"Між дітьми утворилася прірва": світовий освітній експерт оцінив рівень знань школярів в Україні під час війни

Інтерв'ю із засновником міжнародного оцінювання школярів PISA Андреасом Шляйхером.

На початку грудня 2023 року було оприлюднено результати міжнародного дослідження якості освіти — PISA-2022. Воно відбувається раз на три роки й охоплює понад 80 країн світу. Україна взяла участь у дослідженні вдруге. Цього разу його провели не через три, а через чотири роки через пандемію COVID-19. Попри труднощі, спричинені війною, його вдалося організувати у 18 з 27 регіонів нашої країни. Результати виявилися очікувано нижчими за результати минулого циклу.

Засновник міжнародного оцінювання школярів PISA Андреас Шляйхер в інтерв’ю ведучій ТСН Марічці Падалко розповів, що найважче дається українським учням, а чим вони здивували, як треба змінювати освітнє середовище та чому утворилася прірва між дітьми, які навчаються у великих містах і в маленьких селах.

Далі — пряма мова.

Як би ви відреагували на результати дослідження PISA, як були би батьком українського школяра?

Мене найбільше вражає той факт, що українській освіті вдалося втриматися на плаву — у багатьох європейських країнах ми побачили падіння рівня освіти через пандемію. А Україна пережила і пандемію, і зараз переживає війну — і зберігає результат. Це дійсно вражає. Але це один бік монети. Інший бік — ми бачимо, як багато ще можна покращити. Учні добре вміють відтворювати завчений матеріал. Але їм важко вдається застосовувати ці знання на практиці, використовувати в нових видозмінених ситуаціях. Це те, що є важливим сьогодні. І це треба покращити.

Коли ви говорите про ці важливі навички і про те, що їх треба покращити — з чого слід починати?

По-перше, треба змінювати освітнє середовище, де учні є просто пасивними споживачами інформації. Їм слід ставати активними споживачами. Не просто дізнаватися про результат наукового експерименту, а робити його власноруч, експериментувати. “Активне” навчання дуже важливе, але для цього потрібно створювати відповідне освітнє середовище з-поміж вчителів і учнів. І я вже бачив приклади цього в Україні. Це вже відбувається, тому я доволі оптимістичний щодо ваших перспектив.

Я думаю, що багато хто в Україні приголомшений результатами читацької компетенції учнів — і для багатьох це відкриття. Адже, ми в Україні — і батьки, і вчителі — вважали, що наші діти гарно вміють читати. Втім, цього за результатами вашого дослідження виявилося недостатньо. Як ви оцінювали читацьку компетентність?

У нас схожі результати в багатьох країнах. І, напевно, діджиталізація з одного боку, це позитивна річ, але з іншого боку, вона зробила читання більш поверхневим. В 20-му столітті під грамотністю розуміли здобуття знань — у вас є підручник, ви його читаєте і вчите. Сьогодні все інакше. У вас є гугл, ви все можете знайти в Мережі, багато всього — і треба вміти розуміти речі, особливо ті, які мають кілька значень, треба вміти відокремлювати факти від суджень — і цьому часто в школі не навчають. У школі вас змушують просто вірити в те, що написано в підручниках. Це не дає можливості учням ставити під сумнів те, що написано. У цьому і полягає читацька компетентність — чи можеш ти використовувати знання, а не тільки їх здобувати. У багатьох українських учнів з цим проблеми. І не тільки в українських.

Можливо, це частина нашого тоталітарного спадку, адже колись жили в тоталітарній країні?

Я, до речі, в цьому не впевнений. Ми спостерігаємо це в багатьох країнах. Наприклад, коли я навчався в школі, читання було дуже простим завданням. Якщо ти не знаєш правильну відповідь, ти можеш її знайти в підручнику. І ми вірили, що ця відповідь правильна. Так всіх вчили. Це доведеться змінювати. Коли ти шукаєш інформацію в Гугл, або в JPT чаті, тобі ніхто не каже, що є правильним, а що ні. І це вже залежить від твоєї компетенції — докопатися до істини. Те саме я спостерігаю в природничих дисциплінах. Ми викладаємо точні науки, як релігію. Ми вас апріорі змушуємо вірити в наукові теорії, даємо вам багато вправ потренуватися, і в кінці тестуємо вас, чи ви пам’ятаєте правильні відповіді. І це не має нічого спільного з науковими знаннями. Наука саме про те, щоб будь-які знання піддавати сумніву, а не просто їх відтворювати.

