Пам’яті херсонки Олександри Поліщук

Олександра Поліщук народилася 14 листопада 1971 року, а загинула внаслідок ворожого обстрілу 25 лютого 2022 року у передмісті Херсона. Життя жінки обірвалося, коли вона вийшла з дому, щоб заспокоїти знервованого через вибухи коня. Син Олександри - підліток, залишився в будинку і вцілів, але саме йому довелося телефонувати друзям і рідним та повідомляти про загибель мами.

Багато херсонців знали її завдяки проєктам організації «Гранд Дог». А ще молода, гарна жінка, мама двох діток, дорослої вже Валентини та підлітка Михайла, казала, що відпустка - то не її історія, бо вона «прив’язана» до домашніх улюбленців: коня, віслюка, котів, собак, кіз.

Сестра Олександри Валентина згадує, що до 1986 року вони мешкали у Новосибірську, а тоді родина перебралася на Херсонщину, тому 9 клас Саша закінчувала в Олешках. Потім жила і навчалася в Одесі, правда, сільськогосподарський виш так і не закінчила.

«Читати любили ми всі, зокрема, Джеральда Даррелла. Вона любила тварин, і я за нею, як молодша сестра, тому пішла у ветеринарію. Саша завжди тягла в дім живність. У Новосибірську вона з вулиці привела додому собаку, ми його перевезли з собою в Україну», - згадує Валентина.

Олександра мешкала якийсь час в Одесі і працювала там, зокрема, з вівчарками. Навіть знімалася в епізодах із собакою в художньому фільмі «Мистецтво жити в Одесі» режисера Георгія Юнгвальд-Хількевича.

Із часом переїхала в Херсон. Як згадує Валентина, там у сестри з великих тварин з’явилася спочатку... ослиця. Потім - кінь з поганим характером, вона йому дала притулок, щоб «не забрали на м'ясо».

«Виховала його так, що він за Сашкою ходив як пес, слухався її. Кінь і осел в неї були для душі. І собаки постійно - то на перетримку, то приблудні. Те саме і про котів - їх підкидали, вона їх виходжувала, передавала в добрі руки», - каже Валентина.

Колега Олександри, керівниця кінологічного центру «Гранд Дог» Олена Величенко розповідає, що познайомилися вони наприкінці 1990-х. А коли у 2020 році в Олени виникла ідея відкрити кінологічний центр, де можна і з дітками займатися, і каністерапію проводити, то першою людиною, кому зателефонувала, була саме Олександра.

«Вона мені сказала: давай, я тебе підтримаю. І ми працювали удвох: усі паперові справи лягли на мене, а Саша займалася з дітками. Ми це робили безкоштовно, тому у Саші були великі групи. Почали працювати у такому напрямі, як каністерапія - це реабілітація людей, дітей з інвалідністю за допомогою собак. Почали самі навчатися для того, щоб розвивати справу», - ділиться пані Олена.

Згадує, як на заняття приходили діти з аутизмом - працювати з ними важко, потрібен талант, терпіння. І виявилося, що в Олександри все це є - вона взяла цю частину роботи на себе.

«Саша могла знайти спільну мову з усіма. Приходила людина з дуже складним випадком, ми починали вагатися - можемо чи не можемо. Саша казала: можемо. У неї не було такого: ні, не вийде. Вона бралася і робила», - каже Олена.

За її словами, було багато планів: стати на ноги, поїхати навчатися за кордон... Але сталося 24 лютого 2022 року...

Вона згадує те, як 25 лютого дізналася про загибель Олександри: заплакана донька розповіла, що телефонував Мишко, син Олександри. Дістатися у той район Херсона тоді вже було важко через обстріли.

«Щодо обставин смерті, то Олександра з Мишком лишалися вдома, він сидів за комп’ютером, а Саша - вона вийшла, у неї ж були кінь, ослик, собаки, кури, коти. Кінь дуже лякався вибухів. Ми ще 24 лютого ввечері розмовляли телефоном, і вона сказала, що він нервує. І я її тоді просила не виходити до нього на вулицю. Але 25 лютого вона кинулася заспокоювати коня, і тоді прилетіло. Мишко був у хаті і не постраждав. Ми намагалися викликати якийсь спецтранспорт, щоб її забрали, ми ж іще не були впевнені, що вона мертва. Але нам сказали: ви спочатку з’ясуйте, чи жива, якщо так, то ми будемо намагатися туди доїхати, а якщо ні, то ми не будемо ризикувати живими заради мертвих. А як ми можемо подивитися? Мишко - він дитина, ледь достукався до одного з сусідів, щоб десь пересидіти, щоб не самому бути. Але от надійних сусідів не було - сиділи по підвалах. Тато Саші зміг дістатися туди ввечері, пішки з центру йшов до Антонівки. Казав, що дорогою довелося лежати в якійсь канаві під час обстрілу. Дійшов», - ділиться Олена.

Батько побачив, що донька мертва, і забрав онука із собою. Взяли також одного з собак. За кілька днів друзям вдалося забрати автівкою тіло Саші, вивезти трохи котів і собак. А далі була операція з порятунку великих собак, віслючка, коня.

