"Люди, зараз не час веселитися!" Даша Астаф'єва – про розгульне життя втікачів за кордоном, сварку з артистом-зрадником та погрози в соцмережах

Популярна співачка, телеведуча та акторка Даша Астаф'єва, яка під час війни стала волонтеркою та блогеркою, розповіла про своє сьогодення. Артистка зізналася, що їй пишуть знайомі, які повтікали за кордон, та назвала причину, чому її заблокували колеги Потап та Світлана Лобода.

Астаф’єва вважає, що зараз не час співати про кохання-зітхання, а також припустила, що українські блогери, які постять у соцмережі російську музику та нахвалюють кінофільми країни-агресора, отримують винагороду від РФ.

– Дашо, з початком вторгнення ви, як і інші колеги, що спілкувалися російською, перейшли на українську. Як ставитеся зараз до людей, які не відмовляються від мови агресора? Перед розмовою з вами зустріла на вулиці маму з дочкою років чотирьох: гучно, на всю вулицю, вчили новорічну пісеньку російською…

– Я вважаю це таким зашкваром! Говоримо російською – підтримуємо Росію. Все почне змінюватися в нашому житті, коли самі почнемо мінятися. Мені час від часу нагадують про те, що виступала в Росії, розмовляла російською. Я пам’ятаю про це, однак прийняла для себе зміни: почала в один момент спілкуватися українською, бо розумію, що несу відповідальність за те, що транслюю. І якою мовою.

– Стежачи за вами в соцмережах, відзначаєш, що ви стали категоричнішою.

– За останній рік у мене було дуже багато випробувань – і особистих, і професійних. Я змінилася – сама відчуваю. Більшу половину життя вчила себе стримуватися, не казати зайвого, не сваритися, але зараз думаєш: "Чому повинна мовчати, якщо це мене бентежить?". Те, що багато колег ведуть себе неналежно. Створюють під час війни за кордоном розважальний контент, який несумісний з тим, що зараз відбувається в країні.

Люди, яких я знаю особисто, повтікали за кордон. Пишуть мені: "Побачив частину інтерв’ю, ти звинувачуєш. А я обираю життя, а ти – війну і смерть". Якби всі так думали, то хто би захищав країну? І чи залишилася б вона досі? Війну виграють свідомі люди, які стоять до кінця, жертвують всім. Я вже мовчу про те, що ті втікачі не збирають кошти, маючи велику аудиторію, та не донатять самі. А постять розгульне життя. Це не просто дратує, це дуже ображає. Я навіть не уявляю, як це зачіпає військових та родини, які втратили близьких через війну.

– Ви маєте на увазі Потапа та Настю Каменських, яка оголосила, що відновлює кар’єру міжнародної співачки?

– Про дуже багатьох зірок кажу в цьому контексті. Люди хочуть продовжувати йти шляхом, яким прямували до війни: бути впізнаваними, отримувати компліменти, співати пісні про кохання-зітхання. Але треба завжди думати, чи доречно це зараз. Коли Потап співає, що він такий класний волонтер і десь притисне волонтерку вночі, думаю, що кожній людині, яка жила у підвалі декілька місяців, просто хочеться, вибачте, плюнути в обличчя.

Він мене, до речі, за критику заблокував. Я публічно казала і кажу: такі пісні неприємно чути навіть мені, хоча не вважаю себе якоюсь особливою волонтеркою. Але залишаюся в країні і роблю що можу. Я б теж могла співати на сцені, мандрувати світом і відпочивати на сонечку на ті чималі гроші, які заробляла. Але, люди, зараз не час! Однак деяким все одно на чому – аби заробити. От подивіться приклад із відомими блогерами, яким, впевнена, заплатили російські пропагандисти, і вони проштовхують в український простір російські серіали та музику. А коли їх хапають за руку, то плачуть, що не знали, що так не можна робити. Це жесть!

На законодавчому рівні повинна бути відповідальність. Вони не лише пропагують якесь моральне каліцтво, а роблять помилки, які можуть коштувати комусь життя. У нас роками була модною оця тупість викладати все в мережу: я прокинувся, попісяв, поїв, а ось ракета полетіла – зараз вам покажу і виставлю геолокацію. А ворог все відслідковує.

Ми зараз живемо в таких умовах, коли не можемо розважатися – треба взяти це за правило. Лягати спати з думкою, що сьогодні зробив для людей, для своєї родини. Озирнутися довкола – і обов’язково побачиш хоча б одного когось, кому потрібна допомога.

– А за що Світлана Лобода вас заблокувала?

