"Мама, я хочу помовчати": що робити, якщо дитина замкнулася в собі

Мовчання, або замкнутість – розповсюджена реакція на стрес і у дітей, і у дорослих. Чому саме наш організм та психіка так реагують, як поводитися батькам, і як можна допомогти дітям, 24 Каналу розповіла психологиня фонду "Голоси дітей" Олена Лісова.

Чому діти мовчать

Мовчання, замкненість, припинення спілкування можуть бути наслідком травматичного досвіду, який через війну мають багато українських дітей. Якщо дитина розмовляла до якоїсь пережитої ситуації, а після неї замовкла, ця ситуація була сприйнята нею як небезпечна, викликала високий рівень страху, і це змусило психіку дитини знайти варіант зниження напруги. Особливо якщо дитина ще й сором’язлива, має виражений тривожний компонент темпераменту.

У психології та психіатрії для позначення такого порушення поведінки, яке належить до тривожних розладів, існує поняття "мутизм". Якщо дитина в певних ситуаціях, з одними людьми (як правило, близькими) розмовляє, а в інших, з іншими людьми – ні, йдеться про селективний (вибірковий) мутизм. Такий варіант, саме як наслідок психологічної травми, зустрічається найчастіше.

Наш так званий "рептильний мозок", який відповідає за задоволення найнеобхіднішого (їжа, боротьба за виживання, порятунок втечею й розмноження), а також за сенсорно-моторні реакції (робота п'яти органів чуття, за допомогою яких ми сприймаємо матеріальний світ), фіксуючи певну ситуацію як небезпечну, на деякий час може блокувати можливість рухатися, видавати звуки, щоб ввести в оману потенційних ворогів.

Тобто мовчання у цьому випадку дає можливість дещо знизити страх, тривогу і зберігати більш-менш стерпний у цей момент для людини рівень напруження. Звичайно, це несвідома інстинктивна реакція на важкий стрес. Людина, як і тварини, має три основні реакції – "бий-біжи-завмри".

Остання з них вмикається, коли ресурсів на перші дві недостатньо. Мовчання – це саме реакція із серії "завмри", коли емоції тривожного спектра настільки інтенсивні, що унеможливлюють або сильно сповільнюють рухові та мислительні процеси. Відповідно, мовлення стає також неможливим або дуже утрудненим.

До трьох діб після травматичної події мовчання може бути ознакою шокової реакції ступору. Здебільшого це минає спонтанно, якщо дитина перебуває в безпечному фізичному й соціальному середовищі.

Як діяти батькам – намагатися розговорити дитину чи дати спокій

Чого точно не варто робити – так це "форсувати" ситуацію. Важливо забезпечити дитині спокійне оточення, дати їй достатньо простору і часу для того, щоб вона могла розслабитися. У цей час дитині необхідне задоволення її базових потреб – безпечне місце, тепло, їжа і пиття (бажано теплі), стабільні дорослі поруч, які чітко позначають дитині свою готовність її підтримувати й захищати: "Я поруч з тобою", "Ми з тобою зараз у безпеці", "Я захищаю тебе", "Якщо тобі зараз не хочеться говорити, я почекаю, коли ти зможеш робити це".

Якщо це близькі дорослі, і дитина не переживала насилля, особливо сексуального, то дитину можна обіймати, брати на руки, колихати. Однак все ж варто запитувати дитину про дозвіл це робити: "Можна я тебе обійму?", "Я можу тебе взяти на ручки. Хочеш?". Нормально, якщо дитина відмовляється. Після пережитого стресу відчуття безпеки порушуються, і дитина може деякий час бути дезорієнтованою й у своїх бажаннях, і в тому, що для неї може мати ризики. Загалом важливо наперед позначати для дитини всі свої дії, які її стосуються, щоб вони були для неї передбачуваними й, отже, безпечними.

Важливим залишається ритм життя – за можливості попередній розпорядок дня, або інший, але відносно чіткий. З маленькою дитиною час від часу протягом дня можна робити таку вправу: сидячи поруч чи тримаючи її на своїх колінах, ви можете загинати пальчики на дитячій руці та розповідати, що вже зробили цього дня, а що плануєте робити далі.

Це – кілька доречних впливів водночас: тактильна стимуляція, прояв близькості, планування, відновлення часової лінії життя, котра переривається травмою, що у сукупності має на меті дати відчуття безпеки та передбачуваності.

Якщо мовчання затягнулося

За логікою розвитку посттравматичних станів реакція, яка триває довше ніж 72 години після травматичної події, є ознакою гострого посттравматичного розладу. Тривалість цього стану – до одного місяця. І це ще також може вважатися нормальною реакцією на ненормальні події. На цьому етапі все ще зберігається здатність психіки самотужки справитися з травмою при адекватній соціальній підтримці.

