Тоня Матвієнко: «Я вчуся жити заново без мами». Інтерв’ю VIVA!

Так склалося, що останнє інтерв'ю та фотосесію для журналу VIVA! з Тонею Матвієнко та її мамою Ніною Митрофанівною робила я. У «ковідний» каратин наша зустріч відбулася у родовому гнізді Матвієнко. Ми сиділи на кухні, сміялися, згадували події з «доковідного» життя.  Тоня пригощала смаколиками та трав'яним чаєм, зробленим за репецетом мами, Ніни Митрофанівни, яка періодично приєднувалася до нашої розмови, багато шуткувала, давала мудрі поради та виглядала щасливою та здоровою…

Так склалося, що сьогодні Тоня Матвієнко запросила мене також у гості. Це її перша публічна розмова після прощання з мамою, Ніною Митрофанівною. Я записую її для сайту Viva.ua у будинку Матвієнко. Поки журнал VIVA! у зв'язку з війною на вимушеній паузі, цим інтерв'ю я анонсую авторський соціальний проект "На часі" — серію відвертих інтерв'ю у жанрі сторітеллінг, бранчів для жінок, соціальних паті, панельних дискусій у форматі women talking. Адже саме зараз час ділитися досвідом, який всі ми переживаємо, щоби підсилювати одна одну.

Тоня Матвієнко на digital-обкладинці Viva.ua

На порозі мене зустрічає Тоня, й перше, що спадає на очі – вона дуже схудла, але має дуже гарний вигляд. Днями вона з чудовою командою зробила фотосесію, в якій кардинально змінила імідж. Ми роздивляємося її фото, на яких я взагалі не впізнаю її. «Просто стилісти запропонували показати мене в цікавому образі, - пояснює співачка. -  Я пішла на експеримент і навіть фарбою брови вибілила. Мені здається, коли брів немає – є просто очі, в яких – я. Це – як білий аркуш паперу».

Узагалі ти тут абсолютно інша. Коли твій PR-менеджер надіслав мені фото,  я не одразу впізнала тебе.

Так і є. Я зараз інша.

Тоню, після прощання з мамою ти зникла з радарів соцмереж, закрилася від людей, медіа, своєї команди, університету. Я цікавилася у твого PR-менеджера про твій стан, і він сказав: «Я не знаю, ми з концертним директором її не чіпаємо, я не бачив її з дня поховання Ніни Митрофанівни…» 

У якому я стані? Ну, вже грудень. І я вже сьогодні плакала…

Побачити її мертвою… Для мене це був кінець. Стрес та шок неймовірний!  Десь три тижні я взагалі не спала. Постійно було відчуття, що мама поряд, і я подумки з нею розмовляла, знала навіть, що вона відповість.

Не знаю, чи можна казати… Я дуже сильно в собі закрилась. Узагалі не їла. Навіть снодійні приймала. Антидепресантів я не пила, але в тому стані, в якому я знаходилася, можна було загриміти в лікарню. Половина волосся випала.

Люди для мене поділилися на тих, хто втратив маму, й тих, хто не розуміє, як це – жити без мами. Це зовсім різні поради та співчуття.

Через три тижні я спробувала вийти на сцену й не могла заспівати першу пісню. Просто не було сил. Для мене це було дійсно дуже важко – настільки була виснажена. І я почала розмовляти з людьми… Плакала, вибачилась, зізналася, що я не можу без сцени. Адже сцена й люди в залі – це теж мої ліки… Люди мене розуміли й аплодували стоячи. 

А потім мені зателефонували з Університету культури, де я викладаю: «Тоню Петрівно, завтра у ваших студентів – іспит...» Бо до цього вони мовчали й теж не чіпали мене. І я подумала – це ж мої студенти, я за них відповідаю, їм же можуть нижчі оцінки поставити на сесії. Оце мене і врятувало – я вийшла на роботу.

Психологи радять: щоб легше пережити втрату близької людини й не впасти в депресію – треба бути серед людей…

Я не хотіла бути сама, і щодня до нас приїжджали друзі, мили, драїли хату… й не давали мені залишатися наодинці з думками.

У цьому стані в мене загострились почуття. Мені навіть здалося, що я гостро почала помічати природу. Тоді осінь була така красива, тепла! В мене все було, як у сповільненому кіно, «на рапіді»…

Увесь цей час ти утримувалася від коментарів. Щоб зменшити кількість домислів, чи можеш зараз розповісти, що стало причиною того, що життя Ніни Митрофанівни несподівано обірвалося?

8 серпня в якийсь момент вона стала погано себе почувати – дуже живіт болів – і швидка відвезла її до лікарні.

