Тінь імперії. Чому країни Азії недолюблюють Японію і як це виправити

Жорстокість "Загону 731" в Китаї, анексія Тайваню, сексуальне рабство для жінок у Кореї..

Щоб зрозуміти нюанси поглядів на Японію в Азії, необхідно заглибитися в складні регіональні суперечності з приводу "історичної пам'яті".

Чому деякі країни Азії досі глибоко ображені на Японію, а інші ставляться до Токіо з теплою симпатією? Як викладач курсу безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні, я найчастіше отримую від студентів, починаючи від курсантів і закінчуючи старшими військовими офіцерами, таке запитання.

Фокус переклав статтю Раяна Ешлі про те, як змінюється сприйняття Японії в Азії.

Нашарування націоналізму, політики та історичної пам'яті роблять узагальнення про "азійське" сприйняття Японії безглуздими.

У Південній Кореї активні кампанії з бойкоту японських товарів, що проводяться молоддю, підкреслюють стійке враження ворожості та недовіри.

На Тайвані президентка Цай Інвень викликала неоднозначну реакцію, написавши допис у твітері японською мовою під час своєї кампанії з переобрання 2020 року і нібито заручившись підтримкою "про-японських" прогресистів острова.

Водночас у Таїланді та на Філіппінах я спостерігав, як молоді студенти невимушено роблять селфі з японським прапором із " висхідним сонцем", смакують ріжком морозива "матча" або поїдають суші.

Ця динаміка становить інтерес не тільки для дослідників зовнішніх відносин в Азії: ставлення до Японії безпосередньо впливає на регіональну безпеку.

Оскільки Сполучені Штати розглядають зростаючий потенціал Японії в царині безпеки як частину своєї ширшої індо-тихоокеанської стратегії, Вашингтон має чітко розуміти розмаїття поглядів на Японію в регіоні.

Сеул скептично сприйняв зміцнення позицій Токіо у галузі безпеки, що ускладнило співпрацю у сфері безпеки в таких важливих регіонах, як Східно-Китайське і Південно-Китайське моря.

Така напруженість у відносинах контрастує з Тайванем і Південно-Східною Азією, які вітають присутність Японії у сфері безпеки з меншими застереженнями.

Ба більше, навіть країни Південно-Східної Азії, які виступають за тісніші економічні та політичні зв'язки з Китаєм, як-от Камбоджа, не виявляють особливого скептицизму щодо посилення японської присутності у царині безпеки у своєму регіоні.

Вивчення цих різних і дещо парадоксальних поглядів на сьогоднішню безпекову політику Японії, а також історії, що стоїть за нею, може допомогти Вашингтону розробити нюансованішу й ефективнішу політику безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Зміцнення Японії у сфері безпеки по-різному сприймають азійські країни.

Історична пам'ять.

Аби зрозуміти нюанси поглядів на Японію в Азії, необхідно заглибитися в складні регіональні розбіжності з приводу "історичної пам'яті".

Справді, у Сполучених Штатах більшість уявлень про історію Японії в Азії формується на основі дій Японії в Північно-Східній Азії, переважно на Корейському півострові, в Маньчжурії та Китаї.

Починаючи з анексії острова Тайвань (тоді Формоза) 1895 року і до закінчення війни в Азії 1945 року, Японська імперія залишила за собою слід імперіалістичного панування, жорстокості та кривавих злодіянь.

Жорстокі дії Японії враховували примусову працю, створення системи сексуального рабства для жінок, придушення місцевих мов і культур, а також моторошні медичні експерименти, проведені "Загоном 731" на корейських і китайських піддослідних.

Японська імперія залишила за собою слід імперіалістичного панування, жорстокості та кривавих злодіянь.

У цій історії часто ігнорують далеко не шляхетну роль Заходу.

Такі держави, як Сполучені Штати та Велика Британія, здебільшого терпіли японську експансію до Кореї, розпочавши запізнілу кампанію політичного та економічного тиску на Японію лише після її вторгнення до Китайської Республіки.

