Реакція на «Слово пацана» як доказ відсутності запиту суспільства на перемогу та розвиток

Спікер Конгресу США Майк Джонсон у коментарі після зустрічі з Володимиром Зеленським сказав, що він, нібито, за Україну, але ставити на голосування питання надання допомоги Україні в розмірі 61 мільярд доларів він не буде, оскільки вимагає від Білого дому в обмін на це зміну міграційної політики щодо кордону з Мексикою.

При цьому, щоб виправдати свій шантаж, він використовує маніпуляцію, кажучи, що перед рішенням про спрямування коштів Білий дім (і Володимир Зеленський теж) повинен надати Конгресу чітку стратегію, що конкретно американські платники податків отримають за інвестування 61 мільярда доларів в українську оборону та чи можна за ці гроші купити перемогу над Росією?

Парадокс полягає в тому, що з огляду на політичний портрет радника президента США з питань національної безпеки Джейка Саллівана, який був опублікований у New Yorker Сьюзан Глассер, у Білому домі навіть ще не вирішили, чи вони справді хочуть домогтися реальної поразки російської армії в Україні.

Зі свого боку, Володимир Зеленський, даючи коментарі пресі у Вашингтоні, сказав, що українська сторона має план на 2024 рік, але розголошувати його не збирається.

Тим часом секретар РНБО Олексій Данілов продовжує переконувати світову громадськість, що нашою стратегічною пропозицією є «контрольована декомпозиція Росії на декілька частин. Адже розпад Росії автоматично призведе до демонтажу путінського режиму, десуверенізації РФ, а також її денуклеаризації та демілітаризації».

При цьому хто, як і в якому форматі буде цю декомпозицію та десуверенізацію проводити, ми ще не знаємо й не говоримо про це, бо це, ймовірно, має статися само собою одразу після надання 61 мільярда доларів.

У цій ситуації в російськомовному просторі, до якого ми, на превеликий жаль, все ще входимо, з’являється феноменально успішний контент — серіал «Слово пацана», який породжує вихор обурення, вимог до СБУ, заяв МКІП, експертних висновків і пропозицій. Усе це породжує тільки одне питання — як це може наблизити нашу перемогу?

«Контрольована декомпозиція… плюс веапонізація всієї культури»

Основним елементом будь-якого контенту чи виміру російської мови та культури є «веапонізація» (від англ. weapon — зброя), тобто перетворення на зброю. Саме в російській мові з’явилося прислів’я «на войне все средства хороши». І тому всім нам чітко зрозуміло, що в тій ситуації, в якій ми опинилися, Олександр Пушкін не відрізняється принципово від балістичної ракети «Іскандер». «Калінка-малінка» за своєю суттю аналог дрона-камікадзе «Шахед». А «Бригада» та «Брат-2» за своїм ефектом в українському просторі дуже близькі до ракетних систем залпового вогню.

Усі вони об’єднані тим, що здійснюють експансію держави-агресорки та забезпечують змістовну підтримку путінського слогана про те, що «кордони Росії ніде не закінчуються».

Українці намагаються спростувати цю тезу, пояснюючи що «кордони Росії» закінчуються там, де за вигук «Расія вперьод!» можна отримати в табло.

Це цілковито класична управлінська ситуація, яка характеризується тим, що в місцях, де так звана soft power не змогла добитися успіхів (як, наприклад, російська soft power в Україні), вона перетворюється на hard power. І категоричне несприйняття українською стороною питань, пов’язаних із російською культурою, є абсолютно природним. Тільки є одна серйозна проблема…

Якщо Олексій Данілов збирається «декомпозувати Росію», то йому для цієї мети знадобляться «декомпозитори». Так само як Валерію Залужному для ведення війни потрібні солдати ЗСУ. Проблема полягає в тому, що Валерій Залужний впроваджує певні дії та надає пропозиції, щоб мобілізувати достатню кількість солдатів. Водночас Олексій Данілов свідомо відмовляється від того, щоби створювати якусь потугу підготовлених і, найголовніше, добре озброєних «декомпозиторів».

Опустімо на хвилину нульову ефективність закликів до «декомпозиції Росії» і подумаймо над ресурсами, які для цього потрібні. Саме з цією метою з 2014 року я вивчаю меметичну зброю та можливості її створення та застосування, наративне регулювання та його застосування у війні, питання створення та розвитку українського стратегічного наративу.