Для всіх було шоком. Як це – людина, яка все життя була енергійною, спортивною, не пила, не палила, до кінця життя бігала по сходинках – і таке могло статися. Лікар сказав, що у Ніни Митрофанівни вже майже 4 роки була хвороба. Для неї це був також шок. Вона боялася померти від цієї хвороби.

… У лікарні ми її не залишали одну. Наша сім’я, всі мої родичі приїжджали кожного дня. Мінялися, чергували біля неї, гуляли з нею, надвір вивозили. Й рівно через два місяці, 8 жовтня, це сталося.

Мама так скучала за домом, що ми навіть труну привезли у двір. Щоб вона побула вдома.

Хочу, щоб усі почули, тим паче – ті, кому за 40 років: обов’язково робіть профілактичні обстеження в лікарів та раз на рік проходьте медичні чек-апи. Адже на ранній стадії це можна зупинити й прожити ще дуже багато років.

На Тоні: жакет з неопрену, штани з лампасами з костюмної тканини і боді VIVONS, чорні сітчасті човники LOOKIE CANDICE. На фото справа: жакет з атласним бортом, штани з лампасами з костюмної тканини, троянда з сатину.

Коли надійшла сумна звістка, в соцмережах писали стільки теплих спогадів, слів подяки та любові до Ніни Митрофанівни. І в той же час, коли ще не відбулося її поховання, частина людей почала поливати брудом прізвище Матвієнко, згадуючи її політичні вподобання. Ти мудро вчинила, не коментуючи їх.  Але я розумію, що ці слова ранять та роблять боляче тобі як доньці.

Вона – легенда народної пісні й українського голосу. І те, що мама зробила для України – безцінне. За радянських часів знищувалося все українське, в тому числі – й українська пісня. А вона її витягла та врятувала: сама їздила, шукала, касети записувала, оцифровувала й виспівувала по-своєму. Мама присвятила своє життя Україні. Вона вважала себе частиною України, яку любила всім серцем. Помираючи, плакала й дякувала за нашу красиву землю: «Я – дочка України». І це треба пам’ятати. Шкода, що перемоги не дочекалась.

А оці скандали... Якби ті, хто писав про неї, знали її особисто… Хай їм буде дуже соромно. Так, я все читала й уважно слідкувала за всім, що неслося в соцмережах.  Але не реагувала, бо взагалі ніколи й нічого не коментую.

Вона в мене геніальна, а то все – бла-бла-бла! Це вони беруть на себе гріх, бо людина вже пішла з Землі. І треба було сказати: «Царство Небесне!»

Мені особисто допомогли слова підтримки, які писали люди в приватні повідомлення та в коментарях під піснею «Сік землі». Чужі люди стали для мене рідними.  Я  бачила, як вони хвилюються за мене, й навіть виставляла сториз у соцмережах, ніби сигналізуючи, що я жива-здорова. Хоча найбільш підходящий вираз, який міг би описати в той час мій стан – це «я зараз «здохну»…

А хіба Арсен тобі не допомагав?

Коли мама померла, Арсена не було поряд. Він був на гастролях в Америці. Разом із татом та моїми братами ми робили все належне – їздили оформлювати та отримувати документи, радилися, що зробити, як усе організувати, як одягнути маму…

Пізніше я зрозуміла, що за цими турботами, пов’язаними з прощанням, навіть не встигла виплакатися на похоронах.

Через місяць я спеціально пішла як глядач на великий концерт із гучною музикою. Мені треба було виплеснути емоції й викричатися так, щоб ніхто не чув…

Я й зараз ще не вийшла з коматозу. Інколи навіть сплю в її кімнаті.

Арсен дуже допомагає з малою Ніною. Уроки робить, гуляє, їсти готує…

В її кімнаті?

Так, не можу прибрати її ліжко. Радять одяг та речі винести… Ні, хочу, щоб був її запах. Я хочу ще до неї заходити. Я ще не готова. В мене зараз трапляються моменти, коли я хочу подзвонити, чимось поділитися з нею: о, зараз мамі розкажу, треба в мами спитати. Чи, наприклад, Ніна мала (молодша донька Тоні Матвієнко та Арсена Мірзояна. - прим. автора) каже: «Я хочу такий чай, як бабуся робила!» І я ловлю себе на думці, що зараз мамі подзвоню й запитаю: «Який саме чай?»

Знаєте, чому я довго не виходила з хати?  Я не могла витримати – люди чогось різко почали впізнавати мене, й усі висловлювали співчуття. Для мене це теж було важко.

На співачці: біла міді-сукня і комірець ручної вʼязки POUSTOVIT.

