«Це яскравий приклад того, як може виглядати війна». Стрічка про Близький Схід, актуальна і для України

Участь в IDFA Forum дає потенційну можливість знайти партнерів і партнерок для подальшої співпраці над фільмом. Режисер цієї документальної драми — палестинець Мохаммед Альмуганні. Продюсер — українець Гліб Лук’янець. Наразі це перший палестинський фільм, що матиме українського продюсера.

Ми поговорили з Глібом про історію створення та кінематографічні особливості «Сина вулиць».

— Глібе, трохи біографії: як ви потрапили в кіно?

— Почалося в дитинстві: ми з другом знімали фільми ще в старших класах. Потім наша стрічка потрапила на аматорський кінофестиваль в Україні та на фестиваль за кордоном. Ми так далі й пішли в цьому напрямку.

— Але ж у вашій біографії є навчання в легендарній кіношколі в Лодзі.

— Це вже потім. Я спочатку закінчив економічний університет у Києві й навіть працював у маркетингу. А потім вирішив: треба їхати, як то кажуть, за своєю мрією, і вирушив до Лодзі.

— «Син вулиць», наскільки я розумію, стане вашим продюсерським дебютом?

— «Сина вулиць» я запустив у 2020 році, ще як студент. Але, найімовірніше, на початку наступного року я випущу інший фільм — «Квіти України», а «Син вулиць» вийде пізніше.

Кадр із фільму «Син вулиць»

— Тоді логічно сказати кілька слів про «Квіти України».

— У рамках проєкту до 30-річчя Незалежності ми проводили мультидисциплінарне дослідження трьох поколінь українців. Одним з елементів проєкту був фільм, де з трьох героїнь залишилася одна — Наталія. Це, можна сказати, меланхолійна документально-ігрова комедія часів війни.

— А як почався «Син вулиць»?

— Ми були знайомі з Мохаммедом ще в Лодзі, вчилися разом. У 2019 році він зняв короткометражку «Син вулиць» і досить успішно поїздив із нею по фестивалях, зокрема був на фестивалі «Докудейз» у Києві. Зрештою, Мохаммед вирішив розгорнути цю новелу в повний метр, а я якраз шукав повнометражний проєкт. Отак ми почали працювати разом. В арабських фондах знайшли невеличкі гроші на перші виїзди, а здебільшого на ранньому етапі все робилося власним коштом і на власний ризик: зйомки в Бейруті та всі підготовчі процеси. Потроху почали підтягуватися різні партнери, й ми вже могли розгорнутися, а цього року навіть залучили режисерку монтажу, відзначену номінацією на «Оскар».

— А що вас суто кінематографічно привабило в цьому задумі?

— По-перше, талант Мохаммеда. Він однаково обдарований і як режисер, і як оператор, тож ми не потребували великої команди, більшість роботи він виконував сам. Завдяки цьому вдалося інтегруватися в родину нашого головного героя й отримати дуже інтимний і органічний матеріал. Коли дивишся «Сина вулиць», то не завжди розумієш, документалістика це чи ні, настільки всі сцени природні. Отаке спостереження зсередини, з найближчої дистанції — повністю заслуга Мохаммеда. Його документальні фільми справді дуже цікаві.

— То, власне, що за історія у вас виходить?

— Про підлітка на ім’я Ходор. Йому на початку 14 років, а зараз уже 18. Він народився за певних загадкових обставин. Ці сімейні таємниці ми крок за кроком розкриваємо. Ходор не міг отримати жодного доказу, що він узагалі існує, в нього не було свідоцтва про народження, нічого. Все його життя — боротьба за те, щоб отримати якийсь статус. Адже його дитинство пройшло в Бейруті в таборі «Шатіла». Це не місто, але виглядає як місто, де електроенергія — одна година протягом дня, жодних лікарень або шкіл, люди живуть у бараках, і це триває вже кілька десятиліть. От у таких умовах ми знайшли цього хлопця та розповідаємо його історію боротьби за власну ідентичність.

— Де ви показуватимете фільм у першу чергу?

— Розраховуємо на фестивалі. Звісно, він буде на стримінгових платформах — зараз це BBC й «Аль-Джазіра». Можливо, з’являться ще дистриб’ютори. Не забудемо і про українську авдиторію.

— А чим, на вашу думку, «Син вулиць» може бути цікавим тут?

— Це ж екскурс у реалії палестинського народу. Адже статус «Шатіли» досі невизначений і люди там не мають документів. Як сказав мій режисер, вони замість того, щоб вирощувати апельсини, займаються чимось нелегальним. Вони не мають ані можливості здобути якусь освіту, ані можливості працювати, бо навіть не можуть залишити цей табір без спеціальних документів. Це яскравий приклад того, як може виглядати війна.

— Чи є у вас побоювання щодо долі фільму на тлі загострення стосунків Ізраїлю з арабськими країнами та конфлікту в Газі?

— Побоювань нема. Є, можливо, усвідомлення відповідальності за послання, які ми несемо.

— Які саме послання?

— Наскільки ми можемо бути емпатичними як люди, що живуть у зовсім іншій країні та як ми починаємо бути обізнанішими щодо того, що відбувається у світі. Попри те, що в нас уже за плечима 30 років Незалежності, ми поки що тільки вчимося критично будувати картинку світу. Я сподіваюся, цей фільм допоможе людям поставити собі певні запитання і з часом прийти до відповідей.

— Тож зйомки завершено?

— Ні, ми ще плануємо фільмувати Ходора на початку наступного року, але це буде точно відомо, коли доробимо основний монтаж, щоби знати, чого конкретно нам не вистачає. А прем’єра, думаю, буде в другій половині наступного року.

— Наскільки я розумію, ви станете першим українським продюсером, що робитиме палестинський фільм.

— Мабуть, так. Я ніколи про це не задумувався. Я ще, до речі, продюсую ігровий ізраїльський фільм, і почав я його майже в той самий час, у 2019-му.

— Цікава колізія.

— Так. Для мене цей регіон є сакральним місцем. Я вважаю, що можна розв’язувати проблеми Близького Сходу через культуру — це дуже м’яка сила, яка все ж працює, хай і повільно, бо їй заважають радикальні процеси. Проте я вірю, що у тривалій перспективі, можливо навіть за мого життя, ці питання будуть розв’язані. Бо інакше ми просто одне одного повбиваємо, адже маємо для того всі засоби. Тому варто навчитися співіснувати на цій планеті, звісно, з повагою до своєї землі й території. Це довгий шлях діалогу.

Кадр фільму «Син вулиць»

— Кіра Муратова була переконана, що мистецтво на життя ніяк не впливає. Але це вже інша розмова.

— Можливо, вона й мала рацію, можливо, я надто молодий і наївний. Але побачимо.