Потурання Заходу, виражене в меморандумі Тафта-Кацури 1905 року, який, по суті, санкціонував контроль Японії над Кореєю в обмін на невтручання в американське правління на Філіппінах, досі викликає невдоволення в Південній Кореї.

Крім того, повоєнну політику Америки щодо регіону, яка враховувала сприяння реабілітації Японії як нового демократичного і вільного суспільства, зустріли з особливим скептицизмом у Південній Кореї.

Історія відносин Тайваню з Японією, починаючи з його анексії після китайсько-японської війни 1895 року, залишила на острові найдовшу пам'ять про окупацію.

Японія поневолювала народи Тайваню в тій самій, хоча, можливо, і менш жорстокій спосіб, що й у Кореї та Китаї.

Але після поразки Японії в 1945 році обставини змінилися.

Після короткого періоду відносного миру і стабільності Тайвань у 1949 році прихистив переможені в громадянській війні в Китаї націоналістичні сили і потрапив під авторитарне пряме правління Гоміньдану на чолі з Чан Кай Ши.

Це правління було відзначене "білим терором" – періодом жорстокого придушення комуністичних або нелояльних сил на острові.

Відлуння цього періоду досі відчуваються в тайванській політиці і в більшості випадків являють собою потужніший та емоційніший шрам в історичній пам'яті, ніж ті, що залишила Японія.

Імператорська Японія управляла такими територіями, як Філіппіни та Сінгапур, через призму жорсткого етнічного панування: будь-яка протидія японському правлінню сприймалася як расова зрада "паназіатського" бачення.

У Південно-Східній Азії досвід японської окупації в 1940-х роках був настільки ж жорстоким, як у Кореї та Китаї, але коротшим.

Імператорська Японія правила такими територіями, як Філіппіни та Сінгапур, через призму жорсткого етнічного панування: будь-яка протидія японському правлінню сприймалася як расова зрада "паназійського" бачення.

Однак роль Японії у витісненні західних колоніальних держав викликала неоднозначну реакцію в регіоні: деякі лідери таких країн, як Таїланд та Індонезія, розглядали Японію як, можливо, небажаного, але зручного визволителя від європейської гегемонії.

Після війни, коли вплив Японії в регіоні перейшов від військової окупації до економічного співробітництва, ставлення до Японії фактично погіршилося через комерційний неоколоніалізм.

Дійсно, деякі з найбільших антияпонських протестів в історії Азії, такі як антияпонські заворушення 1974 року в Індонезії "Маларі", були спричинені радше невдоволенням економічною політикою повоєнної Японії, аніж будь-якими діями у воєнний час.

Проте після періоду економічних реформ і зовнішньополітичних змін 1977 року, зокрема "доктрини Фукуди", спрямованої на роботу з Південно-Східною Азією, ставлення до Японії в регіоні значно покращилося.

Розширення ролі Японії у сфері регіональної безпеки.

Хоча ця історія вже давно впливає на міжнародні відносини в Азії, сьогодні її значення для регіональної безпеки проявляється особливо чітко.

Японія, яка колись дотримувалася зовнішньої політики, що відкидала жорстку безпеку як інструмент національної могутності, останніми роками неухильно утверджує свою присутність в Азії у сфері безпеки.

Мотивований дедалі більш нестабільною і небезпечною стратегічною обстановкою, Токіо знову став центральним гравцем у розвитку регіональної безпеки.

Дійсно, лідери у сфері безпеки в Токіо говорять про Японію як про державу "на передовій", оточену агресивними територіальними претензіями Китаю на свої землі, новою реваншистською Росією на півночі та частими провокаційними ракетними випробуваннями Північної Кореї.

Будучи острівною державою, залежною від імпорту здебільшого сировини та енергоносіїв, Японія в документах з національної безпеки сьогодні відкрито заявляє про те, що тривалий час вважалося само собою зрозумілим: країні необхідно підтримувати безпечний доступ до морських шляхів, щоб гарантувати постачання найважливіших ресурсів.

Це спричинило низку амбітних японських ініціатив у сфері безпеки, переважно за рахунок безпрецедентного нарощування бойового потенціалу Сил самооборони Японії та розширення мережі місій з нарощування потенціалу і навчання персоналу в Південно-Східній Азії.

