Пам’яті військового журналіста, десантника Віктора Дудара

Віктор Дудар з дружиною часто говорили про повномасштабну війну Росії на території України. Свій наплічник чоловік зібрав заздалегідь, бо знав ще з 2014 року, коли пішов добровольцем на фронт, що ворог не відступить, а зазіхання і жорстокість зростатимуть.

«Пам’ятаю, як о 5.30 його розбудила: «Вставай! Почалася війна!» Він обняв міцно, сказав, що все буде добре. Зібрав рюкзак, подзвонив кільком друзям і поїхав у частину. Вдома забув годинник і дуже хвилювався через це. Я поїхала додому, знайшла годинник, його щасливу тільняшку, яку одягав перед кожним боєм у 14-15-му. Взяла медальйон зі святим Шарбелем і поїхала до частини. Туди прибували хлопці. Більшість з них добре знали один одного. Вони сміялися, обнімалися. Наче не на війну мали їхати. Коли прощалися, Віктор так дивився, як останній раз», - пригадує дружина Оксана. 

І вони більше так і не зустрілися… Віктор загинув від кулі російського снайпера у Вознесенську на Миколаївщині 2 березня 2023 року. Дружина певна: чоловік знав, що вже не повернеться, адже ідучи на фронт, казав те, чого не говорив раніше.

Віктор народився 20 грудня 1977 року в селищі Перемилів Тернопільської області. Навчався у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича на юридичному факультеті, в цей час і познайомився з майбутньою дружиною. Згодом вони створили сім’ю, народилася донечка Софійка, якій зараз 21 рік. Дівчина пішла стопами батьків і теж стала журналістом.

«Більше 10 років Віктор Дудар працював штатним журналістом газети «Експрес», був моїм другом. Свого часу переїхав до Львова з Буковини. Він вів у газеті «Експрес» військову тематику, проводив журналістські розслідування», - розповів колега Богдан Куфрик.

У 2014-2015 роках Віктор пішов добровольцем воювати на передову у складі 80-ї окремої штурмової бригади, тоді йому дали позивний «Ламбада». Пізніше став резервістом та продовжував працювати військовим кореспондентом. У лютому 2022 року чоловік повернувся до побратимів та у перший день повномасштабного вторгнення вирушив на фронт. Правда, вже з новим позивним – «Журналіст».

«Коли настало 24 лютого, я відразу знала, що він піде воювати. Він казав, що захворів на вірус війни, а це хвороба, яка не лікується. На фронті він всюди намагався бути першим. Ніколи не відмовлявся від завдань», - згадує дружина.

Вона за кілька днів дізналася про смерть свого чоловіка і лише через чотири місяці про те, як він загинув.

«Спершу повідомили, що помер від "Градів", потім - що внаслідок вуличних боїв. У військовій частині мені сказали, що вбив снайпер, але деталей не давали. Правду дізналася згодом: військовий, який служив разом з Віктором, сказав, що він помер від кулі снайпера, вони знешкоджували ворожий БТР на будівлі у Вознесенську, а після того у будинок стріляли з танку», - розповідала в інтерв’ю Оксана. 

Після загибелі чоловіка жінка, яка теж є журналістом львівського видання, почала писати про свої думки та відчуття. Майже щодня у Фейсбуці публікувала допис, в якому висловлювала своє ставлення до різних подій, описувала свої почуття і, за її словами, від нотаток відчувала полегшення – ці записи згодом увійшли в книгу «Щоденник вдови».

«Виходить, що свою мрію, щоби почати писати, я здійснила завдяки Віктору. І це справді так, але це не та ціна, яку я хотіла сплатити. Якби мені сказали, що треба принести у жертву свою велику мрію, аби Віктор сьогодні був живим, не замислюючись ані на мить, я б це зробила. Але тепер мій світ інший. Ніхто і ніщо не може виправити того, що вже сталося. Віктор часто повторював, що я сильніша від нього. Звісно, це не так. Він був найсильнішою людиною, яку я будь-коли зустрічала. Але ці його слова і віра в мене дають мені сьогодні сили змінювати все, незважаючи на події, обставини, карму, провидіння чи бозна-що ще…», - зазначає Оксана.

Поховали Віктора Дудара 8 березня 2022 року на Личаківському кладовищі у Львові.

«Віктор часто жартував, що хоче померти у бою, тоді його поховають на Личакові, а за похорон не доведеться платити. Це були дурні жарти, і я сердилася, казала, що не дочекається - ми доживемо до глибокої старості і помремо в один день.

Я була дуже горда, бачила, скільки людей прийшли вшанувати Віктора. Він був справжнім Героєм, без пафосу, без гучних слів. Просто робив те, що має, те, що правильно. Якось умів єднати всіх навколо себе. Втрата таких людей - це не тільки втрата особиста, це втрата для України», - зазначила вдова Героя. 

Вічна слава і шана Воїну!

Фото: Фейсбук-сторінка Оксана Дудар, Високий замок