«Три Сашині подруги пішли пішки до її дому, бо машиною вже не пускали зовсім. Їм сказали, що це небезпечно, бо працюють снайпери, і вони йшли з піднятими руками, з білими ганчірками. Вивели ослика, коня, кіз до місця, куди ми змогли доїхати на автівках», - згадує Олена.

Тіло Саші довго лежало у морзі - на кладовище не можна було їхати під обстрілами. Потім була вже окупація. Поховали її на 14-й день після загибелі, 10 березня.

«Моя донька з іншими дітками в ті дні зробила ролик про Сашу. Тепер, коли бачимо його у соцмережах, згадуємо про неї, плачемо. Знаєте, ви перша людина, з якою я про ті події згадую без сліз», - каже пані Олена.

А ще ділиться, що Олександра дуже прагнула розвиватися, вчитися: «У мене дипломи наші лежать - ми семінар проходили 22 лютого. Знаєте, коли війна закінчиться, я хочу далі працювати, зараз проходжу різні майстер-класи, семінари. Але я не знаю, де знайти людину, яка могла б до цього ставитися так відповідально, як Саша. Я розумію, що зараз такої людини в моєму оточенні немає більше».

Херсонка Аліна познайомилася з Олександрою, коли привела у кінологічний центр своє цуценя на дресирування.

«Також Саша координувала дитяче талант-шоу «Розумахи, вперед!» і мій син Гліб брав участь у ньому. Я у своєму житті не зустрічала людини, яка б любила тварин і опікувалася ними більше, ніж вона. Це була така «мати Тереза» для всього живого - для пташок, коней, собак, котів. Вона знала кожну тваринку на Дніпровському ринку, бо підгодовувала, лікувала їх», - каже Аліна.

Як зазначає дівчина, у кінологічному центрі заохочували саме дітей займатися зі своїми тваринами: якщо дитина приходила на заняття зі своїм собакою, то вона нічого не платила (для дорослих навчання було платним). І щоб провести таке безкоштовне заняття, Саші інколи доводилося пішки діставатися від власного дому до «Гранд Догу» разом із дитиною та псом.

«Ми з нею якось розмовляли, і вона казала, що в неї вдома, хоч як було сутужно з фінансами, завжди є м'ясо для собак. Тобто вона могла на собі економити, відмовляти собі багато в чому, але тварини завжди отримували те, що їм необхідно, не просто якийсь дешевий корм. Ще от згадую. Вона любила собак, але була вимога до дисципліни, собака мав слухатися. У мого пса дисципліни майже ніякої, вона мене за це відчитувала», - каже Аліна.

Згадує історію про одну з Сашиних собак - Келпі: хтось викинув зав’язане у мішок цуценя, а Саша його врятувала і виховала. Пізніше саме з цим собакою Саша працювала у каністерапії.

А ще був алабай Фарік, якого вона підібрала цуценям. Його не просто викинули, а залили бітумом, песик був весь у в’язкій масі й не міг ворушитися...

Ще одна херсонка, Олена, також згадує проєкти «Гранд Догу», до яких була причетна Олександра, і те, як у ній поєднувалися твердість характеру - вона працювала навіть з найскладнішими породами, з собаками, схильними до агресії, - і неймовірна любов до тварин.

«Наша родина вирішила купити німецьку вівчарку. Через те, що я багато їжджу у відрядження, ми взяли досить дорослого собаку. Звичайно, у нього були деякі проблеми з вихованням, тому ми почали займатися з Олександрою індивідуально. Вона не лише виховувала собаку, але й навчала мою старшу доньку відповідальності, витримки, бо для того, щоб собака слухався, власник має бути стриманим, виваженим, команди мають бути чіткими. Саша була для моєї доньки наставницею. І через деякий час завдяки цим тренуванням ми почали займатися вже у групі», - розповідає жінка.

Каже, що не лише старша донька-підліток, але й молодша брали участь у різноманітних виступах з собакою, і це все менш ніж за рік занять з Олександрою.

За її словами, Саша була світлою людиною, її загибель шокувала усіх, хто знав цю жінку.

Зберігся пост Олександри Поліщук від 25 лютого 2022 року у Фейсбуці про те, що відбувалося навколо. Вона навіть у тих умовах вивела на прогулянку собак. А повернувшись, написала про будинки без шибок, дахів і парканів, підірвану газову трубу високого тиску, обірвані електропроводи. Про вирви від авіаційних бомб між житловими будинками, понівечені машини на трасі - і легкові, і військові. Про те, як на околиці Антонівки безнадійно, істерично кричало козеня. За словами Саші, все виглядало як у фільмах про кінець світу: “страшний сон не закінчився, він зводить з розуму своєю реальністю”.

Але навіть цей пост вона закінчила словами: “Встає довгоочікуване сонечко”, - і виставила світлину підсніжників.

Фото: Фейсбук-сторінка Aleksandra Polischuk, Катерина Кікоть