Токіо знову став центральним гравцем у розвитку регіональної безпеки.

Багато країн регіону поділяють занепокоєння Японії з приводу посилення Китаю та стратегічну орієнтацію Японії на Сполучені Штати.

Однак їх реакція на нову політику Токіо в галузі безпеки варіюється залежно від їхньої історичної пам'яті та унікальної внутрішньої політики.

Тому вони заслуговують на більш конкретний розгляд.

Південна Корея: невирішені історичні питання та внутрішньополітичні стимули.

Південна Корея: невирішені історичні питання та внутрішньополітичні стимули.

У випадку з Південною Кореєю скептичне ставлення до Японії пов'язане насамперед з історичною пам'яттю та уявленням про те, що Японія не спокутувала належним чином провину за свої минулі діяння.

Однак наявність таких претензій також створює внутрішньополітичні стимули для "японофобії" в Південній Кореї.

Це явище добре описане такими вченими, як Гі-Вук Шин і Деніел Снейдер, які стверджують, що маніпулювання історичними наративами часто використовується політичними елітами як інструмент для консолідації внутрішньої підтримки, визначення національної ідентичності та згуртування популістської громадської думки.

Подібна тактика зазвичай асоціюється з лівими корейськими політиками, для яких пріоритетом є зближення з Північною Кореєю, а не створення безпекової коаліції із сусідами, спрямованої на стримування Пхеньяна.

Президент Південної Кореї Юн Сок Йоль і прем'єр-міністр Японії Фуміо Кісіда.

Так, за нинішнього консервативного президента Юн Сок Йоля японсько-південнокорейські відносини висвітлюються здебільшого в позитивних заголовках, мотивованих зверненням Сеула до Токіо з приводу загальних пріоритетів безпеки.

Ці заголовки супроводжуються низкою позитивних досягнень, які вже закріплені політичними угодами.

Однак варто пам'ятати, що відносини Сеула і Токіо зазвичай коливаються між максимумами і мінімумами, і брак згоди щодо таких одвічних питань пам'яті, як "жінки для утіх" та примусова праця, передбачає, що рано чи пізно відносини повернуться до найнижчої точки.

На цьому тлі історична роль Заходу, який сьогодні переважно підтримує посилення японської присутності у сфері безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні, також може виявитися багатогранною.

Підтримка в європейських і північноамериканських столицях розширення ролі Японії як постачальника безпеки в Азії може розвіяти деякі занепокоєння Сеула.

Однак вона також може викликати в пам'яті відгомони історичного амбівалентного ставлення Заходу до поневолення Кореї іншими країнами.

Тайвань: мінливі погляди при мінливій ідентичності.

На відміну від Південної Кореї, Тайвань, який також пережив десятиліття окупації, не має внутрішньополітичних стимулів для критики Японії.

У міру того як тайванська політика дедалі більше репрезентує незалежну (тобто некитайську) політичну ідентичність, погляди на Японію віддаляються від поглядів на материку та в Південній Кореї.

Цей процес формування ідентичності привів до переоцінки історичних наративів, зокрема тих, що стосуються японської окупації.

Насправді засудження Японії сприймається на Тайвані як точка зору материкових мешканців, а не корінних або "тайванців".

Корінні тайванці, тобто ті, хто мешкав на Тайвані до відступу китайських націоналістичних сил на острів 1949 року, навіть враховували японські аспекти у своїй ідентичності, про що свідчить використання японської мови протестувальниками для визначення китайської та тайванської ідентичності під час антинаціоналістичних протестів "228" у 1947 році.

За словами тайванського антрополога Хуанг Чі-Хуей, досвід націоналістичного правління змусив багатьох корінних тайванців відчути, що "ранні колонізатори виявилися кращими", що призвело до прийняття японських аспектів їхньої ідентичності.

Опитування, проведене 2022 року, показало, що переважна більшість молодих людей ставляться до Японії позитивно, а більшість назвали її своєю "улюбленою" країною.

Таке неоднозначне ставлення до Японії поширюється і на сучасне покоління.