Іншими словами, на відміну від Данілова, я багато років шукаю певні «ноти, мелодії чи звуки», які могли би знадобитися «декомпозиторам».

Оскільки ми самі поки що масово не створюємо свою зброю, завдяки ЗСУ ми вже довгі місяці «віджимаємо» сотні одиниць ворожої техніки на полі бою та, пофарбувавши її, відправляємо воювати проти самих росіян. Водночас, коли у нас є можливість «віджати» у ворога їхні ж наративи, щоби, переформулювавши їх, змусити працювати на нас — ми вперто та зарозуміло відмахуємося від таких можливостей.

Зброя працює на того, хто вміє краще її контролювати. Так і в інформаційному світі метамодерну меметична зброя належить і служить тому, хто краще на ній розуміється і може використати на свою користь.

На превеликий жаль, мені не відомо про існування в Міністерстві культури та інформаційної політики України менеджерів, які можуть мислити категоріями меметичної зброї, а не квадратно-гніздовим методом «запрєтіть і нє пущать».

Матчастина меметичної зброї: природа популярності серіалу «Слово пацана»

Український викладач Валерій Пекар у своїй книжці «Різнобарвний менеджмент. Еволюція мислення, лідерства та керування» пише про базові речі теорії спіральної динаміки. Згідно з положеннями цієї теорії, еволюція парадигм мислення людини розвивається спіраллю, кожен із витків якої має свій колір — як умовне визначення.

Червоний рівень розвитку парадигм мислення — це світ Его, світ джунглів, де Его, не обмежене жодними правилами, встановлює свої закони шляхом застосування сили.

«Слово пацана» як опис і романтизація насильницького світу, де тільки насильницьке зверхницьке лідерство над іншими має значення — це, фактично, один із маніфестів «червоного рівня» спіральної динаміки.

Це не означає, що «червоний» світ сповнений переможців: кількісно в ньому переважають жертви, приречені прислужувати, шукати ще слабшого або ж дурнішого, когось, у кого можна що-небудь вкрасти, якщо він сильний, і тим самим нівелювати його перемогу і свою поразку.

Історично «червоний» світ виникає тоді, коли владу можна перетворити на блага (задоволення потреб). У «червоному» ж світі влада — це єдине джерело багатства: вона дає право взяти все, чого можна побажати. Влада приходить із силою та вмінням нею користуватися.

У більшості випадків історично «червоний» світ призводить до виникнення рабства. «Новые русские», які виникли у 90-х роках і стали їх символом — класична назва «червоних» у пострадянському світі.

Таким чином, феномен популярності серіалу «Слово пацана» у Росії полягає в тому, що цей серіал дуже точно описує «червону» парадигму мислення, в яку тотально занурена Російська Федерація. Як сказав український футуролог Андрій Заблоцький, «ми воюємо не з країною — на нас напала велика тюремна зона».

Саме тому рух АУЄ (арестантский уклад един — девіз молодіжної кримінальної субкультури) у Росії є настільки популярним. Адже він повністю відображає парадигму існування цього суспільства або хоча би переважної його частини. До того ж він дозволяє певний протест, фронду проти сил правопорядку й органів влади. Бути «спрацьованим уркаганом» — це єдина форма громадянського протесту, яка не тільки неформально дозволена в Росії, але й заохочується громадською думкою.

Популярний у Росії трек «Мама, я полюбила бандита» є відображенням того, що носії «червоної» парадигми насильства є бажаними самцями, у яких може бути все, що вони захочуть.

Секрет популярності Володимира Путіна серед росіян, які абсолютно щиро підтримують його в рішенні знищувати українців, полягає в майстерно створеному образі суміші гопника з пітерської підворітні та службістом КДБ — ідеальний образ «червоного» лідера, який є привабливим саме тим, що може тебе вбити й ти змушений перед ним плазувати. Звичайно, і в березні 2024 року за Путіна абсолютно щиро проголосують мільйони росіян.

Феномен популярності серіалу «Слуга народу» в середовищі української молоді також є абсолютно природним і пояснюваним, оскільки кожен із нас у своєму житті проходив через «червоний» світ і «червону» парадигму мислення, коли, усвідомивши власне «я», намацував межі своєї влади — спочатку над батьками та близькими, наївними маніпуляціями. А потім — намагаючись продавлювати навколишній світ, бунтуючи проти всього і всіх.