Тоню, а що ти плануєш робити з концертними костюмами Ніни Митрофанівни? Ти будеш їх одягати чи передаси до музею Гончара?

В музеї Гончара є кімната, куди мама вже все давно перевезла. Всі фотографії, які були в Філармонії на церемонії прощання, вона сама підготувала та надрукувала.

Це ж моя мама! Вона завжди повторювала: «Доню, якщо я помру, бідна ти будеш на похоронах, стільки людей прийде!»

Так і сталося…

Черга стояла аж до стадіону «Динамо». Кажуть, схоже було тільки на прощанні з Лобановським. Батько хвилювався, що ми не встигнемо на кладовище. А я йому говорю: «Боже, похоронити ми її встигнемо». Я сказала, що до останньої людини ми будем стояти, й кожен шанувальник зайде й попрощається. Тому що це для мами дуже важливо.

Мені так було приємно!  Я навіть до мами подумки зверталась: «Мамо, дивись, скільки людей до тебе прийшло!»

Неймовірний стрес був, коли виносили труну з Філармонії – й на вулиці пролунали останні для неї аплодисменти. 

Як твій голос? Від стресу трохи оговтується? 

Арсен уже не знає, бідний, що зі мною робити. Ось зранку сьогодні квіти приніс  (показує на обідній стіл, де стоїть ваза з букетом жовтих троянд).  Він бачить і знає, що сцена мене витягує, й запросив поїхати разом на свої концерти.

За цей час я вже виступала чотири рази. Знаєте, від чого, я більше всього плакала на сцені? Коли тільки виходила – люди вставали й отак, усю пісню стоячи, мене приймали. І це ж до сих пір так мене підтримує.

Мудрі люди кажуть: щоб трохи зменшився біль від втрати, потрібен рік.

Помітила, що в мене з’явився чорний гумор, багато сміху й жартів. Потім мені  пояснили, що так при стресі спрацьовує психіка. І ще люди мені кажуть: «Тоню,  продовжуй жити!» А  я не продовжую – я почала життя заново, повністю обнулилася. Як її не стало – в мене ніби серце вирвали. Таке враження, що весь світ і все навколо я заново побачила. Він – інший. І я стала іншою.

Якою саме?

Адже завжди я була хорошою дівчинкою й донькою.

Ти маєш на увазі, що діти відомих людей, так чи інакше, в тіні своїх батьків, і їх постійно порівнюють?

Ні, я про інше. Я ж найбільше боялась залишитися без мами. Бо вона завжди була моєю опорою у всьому – й  мама, і друг, і людина, якій можна все розказати, яка приймає тебе будь-яку. Насварить, але зрозуміє й захистить тебе. І коли я усвідомила, що її тепер немає, я затряслась… За відчуттями – це як кинули малу дитину.

Мої страхи в шоу-бізнесі…  Тільки вона в мене вірила й казала, що я геніальна, талановита й повинна йти тільки вперед!  Більше того, вона – ще й мій кумир і наставник. Я радилася з нею, яку пісню заспівати, яку колядку вибрати, які слова  краще сказати, який віршик обрати. В той же час, я завжди була сама по собі, без продюсерів, як кажуть, сама собі продюсер. 

… Тепер у мене не стало мами – і я різко стала дорослою. Я – одна, й віднині я сама повинна себе захистити. Я змінилася. Поки мені це не дуже комфортно.

На Тоні LITKOVSKA VECHORNICI JACKET, MOLITVA DRESS, CRUSH PANTS, чорні сітчасті човники LOOKIE CANDICE.

Знаю, що Ніна Митрофанівна стала ініціатором, щоб ти не тільки співала, але й пішла під час війни викладати студентам в університеті. Ніби передбачала, що саме ця робота врятує тебе потім від депресії. 

Я саме була у Британії, куди переїхала після початку повномастшабної війни. В мене закінчувався термін перебування у спонсора, й треба було вирішувати: що робити далі, де я буду працювати, аби забезпечити нас із донькою. Ну, ви ж розумієте, яка й де робота чекає людину без знання мови. Максимум, ким я там могла працювати –прибиральницею. Отже, роботи – нема, доходів – нема. Арсен волонтерить, і ми розуміємо, що волонтерити – це не про заробляння грошей. Він мені радив іще трошки побути у Британії. І я розуміла, що всіх нас витягнути фінансово йому важко.