А ви думаєте, що вчителі готові працювати в реальності, де не буде правильних і неправильних відповідей? Що учням в першу чергу слід думати і мати власну думку. Вчителі до цього готові?

Багато з них готові. І в Україні я, до речі, бачив багато таких. Це також залежить від культурних особливостей. Що ми перевіряємо: чи знає учень правильні відповіді, або чи вміє він ставити правильні запитання? Змінити цей підхід дуже важливо, але водночас складно. Я з великою повагою ставлюся до роботи вчителів в Україні. Вони викладають учням величезний обсяг матеріалу. Але наше майбутнє полягає в тому, щоб вивчати менший обсяг матеріалу, але значно глибше. Питання не в тому, чи пам’ятаєш ти формули чи теореми, а в тому, чи можеш ти мислити як математик. Не в тому, що ти вивчиш всі історичні дати і події, а в тому, чи ти можеш мислити як історик — розуміти, як сформувалася нація, суспільство, як воно змінювалося і чому, який сьогоднішній контекст. Але вчителям доводиться доносити учням такий обсяг матеріалу, що в них просто навіть можливості немає зануритися в такі глибини.

У результатах дослідження — прірва між дітьми, які навчаються у великих містах і в маленьких селах. Це загальна тенденція чи суто українська особливість?

У багатьох країнах схожі тенденції, але в Україні це особливо помітно. І це один з найбільший викликів для вашої країни. Два фактори відбилися на результатах дослідження: місце проживання учня і його соціальне походження. Тому найважливішим завданням для України, я вважаю, знайти спосіб заохотити найталановитіших вчителів викладати у найвіддаленіших школах. Розумієте, в минулому наше суспільство було дуже поблажливим до людей з невеликим набором навичок. Для них було багато можливостей. У майбутньому це буде все складніше і складніше. І ця освітня поляризація потім перетвориться на економічну поляризацію, а ще, може, і на політичну. Ми вже спостерігаємо це в багатьох країнах світу.

Із вашої відповіді виглядає так, що найважливіше для освіти в маленькому селі привезти туди гарного вчителя. Чи є ще інші фактори?

Ні, я вважаю, що починати треба з вчителя. Інфраструктура, умови — це все другорядне. Найголовніше, це вчитель, для якого його предмет — це його пристрасть, а також вчитель, який може побудувати стосунки з учнями. Якщо ти мешкаєш в селі, дуже складно уявити майбутню цінність гарної освіти. Якщо ти не бачиш перед собою заможного роботодавця, який зможе найняти тебе на роботу. Якщо ти гарно вчитимешся і матимеш відповідні компетенції, то саме вчитель має тобі допомогти уявити свою професійну мрію, визначити твої сильні сторони, розгледіти, до чого ти маєш схильність. Допомогти тобі зрозуміти, як ти можеш стати в чомусь справді дуже вправним, як це може допомогти суспільству.

За три роки знов відбудеться PISA, чи ви бачите можливості для покращення, враховуючи, що повномасштабна війна триває?

Я бачу, що в Україні є дуже сильна візія, якою має бути освіта. Це важливо. І ви вже можете бачити, як це стає реальністю в початковій школі. Я був вражений тут початковими класами, які застосовують нову модель освіти, де діти вчаться набагато більш усвідомлено, кожен в своєму темпі. Найголовніше, мені здається, зробити українську освіту максимально наближеною до сьогоднішніх реалій. Бо я бачив і вашу старшу школу, яка ще зберігає старі моделі, тому і їх важливо змінити поступово. І я сподіваюся, на це вистачить сил.

Я знаю, що ви будете зустрічатися з українським вчителями. Які будуть ваші рекомендації?

Я буду їх заохочувати іноді відходити від шкільного плану і давати учням можливість більше заглибитися у щось конкретне. Мені здається, що саме цього часто не вистачає. Я знаю, що шкільні плани для вчителів тут дуже об’ємні і вимогливі. Але іноді саме нам, як вчителям, доводиться бути винахідниками найкращих освітніх практик і творцями сприятливого середовища для навчання. Ставити собі запитання: що за учні переді мною, ким вони хочуть стати і як я їх можу підтримати. Я дуже сподіваюся, що вчителі знаходитимуть більше часу для позакласного спілкування з учнями, щоб побудувати з ними стосунки. Якщо вчителю це вдається, він почувається щасливішим на своєму робочому місці і в своїй професії.

Ми зараз часто говоримо про так звані м’які навички, soft skills, і їхню важливість. Але як пояснювати їхню важливість людям, які цього не усвідомлюють, тому що м’які навички не можна виміряти чи оцінити. Який, приміром, зв’язок між “софт скілз” і математичною компетенцією?