У середовищі української молоді протест є не тільки абсолютно природним, але й бажаним і всебічно схвалюваним з боку українського суспільства. «Червона» парадигма насильства — це також один із форматів такого протесту. Якби українська молодь не була носієм, зокрема, «червоної» парадигми мислення — у нас не було б ні Революції гідності, ні Небесної сотні, ні успішної визвольної війни проти російсько-фашистських загарбників.

Буває, що хтось так і застрягає в «червоному» світі, намагаючись бунтувати до кінця життя та розцінювати насильство як єдиний інструмент лідерства. Інших батьки та школа намагаються якнайшвидше перевести у світ наступний — у світ «синій», світ правил і стандартів. А згодом — «помаранчевий», світ ефективності, конкуренції розумом і успіху.

Більшість українських дорослих еволюційним шляхом через зміну поколінь вийшли з «червоної» парадигми, що відображається на результатах політичних виборів в Україні. В нашому суспільстві не спостерігається запиту на «міцну руку, яка наведе лад». І я сподіваюся, що так і буде надалі.

Однак, з іншого боку, серіал «Слово пацана» пропонує глядачам ще один із найбільш бажаних наркотиків — ностальгію. Це пам’ять про молоді часи, пам’ять про батьків, яким довелося жити на зламі епох у період панування «червоного» світу за руйнації Радянського Союзу.

Все це говорить про те, що для популярності серіалу існують очевидні, практичні, природні підстави, в яких немає ознак спланованих операцій. Так само як і в період шаленого, істеричного обговорення в українських медіа так званого «ЧВК Рьодан».

Це не скасовує того, що абсолютно весь російський контент є частиною феномену веапонізації з боку Росії всього, до чого вона може дотягнутися. Але це є наслідком «червоної» парадигми мислення, а не спланованої інформаційної операції.

Як украсти меметичну зброю

Меметична зброя є подібною до конвенційної зброї тим, що для виготовлення боєприпасів і засобів їх доставлення потрібні шалені гроші. Коли ми в Міністерстві інформаційної політики України у 2018 році думали про те, як можна досягати необхідного інформаційного резонансу для державних комунікацій, не використовуючи великі бюджети та єдиний телемарафон, було проведено десятки зустрічей і стратегічних сесій із розроблення таких механізмів. Насамперед для сприяння стратегічним комунікаціям органів української державної влади, які нині замінені позитивними блогерами.

Однак у результаті цієї роботи стало зрозуміло, що завчасно спроєктувати інформаційний резонанс і точне влучання в очікування цільової аудиторії можна тільки в тому випадку, якщо кожного разу небезпечно цілити в смислові та ціннісні розломи парадигм мислення. Саме тому народна депутатка Мар’яна Безугла є настільки інформаційно успішною у своїй деструктивній діяльності.

Іншими словами це означає, що використовувати такі техніки для впливу на внутрішню аудиторію своєї країни небезпечно. Однак у Росії таких проблем (обдумування користі та шкоди для власного народу) не існує. Кремль із великим захватом використовує деструктивні технології для власних людей, завдяки чому й утримує владу.

В Україні створення серіалу про героя, прототипом якого мав бути Олександр Поворознюк, не дозволило громадянське суспільство.

А от до створення серіалу «Слово пацана» долучився «Інститут розвитку інтернету» (ІРІ), який ще у 2015 році створив як придворну годівницю Герман Клименко, радник президента Росії з розвитку інтернету. З 2016 по 2018 роки Клименко був посіпакою В’ячеслава Володіна (за окремими непідтвердженими чутками — його коханець), який і допоміг йому створити ІРІ.

Клименко тривалий час співпрацював із підлеглим В’ячеслава Володіна Тимуром Прокопенком, який був відповідальний в АП РФ за інтернет і неодноразово брав безпосередню участь у спеціальних інформаційних операціях проти України.

Зокрема, саме Прокопенко разом з Олексієм Громовим організували створення та розповсюдження фейку про те, що Дмитро Ярош нібито закликав Доку Умарова об’єднатися проти Кремля 1 березня 2014 року, після чого та на підставі чого Путін розв’язав проти України дев’ятирічну війну.

«Інститут розвитку інтернету» оперує мільярдами російських бюджетних коштів. Але я ніколи не повірю, що вони були готові до такого резонансу одного зі своїх проєктів — «Слова пацана». Такий ефект був неочікуваним і непрогнозованим. Саме тому він має настільки ж деструктивну роль для російської влади, як про цю деструктивну роль говорять в Україні.

