Севастополь – місто української слави. Брехливість російської історіографії

До 170-річчя Синопської битви у листопадовому номері популярного науково-культурологічного журналу "7 мистецтв" розпочалася публікація моєї книги "Синоп – піррова перемога". Їй передували статті на сайті ВМФ РФ, у військово-морському журналі "Гангут", в американському The Artilleryman Magazine, у газеті вчених "Троїцький варіант – Наука" та в багатьох інших виданнях, у тому числі й в українських. Вони були високо оцінені турецькими істориками, але видати таку книгу в Росії зараз неможливо, а в Україні все російське викликає ідіосинкразію, особливо історія.

Чому не можна видати у Росії? Справа в тому, що книга об'єктивна і тому багато в чому суперечить канону, що склався і все більше гіперпатріотично кам’яніє.

У тому справа, що за минулі 170 років, незважаючи на безліч книг і статей на цю тему, виданих за цей час в Росії, правдивої історії битви Синопської, як і в цілому війни на Чорному морі, так і не з'явилося. Всі описи, а тим більше художні живописи, за рідкісними винятками, навіть написані такими відомими істориками та блискучими стилістами, як академік Є.Тарле, або добрими військовими фахівцями, в тій чи іншій мірі необ'єктивні, а часто просто брехливі. Хоча першоджерела, такі як шканечные журнали російських кораблів, рапорти їхніх командирів і адміралів, спогади учасників війни та ін., цілком дозволяли написати реальну картину війни на морі.

Причини зрозумілі: історія у цій надто самобутній країні завжди була інструментом ідеології. Цензура, самоцензура, хибно зрозумілий патріотизм, ангажованість чи тривіальний страх заважали неупередженому аналізу. До того ж, справа стосується такої чутливої теми, як нищівно програна Кримська війна. У спробах скрасити гіркоту принизливої поразки російські історики з одного боку йшли на замовчування і навіть перекручування незручних фактів, а з іншого боку на непомірні звеличення. Професор Микола Лаврентійович Кладо, відомий історик і теоретик російського флоту, який отримав почесне прізвисько "російський Мехен", не дарма писав: "звеличуючи Синоп, ми прийшли до Цусіми".

Ну а ідеологія путінської держави та її мети всім також добре відомі, так само як і курована одіозним Медінським сучасна російська "історіографія", мета якої зовсім не написання об'єктивної історії, але її переписування, а найчастіше і твір псевдо історії – на догоду манії величі, що давно є основою російської ідеології та національної самосвідомості. Мединський, цей ідеологічний радник біснуватого московського фюрера, недаремно очолював російську делегацію на мінських переговорах у березні 2022 року, на початку російсько-української війни.

Кримська війна займає особливе місце і в російській історії, і в історіографії. Бо її підсумки розцінювались як катастрофа, причому як військова, так й політична і навіть національна. Що ж, багато в чому так воно й було. Перехід від ролі чи не найсильнішої держави світу, господині Європи та володарки половини Азії до становища країни приниженої, чи не другорядної, виявився надто різким і несподіваним, а ліквідація наслідків цього краху зажадала рішучих заходів, аж до корінних реформ.

Вона має багато паралелей з нинішньою війною, але й істотна відмінність: тоді Захід був у силі та славі, він рішуче вступив у війну і впорався за півтора роки! Не з розуму агресивної жандармші задерли куций військовий поділ і публічно надерли дупу. На жаль, нині Захід уже не той, війна триває вже скоро два роки, і кінця їй не видно.

Є ще одна відмінність і, треба сказати, разюча. Якщо під час Кримської війни знадобилися зусилля трьох потужних флотів, англійського, французького та турецького (та ще єгипетська ескадра Хассана-паші допомагала), щоб загнати ЧФ РФ до його бази, то зараз одна Україна, яка зовсім не має флоту, вигнала кораблі супротивника із західної частини Чорного моря і навіть із Севастополя і змусила їх ховатися у далеких портах Криму та східного узбережжя!

У зв'язку з чим слід розвінчати ще одну російську брехню.

Севастополь – місто української слави

Так, горезвісне кліше "місто російської слави" також брехливе – близько 70% особового складу Чорноморського флоту складали українці! На флот вважали за краще брати їх як більш розвинених, високих, спритних і кмітливих, ніж мешканці центральних губерній. Ті йшли до піхоти.