– За те, що, коли вона почала сунутися в Україну, нагадала їй слова про те, що на початку вторгнення заявляла, що "ми – маленькі люди", мовляв, не можемо ніяк вплинути на ситуацію. А я не вважаю нас такими, росіян – так. А згадати тих українців, які лишилися і роблять вигляд, що це не війна, а "асвабадітєльная операция"? Коли я про них нагадувала, вони навіть пробували зі мною розібратися. Коли бомбардували Харків, написала солісту з гурту "Artik & Asti", а він мені відповів: "Я – із Запоріжжя". Кажу: "То поїдь – подивися, що лишилося від твого Запоріжжя. Чому не підтримуєте? Ви ж українці!". Я тоді кілька днів, не відходячи від телефону, писала всім, кого знала. Це тоді, коли я ще не допомагала на кухні – в мене був час.

– Таїсія Повалій, Ані Лорак – ви ж їх знаєте особисто. Чому таке з ними сталося?

– Гроші та слава – це непросте випробування для кожного артиста. Коли в мене була активна концертна діяльність, весь час відчувала ці випробування. Постійно до тебе в двері стукає диявол. І тобі обирати: відчиняти чи залишати з тим, що маєш. Я думаю, що до цих співачок він не постукав, він там і жив. Але ті гроші не вартують того, що вони втратили все всередині – душу, серце.

Їхня майбутня доля – це їхній вирок. Вони залишаться зачиненими в тій країні-окупантові назавжди. І будуть жити з людьми-зомбі. Та вони й самі вже стали такими. Подивіться, що їм пишуть підписники з України. І нехай ці артисти подумають, що їм з цим жити до кінця днів.

– Хто приємно вас здивував з початку великої війни?

– У мене зараз дуже змінилося коло спілкування, але ті люди, в яких була впевнена, залишилися. Додалося дуже багато нових. Раніше, чесно зізнаюся, трохи сторонилася людей – ніколи не відповідала на особисті повідомлення від незнайомців, не панібратствувала з колегами. Але в найважливіші перші місяці війни, коли дуже потрібна була допомога – привезти, доставити, рятувати, – то поруч весь час з'являлися небайдужі люди. Якось зателефонували з ветклініки, що закінчилися медикаменти, і я зробила в соцмережі допис – привезли ліки. А тільки скінчилася комендантська година, виходжу на вулицю, бачу – знайомі актори з харківського театру "Воробушек" під’їхали машинами. Одна – повна корму, інша – катетерів та інструментів для переливання крові. Оце завжди залишиться в моїй пам’яті.

– Ви перша почали говорити публічно про те, що не кожен благодійний фонд – це гарантія того, що донати підуть за призначенням.

– Вивчаючи питання війни, ми і далі будемо стикатися з тим, що якась частина людей – особливо ті, хто при владі, – користуються ситуацією та заробляють на нашій біді гроші. І це на тлі того, що донатять зараз не так активно, як раніше. Бачу навіть з того, як змінюються внутрішні чати з колегами. Якщо раніше активно збирали, перепощували чиїсь збори, то зараз просять: підтримай мій кліп, згадай про мій тур.

Як вибрати волонтера, якому довірятимеш? Я завжди кажу, що обирайте того, кого знаєте особисто. В колі спілкування обов’язково можна знайти таких людей. Ще підказка: йдіть до тих, хто публічно звітує про свою діяльність. Я за це дуже поважаю друзів – гурт "Курган і агрегат", Олексія Дурнєва, Володимира Дантеса, стендаперів Василя Байдака, Антона Тимошенка. Я з ними часто зустрічаюся на знімальних майданчиках, бачу, які вони втомлені, але їх просто не спинити, з успіхом збирають кошти – це вже просто системна допомога.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що на початку вторгнення вам погрожували за активну позицію за Україну в соцмережах. Знаєте, хто ці люди?

– Можливо, це і не з Росії дзвонили, а наші – колаборанти. Знаєте, я теж якийсь час вагалася перед вторгненням: писати чи ні звернення до російських колег. Не могла повірити, що буде війна, а потім – що триватиме стільки часу. Пам’ятаю, коли оголосили, що до літа буде воєнний стан, так здивувалася. А хто міг придумати, що це затягнеться на роки.

І спілкуючись із військовими, не маю гарних прогнозів. Єдине – знаю, що не треба очікувати, що війна ось-ось закінчиться, треба щодня допомагати, наближаючи тим самим перемогу. Кожен з нас має долучитися як може: моя мама, наприклад, в’яже шкарпетки хлопцям, пече печиво – і все це передає на фронт. Мій друг Олексій Дурнєв організував своє виробництво, де шиють термобілизну.

Я зараз роблю третій сезон проєкту, який називається "Такі страви". В перших двох сезонах ми готували їжу у великих об’ємах та відправляли бійцям, які проходять зараз відновлення у шпиталях. Підключаємо вже наш застосунок з аудіокнижками UnderBook, які самі озвучували. Наразі придбали права на три кулінарні книги. Вітамінна кухня, далі – рецепти родини Ольги Кобилянської, а також рецепти старовинні з журналу "Коломия", який видавався на початку ХІХ сторіччя. Їх зібрали в книгу, щоб зберегти кухню української інтелігенції. На третій сезон програми ми запрошуватимемо наших гостей попередніх випусків, щоб адаптувати всі ці старовинні рецепти на сучасний манер. Перша программа буде з Олексієм Дурнєвим – готуватимемо страви до Різдва.

