день я проживала зі страхом, бо дуже за нього переживала. Але, звісно ж, вірила, що все буде добре.

Проте одного разу відбулася ситуація, що дуже мене налякала. Ми говорили по телефону, він закричав: «В укриття!» - і зв’язок зник. У цей момент у мене просто підкосилися ноги. Але вже через дві хвилини чоловік передзвонив і продовжив розмову, ніби нічого й не трапилося. Скажу, що я дуже пишаюся своїм чоловіком, тим, що він разом із медичною організацією вивіз дуже багато поранених. Його команда справді врятувала життя багатьом людям. Щиро пишаюся ними. Потім він повернувся до Києва і продовжив свою волонтерську діяльність. Разом із гуртом «ТіК» вони їздили до військових, підтримували їх (чоловік Яни Олег Збаращук – продюсер гурту «ТіК» та концертний директор «Дизель Студіо». – Авт.). Як до війни, так і зараз я продовжую всім казати, що дуже сильно люблю свого чоловіка й дуже-дуже сильно ним пишаюся. Так, кажуть, що відстань впливає на стосунки, й багато пар через це розлучаються. Але в нас навпаки - відстань нас наче згуртувала, ми стали ще ближчими, ще закоханішими. Ми точно зрозуміли, що це кохання на все життя і нашим стосункам не страшна навіть відстань. У нас суперстосунки. Я по-справжньому щаслива, що саме Олег - мій чоловік.

- Щойно розпочалася війна, ви сказали чоловікові: «Коли ми переможемо – підемо за дівчинкою». Це про надію, що все буде добре, чи ви серйозно замислюєтеся над дитинкою?

- Я абсолютно серйозно сказала чоловіку, що як тільки буде перемога, ми йдемо за дівчинкою! Ми дуже хочемо дитинку, але все, що відбувається, я сприймаю близько до серця. Боюся нашкодити дитині постійним стресом, тому просто зараз не наважуюся на другу вагітність. Звісно, ми не знаємо, коли закінчиться війна. Але сподіваюся, що сестричка або братик у Таміка з’явиться досить скоро. Ми із чоловіком дуже про це мріємо.

- Ви народилися в Мелітополі, який нині в окупації. Знаю, що згодом ви з родиною перебралися до Києва. Та чи лишилися у вас там рідні?

- Щодо Мелітополя, я там тільки народилася. Коли мама була вагітною, сталася трагедія на Чорнобильській АЕС. Тому моїх батьків відвезли до бабусі неподалік Мелітополя, пологи відбулися саме там. У пологовому будинку я пробула лише два дні та ще тиждень у бабусі. Більше я там ніколи не жила й родичів там не маю. Але за Мелітополь, як і за всі міста України, я переживаю, адже це наша земля. Ці кляті орки прилізли на нашу землю та намагаються щось собі відгребти. Вони, звісно, відгребуть, але не нашу землю, а добрячих прочуханів. Українці - дуже сильний народ. Наші воїни, наші герої звільнять усі тимчасово окуповані міста.

- У листопаді минулого року ви підстриглися і зробили собі чубчик. На які ще кроки готові наважитися, але чомусь увесь час це відкладали?

- Я підстриглася, бо в мене була депресія. Я не знала, що мені робити. Коли відбуваються якісь психологічні зміни, хочеться змінити щось у зовнішності. Я вже встигла пошкодувати про те, що підстриглася. Але щойно змінила зачіску, переживання переключилися на чубчик, бо бачила, що він мені зовсім не пасує (з усмішкою). Більше, мабуть, жодних неочікуваних намірів не маю. Усе, що хотіла зробити, уже зробила. От зараз тільки відновила заняття спортом - хочу схуднути.