За прикладами ходити недалеко: до 50-річчя Кримської війни було зроблено груповий знімок мешканців Нікополя, учасників оборони Севастополя, та вказано їхні прізвища – переважно вони українські! Місцеві матроси (у 1836 році в Нікополі була заснована громада матросів (гільдія, цех), і до 1857 року в місті налічувалося 1537 вільних матросів з 6,5 тисяч населення) брали активну участь у створенні Чорноморського флоту та його найважливіших бойових операціях, у Кримській війні та обороні Севастополя, 253 з них за хоробрість та мужність нагороджені медалями.

Коли на початку вересня 1854 року англійці та французи у великих силах підходили до міста, в якому майже не було армійських частин, тільки й надії було, що на флот. З моряків сформували півтора десятки зведених батальйонів і продовжували формувати їх весь час облоги, а гармати з кораблів стали головною силою бастіонів, що спішно споруджувалися. На їх зведенні працювали всі, включаючи городян, арештантів і навіть дівчат легкої поведінки...

30 вересня був найкритичніший момент. Наступного дня підійшли полки Московський, Тарутинський та Бородінський, а також шості резервні батальйони Волинського та Мінського піхотних полків плюс дві легкі артилерійські батареї. Пізніше прибули 2-й та 8-й піші Чорноморські батальйони, тобто кубанські козаки, переселенці з України. До кінця оборони з 11000 осіб особового складу флоту в живих залишилося менше тисячі, тож земля Севастополя рясно полита українською кров'ю.

Між іншим, майже 90 років потому, в 1941-42 роках Севастополь захищав і мій дядько Микола Кіндратьєвич Кірпічов, морський офіцер. Він командував т.зв. "Тюлькиним флотом", як любовно-жартівливо називали моряки поспіхом озброєні рибальські судна, що несли дозорну службу вздовж західного узбережжя Криму, міняли маячні команди, постачали опорні пункти, а деколи й висаджували десанти. А коли німці взяли в облогу Севастополь, бився в морській піхоті.

І нехай прізвище не вводить вас в оману (тут слід міцним недобрим словом згадати провокаторку Ірину Фаріон) – мій дядько був українцем у четвертому поколінні! Наша гілка Кірпічових веде рід від тих, хто ще в першій третині ХІХ століття втік від кріпосної російської неволі на південь і осів у козацькому селі Васильківка, що на Дніпропетровщині. Власне, на прізвище їх у селі і не знали майже, мої предки були відомі як Міненки, на ім'я Міни, сина першопоселенця.

На цьому й закінчимо вступ. У наступному блозі я наведу зразки неточностей, перекручування, безсоромного очорнення супротивника і прямої брехні російської історіографії в описі нею Синопської битви, причому на найяскравішому прикладі, на героїчному і воістину блискучому прориві турецького пароходофрегата. Він, на відміну від оспіваного "Варяга", успішно бився з половиною російської ескадри і виграв свій бій!

Козацький постскриптум

На прощання зауважимо, що тема Синопу тісно пов'язана із темою України, флоту та морських походів запорожців. Так, за 240 років до Нахімова, 1614 року чайки уславленого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного перетнули море, і козаки взяли нападом, розгромили і спалили добре укріплений і найбагатший турецький порт Синоп! У цьому сміливому рейді вони захопили величезну здобич та звільнили багато невільників-християн.

Два століття козаки були грозою для турецьких кораблів та прибережних міст, а часом і фактичними господарями моря. У 1618 р. італійський мандрівник П'єтро делла Балле писав про козаків, що "більше немає місць, підпорядкованих туркам на околицях Чорного моря, які б вони не захоплювали, які не грабували і не розоряли повністю... вони сьогодні дуже сильні на Чорному морі, і очевидно, що як би мало їх не було, ніхто ніколи не наважиться заперечувати їхнє панування". Французький посол у Стамбулі граф де Сезі в 1625 р. називав козаків "господарями Чорного моря", а таємний радник шведського короля та його посол у Польщі Жак Руссель у 1631 р. звертався до них як до "володарів Дніпра та Чорного моря".

Так, українці мають давні та славетні військово-морські традиції. Про що ще говорити, якщо запорожці не раз проходили Босфором і палили передмістя Стамбула, столиці найсильнішої держави світу в той час, а прапори їхніх чайок зухвало майоріли перед вікнами султанського палацу!