– Ви так смачно розповідаєте про це, а самі вдома готуєте?

– Так, готую. І знаєте, такого роду побутові медитації дуже заспокоюють – кулінарити, проводити час з родиною, гуляти з собаками. Все те, що нагадує нам, що ми живі. У мене в родині всі гарно готують – у нас сімейні вечори майже щодня.

– Ви згадали про собак. В одному з інтерв’ю розповіли, що під час війни прилаштували в родини більше ста тварин.

– Ще до вторгнення в мене було кілька друзів, які цим займалися, а я допомагала. Одна з них Світлана – переселенка з Луганська. Втікала з тваринами від бомб та ракет, зараз живуть тут, у Києві. Орендують будинок, де розмістили кілька десятків собак. Дуже багато собачок завдяки розголосу в соцмережах вийшло прилаштувати за кордон. У мене на батьківщині, в Нікополі, теж є притулок, якому зараз дуже непросто. У місто мало не щодня прилітають ворожі снаряди. Місцеві виїжджають, а тварин на вулицях стає дедалі більше.

– Підтримуєте зв'язок з родинами, які взяли тваринок?

– Далеко ходити не треба: мої батьки взяли з цього притулку собаку Еліс. Вона з нами вже чотири роки. Звичайно, декілька років пішло на її адаптацію, тому що били дуже в дитинстві – від стресу у тварини не росла шерсть. Мама їй в’язала одяг. Але, як завжди я кажу, любов творить дива. Собака, яку колись хотіли приспати, бо вважали, що не виживе, зараз живе щаслива в родині. Дарує нам радість. Спочатку була дуже залякана, дика, здоров’я було зовсім погане. Коли гуляли на вулиці, дуже боялася, коли поряд з нею проходили чужі, особливо коли чула кроки – ймовірно, нелюди били ногами. А зараз щаслива двірняжка, яка дуже гарно виглядає. У нас ще був кіт – вона і з ним подружилася. Ми подарували батькам птахів, то вони ще і їх взяли до себе в банду.

Зараз вона обрала собі за головну мою бабусю, яку ми на зиму забираємо до себе (батьки переселилися з Нікополя під Київ у 2013 році), бо в Дніпропетровській області, де вона мешкає, дуже гучно. Еліс її дуже любить – стереже, ми навіть ліжечко їй поставили біля бабусиного диванчика. Бабуся мешкає недалеко від Нікополя та Каховської ГЕС – у селі Чортомлик. Прильоти там постійно. Дуже багато людей виїхали з села, бо будинки старі, підвалів немає – ховатися ніде. Навіть покидали домашню худобу. Хто міг, підбирав. Рятували все, що могли: сусідські квіти у вазонах, котів, світлини з весілля. Бабуся такі жахи розповідала: і корови, і кози бродили по селу поранені.

– Ви з такою любов’ю розповідаєте про свою родину. Згадалася історія, як вийшла ваша перша фотосесія в журналі Playboy, де чомусь поплутали ваше прізвище: замість "Астаф'єва" написали "Літаф'єва". І ваша мама телефонувала в редакцію, вимагала передрукувати наклад і погрожувала приїхати. Звідки у вас така єдність у родині?

– Була така історія! З приводу того, що ми всі в родині на одній хвилі, це тому, що кожне покоління в ній подає приклад наступникам. У моїх батьків завжди були теплі стосунки. Коли зустрілися, відчули спорідненість душ із перших хвилин. Навіть завжди жартую, що найдорожче з мого приданого – листування мами з татом. Я зберігаю їхні листи – це цілий стос конвертів. У дитинстві любила їх перечитувати, і зараз також. І навіть коли збирала напередодні вторгнення тривожну валізку, перше, про що подумала, – все необхідне для собак та листи тата і мами.

Я часто споглядаю, перебуваючи в компаніях знайомих, які з народження мали все, що їм не вистачає вихованості, знань у плані культури, історії – а це все йде з родини. В нас удома, хоч ми завжди жили дуже просто, були спільні перегляди фільмів, нас водили по всіх гуртках, які були в нашому невеличкому місті. І зараз ми з братом, коли спілкуємося, часто говоримо про те, як нам пощастило з батьками. Все, що в нашому житті приносило успіх, – це завдяки їм.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Оленою Хохлаткіною про втечу з окупації та зйомки з росіянами: "У театрі Донецька, що кишів окупантами, кричали "Слава Україні!"

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!