Пам’яті молодшого сержанта Миколи Мялковського

Повернувся з Польщі, щоб стати на захист України

28-річний молодший сержант Микола Мялковський з Луцька загинув на війні 4 грудня 2023 року.

«Мій син загинув як Герой під час виконання священного обовʼязку за свободу України. Це дуже дорога ціна для мене. Єдиний, найкращий в світі син! Він у перший день війни написав заяву на роботі в Люблінській міській раді і приїхав на захист додому.

Це для мене подвиг і рішення справжнього чоловіка. Серце моє розбите. Ти завжди був для мене прикладом і натхненням», - повідомила про загибель воїна мама Тетяна Мялковська.

Микола вивчав культурологію в Національному університеті “Острозька академія”, а згодом продовжив навчання у Польщі - в Люблінському католицькому університеті. Працював у департаменті стратегії та підприємництва мерії міста Люблін.

«Микола Мялковський – один із найкращих студентів Острозької академії. Він культуролог і вибрав нашу академію, бо його мама-художниця хотіла цього. Коли потрібна була якась допомога в нашому музеї, Микола завжди допомагав. Він мав загострене відчуття справедливості. Памʼятаю, як він у 2014 році приїхав з київського Майдану на декілька днів до Острога, щоб хоч трохи поздавати іспитів і знову повертатися на Майдан. Його одяг був повністю просякнутий димом вогнів з Майдану, і жодна пральна машина вже з цим не справлялася. Так само й зі свободами, які продукував навколо себе Микола, не міг справитися жоден окупант. Лише вбивши, росіяни зупинили Миколу, але зупинити свободу вони не зможуть», - згадує про Героя керівник арткластеру Острозької академії Микола Бендюк.

Микола готувався, що коли розпочнеться повномасштабна війна, він поїде боронити Україну. 24 лютого 2022 року чоловік востаннє бачився зі своїми люблінськими колегами.

«Коли розпочалася війна, я підсвідомо розумів, що треба робити. 24 лютого ще мусив піти на роботу, і пам’ятаю, що того дня було дуже важко зосередитися на справах. Та знав, що мушу передати свої обов’язки іншим працівникам. Люди, з якими працював, із розумінням поставилися до цієї ситуації. Того дня, як завжди, працював до 15:30, а потім поїхав додому, зібрав речі і пішов на вокзал… У мені глибоке відчуття несправедливості. Коли ворог атакує твою батьківщину, природною реакцією є зробити крок уперед і вдарити його. Ми знаємо з історії, що Російська Федерація розуміє тільки мову сили. Тому найбільш природною поведінкою є взяти до рук зброю і показати їй правильне місце», - розповідав в інтерв’ю Микола.

В Україні його відмовлялися брати до війська через молодий вік, але він приєднався до добровольчого батальйону й на війну потрапив у лавах 100-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

Друзі та знайомі згадують, що Микола був багатогранною людиною. Він малював разом із мамою, любив шахи, займався спортом, грав на скрипці та співав у церковному хорі.

«Моя любов до настільного тенісу прорізалася ще тоді, у 2010-му, після купагодинних заруб з Миколою. Зізнаюся – я вигравав більше, і Коля злився. А я любив, як він злиться. Тому ті матчі – окрема мотивація. І окремий теплий спогад про час у Бучацькому колегіумі. Він був освіченим, стильним. І абсолютно не зашореним, без тупих стереотипних жартів та з дуже ясною головою. Сам із Луцька, син художниці, про котру часто розповідав. До такого хотілося тягнутися, але ясно, шо я йому того не казав. Бо ієрархія – він молодший», - пригадує знайомий героя Андрій Сеньків.

Микола не встиг створити своєї сім’ї, але мав кохану дівчину Анастасію.

«Ти моя Гордість. Ти неймовірний. Мій Герой, мій коханий. Моя підтримка та опора. Моя сила й дух. Таких, як ти, не буває. Я завжди пишалась тобою, твоєю мужністю, силою, цілеспрямованістю, відвагою, хоробрістю. Твоєю красою, твоєю добротою. Ти був та є справжнім прикладом для мене та всіх нас, і я завжди тягнулась за тобою. Я захоплююсь тобою. Так не мало бути, ти заслуговуєш на щасливе життя. Бо Ти – цвіт нашої нації. Ти наша гордість. Я знаю, що відтепер ти зі мною навіки. Я відчуваю тебе поруч, я відчуваю тебе всередині. Я відчуваю твою любов та тепло, я відчуваю твої обійми. Я вірю, що одного дня я все ж прокинусь з цього жахливого сну і почую знову: «Доброго ранку, моя крихітка». Моє серце та душа болить…», - написала дівчина.

Після війни Микола мріяв прогулятися Любліном, зайти в свою улюблену кав’ярню та побачитися з друзями. Утім, його мріям не судилося здійснитися.

Із Героєм попрощалися в соборі Святої Трійці в Луцьку. Поховали на міському кладовищі у Гаразджі Луцького району.

Побратими помстилися ворогові за його смерть, випустивши снаряд із написом «За Миколу Мялковського. Смерть ворогам!»