Це цікаве запитання. Я би сказав так, що багато “жорстких навичок” 20-го століття стають “м’якими навичками” 21-го. Весь матеріал, які ми вчили, ви вже можете знайти в JPT чаті. Що раніше треба було довго вчити, тепер легко моментально знайти. І тому багато “м’яких навичок” минулого століття стають фундаментальними навичками для 21-го: чи можеш ти з собою уживатися, чи ти себе приймаєш, чи зможеш ти працювати з людьми, які від тебе відрізняються, чи можеш ти жити на цій планеті. І в кризу, як ви бачите, все це проявляється. Ми бачили, що українські діти справляються, демонструють свою стійкість. Якщо ви сьогодні запитаєте роботодавців, кого вони шукають — звісно, це технічки навички і загальна компетентність. Але разом з тим, вони скажуть, ми шукаємо людей, які самі собі дають раду, які мають достатній рівень допитливості, сміливості і лідерства і вміння знаходити спільну мову з іншими. І я згоден вами, що нам треба віднайти спосіб вимірювати ці навички. Адже, як можна покращити те, що ти не можеш реалістично оцінити?

А який “софт скіл” ви сьогодні вважаєте найважливішим?

Жити в світі, де слова можуть мати кілька значень, а ситуації кілька інтерпретацій, бути здатним працювати з людьми, які відрізняються від вас. Бо технології зараз роблять все, щоб спростити вам життя: аби ви бачили людей, які схожі на вас, які думають, як ви, які роблять те, що і ви. І так наші навички знаходити спільну мову з людьми, які не завжди поділяють вашу думку, значно погіршуються. Над цими навичками треба працювати.

Як це може допомогти учням?

У минулі часі школа була природнім середовищем. Там ви вперше зустрічалися з дітьми з інших родин, з іншими традиціями. Сьогодні технології створюють певні соціальні “бульбашки”. Дітям треба повернути природнє середовище, і це можуть своїми зусиллями зробити вчителі, аби дітьми в школі навчилися взаємодіяти, з тими, хто має відмінну думку, навчитися дебатувати на будь-яку тему.

Ви вважаєте, що війна — це хороший час опанувати нові “м’які навички”?

Я бачив, який руйнівний вплив ця війна мала на учнів, на вчителів, на школи і на родини в Україні. Але воля до змін все одно тут вражаюча. Криза часто є періодом, коли ми відмовляємося від старих звичок, дивимося в майбутнє і приймаємо його. Я бачу, що саме зараз Україна має шанс трансформувати свою освіту. Тут стільки хороших ініціатив. Я зустрічаю вчителів, які просто неймовірні герої — вони перетворили свої школи на абсолютно нове середовище. Я справді вважаю, що зараз час можливостей.

Який момент в українській школі останнім часом вам запам’ятався найбільше?

Я вчора був у початковій школі у Вінниці. Привіз подарунки від учнів з японської Фукусіми, які теж пройшли через великі випробування в 2011. Це було прекрасно — і як діти раділи, і як вони можуть поєднати і приймати різні культури.

Наші діти говорили з вами англійською?

Так, я до речі, був вражений. Вони не лише можуть розмовляти іноземною мовою, вони сміливо ставлять запитання. І це для мене нова ознака. Ще кілька років тому я такого не спостерігав. Діти були сором’язливі і скуті. Мову вивчали — переважно набір слів і граматичних конструкцій. Тепер вони її вчать розмовляючи нею. Вони дуже активні. Це справді вражає.

Можливо, це вже наслідки їхнього “біженства” за кордоном, в Європі, коли в них не було іншого виходу, як розмовляти іншою мовою?

Так, можливо. А ще я був вражений, як вони перетворили бомбосховище у чудовий освітній простір. Це з місця старого перетворилося на місце радості і знань.

Коли ви вперше почали їздити в Україну?

У 2016 році.

І що за останні сім років найбільше змінилося?

Коли я вперше приїхав сюди, модель “Нової української школи” здавалася дуже віддаленою і абстрактною перспективою. І я вже побачив, як це стало реальністю в початковій школі і частково в середній. Я сподіваюся колись це побачити і в старших класах. Але я дивлюся в майбутнє з оптимізмом, бо за ці роки спостерігав неймовірну волю до змін із дуже обмеженими ресурсами. Україна не багато інвестує в освіту. Значно менше, ніж інші європейські країни. І навіть з наявними ресурсами я вже бачу багато змін.