Мама в той час уже пожила трошки в Німеччині у знайомих і повернулась додому. І якось мені каже: «А як тобі ідея піти викладати?» Я спочатку віднікувалась, не хотіла, бо не мала досвіду. А потім сіла, подумала – а чого я боюсь? У мене є дві вищі освіти, одна з яких – музична. Є великий досвід, я люблю людей, молодь… Адже під час війни молоді теж важлива підтримка. Це як підтримка одне одного. Передумала, й уже у вересні пішла на роботу. В той час мама вже була в лікарні. Мені було дуже важко: були дні, коли я тиждень із мамою ночувала, вночі не спала, а вранці їхала викладати.

Після прощання з мамою ти схудла на 10 кг.

Я не хочу більше худнути. І я хвилююся, що буде на лиці видно роки (усміхається). Треба зайнятися спортом. До спортзали я ще не пішла, не можу, поки не маю ні фізичних, ні моральних сил. Але треба.

Коли мама пішла з життя, друзі завісили всі дзеркала в хаті. Уже десь тиждень пройшов, важко ж без дзеркал жити й тату, й Арсену, й Ніні. І тут тато каже, що завішують дзеркала там, де людина помирає. А мама в лікарні померла, а не вдома. І ми зняли всі простирадла з дзеркал. Я підійшла до дзеркала, глянула на себе й подумала: «Боже, яка я гарна! Ні, всім ворогам на зло я візьму себе в руки». Адже це була моя мрія: гарно виглядати та бути стрункою. Я побачила себе худою, замученою і красивою. Я навіть себе полюбила в цей момент.

А до цього не любила?

Ні! Тільки зараз я себе полюбила. До речі, з мамою ми про це багато говорили. Вона на мене дуже злилася: «Чого ти так у собі невпевнена? В тебе є все! Я тобі дала все, природа одарила тебе талантом, що ти ще хочеш. Як ти, така красива, талановита – й себе не любиш?!»

Образ: міді-спідниця з тафти, трикотажний гольф з розрізами, сережки  «Колоски» BEVZA, чорні сітчасті ботильйони LOOKIE ROSALIA.

Які поради та слова мами зараз тобі найбільше згадуються?

Коли я хвилювалася, що люди пишуть про мене, вона казала: «На чужий роток не накинеш платок – не слухай, що говорять, вір тільки собі. Як тільки в мене з’являється якась ідея – я її втілюю й нікого не слухаю. Так буде крапелька до крапельки. Якщо б я оце всіх слухала, я б ніколи не стала тим, ким я є».

І ще мама часто повторювала, щоб я ніколи не залежала від чоловіка, й що жінка повинна бути самодостатньою та реалізованою. Це не обов’язково багато грошей заробляти. Це про те, щоб знайти свою улюблену справу. Любити себе. Займатись собою. Ходить до косметологів. Це були її правила життя.

І, до речі, я теж ніколи не залежала від чоловіка. Звісно, Арсен нас забезпечує. Але я вмію та можу бути фінансово самостійною. Я тому й пішла на роботу – тому що треба розраховувати тільки на себе.

Якщо б тебе попросили поділитися досвідом: як вижити й не збожеволіти після втрати близької людини, що б ти сказала?

У моєму випадку мені допомогли родина, друзі, робота, сцена… Через тиждень після похорон я навіть пішла до косметолога й на масаж. Крім людей, ці речі мене теж витягли. Я знаю, що мама дуже б зраділа, що я не здалась.

Сьогодні тобі 42 роки. Через пару тижнів – Новий рік, і для молодшої доньки разом із Арсеном ви вже наряджаєте ялинку. Життя продовжується. Що далі? Де ти себе бачиш через рік? Про що мрієш?

Мрію про перемогу та співати. Більше нічого не хочу. Просто дайте мені можливість зараз поїхати з концертами та заспівати. Будуть і мої пісні, й усі улюблені мамині.

Майже всі мої мрії пов’язані зі сценою. Хочу знайти нові хіти та однодумців, які б мені допомагали, надихали та вірили в мене. Збирати повні зали. Бути успішною. Пісні писати, новими піснями себе підтримувати. Хочу зробити восени мамин сольник – вечір пам’яті. Мрію проїхати з туром Україною. А потім із концертами – за кордон до своїх українців.

Хотіла б, щоб моя старша дочка знайшла своє кохання й вийшла заміж.

І мрію залишитися жити тут, у Києві. Це – мій дім.

На Тоні: LITKOVSKA MOLITVA DRESS, RUSHNIK SCARF, молочні шкіряні босоніжки Isa Kachorovska.

Образ: сукня з відкладним коміром POUSTOVIT, чорні сітчасті ботильйони LOOKIE ROSALIA.

Стиль і Продакшн: Ольга Топольницька

Фото: Назар Олійник

Візаж і зачіска: Даша Барська