Опитування, проведене 2022 року, показало, що переважна більшість молодих людей ставляться до Японії позитивно, а більшість назвали її своєю "улюбленою" країною.

Такі науковці, як Хуанг-Чіх Чіанг і Йе-Чунг Лу, зазначають, що молоде покоління Тайваню схильне асоціювати Японію з позитивними сторонами, такими як передові технології, культурне багатство і навіть демократичні цінності, а не з колоніальним минулим.

Це зрушення також відображається у зовнішній політиці острова щодо Японії та двосторонніх економічних зв'язках, на які дедалі більший вплив справляють зусилля Тайваню з формування окремої від Китаю ідентичності.

Так, схильність молодого покоління до тайванської ідентичності на противагу китайській мимоволі сприяла більш позитивній переоцінці історичного японського впливу на острів.

Безумовно, прагматизм також лежить в основі сприятливого ставлення Тайваню до Японії, особливо в питаннях оборони.

Опитування, проведене 2021 року Тайванським фондом громадської думки, засвідчило, що понад 70% тайванців привітали б японську підтримку в разі військового конфлікту з Китаєм.

Ця статистика підкреслює стратегічний вимір позитивного сприйняття Тайванем Японії, визнаючи потенційну роль Японії як найважливішого союзника в царині безпеки острова.

Південно-Східна Азія: прагматизм та економічна спрямованість.

Унікальні геополітичні та історичні чинники в Південно-Східній Азії зумовили більш позитивне ставлення до Японії, ніж у більшості країн Північно-Східної Азії.

Звісно, це твердження ризикує перейти в площину узагальнень.

Однак достовірні опитування, як-от опитування еліт Асоціації держав Південно-Східної Азії, проведене Інститутом ISEAS-Юсоф Ісхак, показують, що значна більшість лідерів країн Південно-Східної Азії ставляться до Японії позитивно, а близько двох третин регулярно висловлюють упевненість у ролі Японії в гарантуванні регіональної безпеки та зміцненні стабільності.

Це позитивне сприйняття глибоко вкорінене в економічних зв'язках і стратегічних партнерствах, які зазнали значної еволюції із середини XX століття.

Доктрина Фукуди, як уже згадувалося вище, стала символічним поворотним пунктом у підході Японії до Південно-Східної Азії та допомогла подолати регіональне упередження до економічного неоколоніалізму.

Вмотивована погіршенням відносин з регіоном і занепокоєнням з приводу визнання Вашингтоном Китайської Народної Республіки, нова доктрина Японії зробила акцент на відносинах "від серця до серця", що враховують взаєморозуміння, довіру і рівноправне економічне партнерство.

Ця політика проклала шлях до більш взаємовигідних економічних відносин між Японією та регіоном, спричинивши різке зростання японських інвестицій після підписання угоди "Плаза" 1985 року та значну фінансову підтримку Токіо країнам, які постраждали від азійської фінансової кризи 1997 року.

У результаті економічна присутність Японії стала сприйматися не стільки як неоколоніалізм, скільки як створення доданої вартості, що відновило довіру до неї як серед еліти, так і серед громадян Південно-Східної Азії.

Ця довіра відіграла вирішальну роль у подоланні глибоко вкоріненого скептицизму, який був викликаний не тільки поведінкою у воєнний час, а й, можливо, навіть більшою мірою, післявоєнною хижацькою економічною практикою.

Економічна присутність Японії стала сприйматися не стільки як неоколоніалізм, скільки як створення доданої вартості, що відновило довіру до неї як серед еліти, так і серед громадян Південно-Східної Азії.

Так, у сфері безпеки позиція Південно-Східної Азії щодо Японії була прагматичною, але здебільшого позитивною.

Під час моєї роботи в регіоні керівники служб безпеки з Таїланду, Філіппін, В'єтнаму та Індонезії говорили мені, що в регіоні переважає думка, що історичний контекст Другої світової війни втратив свою актуальність у сучасну епоху.

Послідовна орієнтація Японії на допомогу в розвитку, економічне партнерство і повагу до суверенітету країн Південно-Східної Азії зміцнила її позиції як надійного і цінного партнера в регіоні.