Тут важливо робити все те ж саме, про що йшлося вище: забезпечення базових потреб, ритм/режим дня, бути поруч з дитиною безпечним дорослим, ненав’язлива підтримка дитини. Важливо сповільнитися – уникати метушні, говорити з дитиною негучним голосом, повільно, не робити в її бік різких рухів.

Процес комунікації варто налагодити за допомогою письма або спеціальних жестів. Пропонувати дитині спільні заняття: малювання, ліплення з пластиліну чи ще краще – з глини, виготовлення простих виробів із паперу або природних матеріалів, інші види творчості, прогулянки для контактування з природою. Гра з піском, з теплою водою також розслабляє, заспокоює.

Якщо протягом місяця після травматичної події стан дитини не покращується, а зберігається сталим чи й погіршується, тоді обов’язково треба звертатися до фахівців із психічного здоров’я (психолога, психіатра).

Чого робити не можна

У жодному разі не можна знецінювати почуття дитини: "Не переймайся через дурниці", "Все пройде і забудеться", "Ось у Маші ще більші проблеми і нічого. Вона якось справляється" тощо. Не варто обіцяти те, в чому не впевнені: "Все буде добре" чи "Врешті все буде так, як ти хочеш".

Крім того, не потрібно змушувати говорити, спілкуватися з тими людьми, з якими не хоче, насильно вести дитину в людні місця, в компанії, запрошувати її друзів додому, якщо вона цього не хоче, а також маніпулювати, шантажувати, погрожувати: "Якщо не припиниш мовчати і не почнеш говорити, я віддам тебе в лікарню", "Ти ж розумна дитина, розкажи мені…". Не можна транслювати їй ще більшу тривогу, ніж переживає вона сама, – дитина має відчувати, що поруч із нею впевнений дорослий, який може бути для неї опорою в цей непростий час.

Замкнутість на фоні війни і підлітковий вік

У підлітковому віці важливий баланс між "побути на самоті" й "розділити свої переживання з іншими". Однак, коли дитина раптово й надовго стає замкнутою, мовчазною, особливо, якщо це різко контрастує з її звичною поведінкою, – це тривожний сигнал, який потребує уваги з боку дорослих.

Варто висловити своє хвилювання щодо стану дитини, запросити до розмови: "Мені здається, тебе щось дуже хвилює", "Я готова(-ий) обговорити з тобою це, бо щиро хочу тобі допомогти", "Дай мені знати, чи хочеш і готова(-ий) ти про це говорити", "Знай, що б ти не переживала(в) – це все нормально".

Із запитами про замкнутість дітей частіше звертаються батьки підлітків, які через війну змушені були переїхати в більш безпечні регіони. З того, що зустрічалося в моїй практиці, здебільшого причиною замкнутості стає втрата безпосереднього контакту підлітка з друзями, які залишилися вдома або роз’їхалися іншими містами чи країнами. І переживання цієї втрати лякає підлітка, не дозволяючи йому встановлювати нові дружні зв’язки.

Ще в іншому випадку причиною замкнутості була тривога, пов’язана з тим, що дитина часто переїжджала з місця на місце і змінила за півтора року кілька країн і шкіл. Адаптаційні системи напружені, на межі зриву, а все довкола їй здається небезпечним і нестабільним.

Також був випадок проявів замкнутості підлітка після втрати близьких людей, коли, крім відмови від соціальних контактів і спільних активностей, які раніше приносили задоволення, на тлі пригніченого настрою додалися порушення сну, зміна режиму харчування й різкі коливання ваги. Тут замкнутість виявилася одним із симптомів депресивного розладу, який врешті діагностували підлітку. Обов’язковою була допомога лікаря-психіатра, медикаментозне лікування і паралельно робота з психологом.

Як дорослим бути опорою для дітей, якщо самі стали замкнутими

Замкнутість у дорослих – це також нормальна реакція на стрес. Адже численні контакти з іншими людьми потребують великих емоційних затрат тоді, коли людина вже вкладає багато своєї енергії у переживання стресу. Важливо зрозуміти природу замкнутості, щоб вибрати правильну тактику самодопомоги. Тобто переконатися, чи замкнутість є самостійним явищем, чи, можливо, вона є проявом ПТСР або емоційного вигорання.

Якщо це тимчасове явище і воно не стосується близького кола людей (тобто доросла людина майже як зазвичай спілкується з близькими, але обмежила коло контактів і без потреби за нього не виходить), то допоміжними можуть бути прості речі, які, на жаль, дорослими українцями часто ігноруються: збалансований режим роботи/відпочинку, регулярне здорове харчування, фізичні вправи, тепла ванна, контрастний душ, прогулянки на природі, творчість, приємний час для себе, відновлення сил іншими перевіреними способами.

Замкнутість у дорослих може бути й симптомом емоційного вигорання. Тоді помічними будуть повноцінний відпочинок, зміна виду діяльності, допомога психолога.