У результаті серіал, фінансований російським бюджетом, створює небезпеку для російської імперії. І якщо українські можновладці справді збираються вчиняти якісь дії щодо «декомпозиції Російської Федерації», а не говорять це задля червоного слівця — то ціннісні розломи, в які влучив серіал «Слово пацана», потрібно ретельно вивчати й використовувати.

Необхідно зрозуміти, які теми, дискомфортні для Кремля, порушує серіал. Чому омбудсманка Татарстану Ірина Волинець відправила листа до Роскомнагляду з вимогою перевірити серіал і заборонити його трансляцію через те, що «фільм став романтизацією бандитизму» та що він «формує хибні уявлення про кримінальний світ у власних очах молоді»?

До речі, за дивним збігом обставин, бачення серіалу російською обмудсманкою повністю збігається з таким самим баченням Міністерства культури й інформаційної політики України. Якщо вона й українські можновладці говорять однією мовою, то чи не є це приводом звернути окрему увагу на причини цього збігу?

Необхідно звернути увагу на те, чому частина російського суспільства поставилася до серіалу зі зневагою та роздратуванням? Адже героями серіалу є жителі периферії — Казані. Така увага до Татарстану й Казані породжує в колоніального режиму Москви очевидну ідіосинкразію. Адже якщо щось відбувається не в метрополії, то це й не варте уваги.

Нарешті, потрібно окремо звернути увагу на творчість татарської групи «Аигел», російського електронного хіпхоп-дуету, що складається з авторки текстів із Набережних Челнів (Татарстан) Айґель Ґайсіної та електронного музиканта із Санкт-Петербурга Іллі Барамії, пісня яких «Пияла» стала саундтреком для серіалу.

Сама по собі ця пісня не має жодного відношення до сюжету і, по суті, є своєрідним гімном автентичній татарській культурі, несучи приховані сенси.

Скриншот: aigelmusic, vk.com

Ще уважніше слід поставитися до Айґель Ґайсіної та Іллі Барамії, які 24 лютого 2023 року, на річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну, сфотографувалися в Брюсселі на фоні проукраїнської символіки «Stop War». Одне те, що автори найпопулярнішої нині пісні в Росії є противниками війни та політики Путіна, може стати причиною для їхнього арешту в Росії.

Айґель Ґайсіна

Ілля Барамія

Декомпозиція Росії скасовується

Наративне регулювання та меметична зброя як можливості віддаленого інформаційного впливу на супротивника можуть ґрунтуватися винятково на партизанських діях, що використовуватимуть прорахунки супротивника.

Якщо ми будемо продовжувати сприймати веапонізовані сфери метамодерну винятково в дифенсивному (захисному) значенні — нам необхідно забути про будь-які перетворення всередині Росії.

Саме таким дифенсивним конструктом є протидія дезінформації, яка не має нічого спільного з наративним регулюванням і впливом за допомогою soft power на інші аудиторії. Єдиним потенційним результатом процесу протидії дезінформації є продовження процесу протидії дезінформації.

Єдиним результатом прямолінійного захисту інфопростору України від ворожих наративів є привернення уваги до цих наративів і їхнє рекламне просування. Бо в метамодерні, якщо ти говориш про якесь явище — ти збільшуєш його аудиторію.

Якщо нашою метою є закапсулюватися всередині себе та повністю відмовитися від амбіцій впливу на ворога — то для чого тоді говорити про «декомпозицію Росії»? Хто її буде робити? Чому і з яких причин хтось, крім нас, має думати про «декомпозицію Росії»? Сконцентруймося винятково на собі та в обов’язковому порядку демонструймо в середній школі підліткам такі фільми як «Носоріг» Олега Сенцова, «Дике поле» Ярослава Лодигіна, «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, «Перші ластівки» Валентина Шпакова тощо.

Хай Міністерство культури та інформаційної політики й Міністерство освіти України видадуть спільний наказ — щотижня демонструвати підліткам українські фільми та серіали в школах та інститутах, якщо вони не дивляться їх в інтернеті.

Щоправда, це знову ж таки не має до «декомпозиції» чи до перемоги над Росією жодного відношення. Адже щоби перемогти ворога, потрібно добре знати й себе, і свого супротивника. Вивчати його сильні та слабкі сторони. Дивитися його серіали, щоби зрозуміти, чим ми відрізняємося та чому українські підлітки слухають російський контент.

І «рибку з’їсти», і «контрольовану декомпозицію Росії» забезпечити — не вийде. Такого не буває в природі!