Крім позитивних результатів опитувань і особистих бесід, ця довіра проявляється у зростанні ролі Японії у царині безпеки по всій Південно-Східній Азії.

До них належать нещодавня угода про переговори щодо укладення угоди про взаємний доступ з Філіппінами, підписання Всеосяжного стратегічного партнерства з В'єтнамом і потенційний продаж Індонезії стелс-фрегатів за 3,6 мільярдів доларів.

У процесі формування політики в Індо-Тихоокеанському регіоні Вашингтон повинен враховувати нюанси історичної пам'яті.

Розуміючи історичний контекст відносин Японії з Тайванем, Південною Кореєю та країнами Південно-Східної Азії, зовнішні гравці зможуть ефективніше орієнтуватися в складному павутинні спорідненості та ворожнечі в регіоні.

Вашингтон має розуміти, що негативні погляди Південної Кореї, хоча вони й важливі для розуміння регіональної динаміки, не є репрезентативними для всієї Азії.

Історичні претензії Південної Кореї до Японії мають глибоке коріння і складний характер, але вони контрастують із позитивним або таким, що має позитивну тенденцію, сприйняттям Японії в інших регіонах, таких як Тайвань і Південно-Східна Азія.

Політика і стратегія щодо Японії не повинні будуватися на основі поглядів Сеула.

Наразі Вашингтон, схоже, віддає пріоритет примиренню між Токіо і Сеулом, приділяючи набагато менше уваги підтримці японських ініціатив у сфері безпеки в решті частини регіону.

Ймовірно, це результат довірчих відносин між Вашингтоном і Сеулом, що тривали десятиліттями, і активної позиції корейців та американських корейців, незадоволених ставленням Японії до примирення.

Ці погляди реальні і важливі, але узагальнений підхід позбавляє можливості налагодити більш ефективне і тонке регіональне партнерство.

Справді, зрозуміле бажання Вашингтона, щоб Японія і Південна Корея більше співпрацювали в галузі регіональної безпеки, може парадоксальним чином виграти від зниження пріоритетності цих напружених двосторонніх відносин.

Просування загальних благ, які Японія може надати регіону загалом, у кінцевому підсумку може виявитися ефективнішим напрямком.

Такий підхід дасть змогу Токіо і Сеулу продовжити повільний і нерівномірний процес зміцнення взаємної довіри, а Сполученим Штатам – підкреслити позитивніші приклади японського регіонального лідерства.

Важливо.

Жінки для втіхи, японська каторга й острови Ліанкур.

Три проблеми Японії та Південної Кореї.

Нарешті, досвід Японії показує, що Сполучені Штати повинні підходити до своєї ролі в Індо-Тихоокеанському регіоні з почуттям смирення.

Американські політики повинні визнати, що в багатьох країнах Азії Сполучені Штати сприймаються не тільки як зовнішній актор, а й як елемент історичної пам'яті.

Таке сприйняття вимагає дипломатичної стратегії, що враховує історичний досвід і сучасні настрої кожної країни.

Смирення в цьому контексті означає визнання негативних дій Америки в регіоні в минулому, таких як поведінка США під час війни у В'єтнамі або участь у підтримці авторитарних режимів на Філіппінах і в Індонезії.

Відродження популярності Японії в Південно-Східній Азії свідчить про те, що шанобливий і чуйний довгостроковий діалог може принести результати.

Такий підхід збільшить довіру до США та ефективність їхніх зусиль зі зміцнення співробітництва в галузі безпеки в найважливішому регіоні.

Про авторів.

Раян Ешлі – офіцер розвідки ВПС США з великим досвідом роботи у Східній Азії та Японії, кандидат наук у Школі суспільних відносин імені Ліндона Б.

Джонсона при Техаському університеті.

Він також є викладачем Школи спеціальних операцій ВПС.

Раніше він публікував матеріали про безпеку в Східній Азії та міжнародні відносини в журналах War on the Rocks, Nikkei Asia і The Diplomat.

Думки, висловлені тут, належать автору і не відображають точку зору ВПС США, Міністерства оборони або уряду США.