«Білі пальта» для правозахисту

«Права людини — понад усе!» — чудове гасло. Але правозахисна сфера сьогодні потребує дискусій і переосмислення. Власне кажучи, як і багато інших установок, які до широкомасштабного вторгнення вважалися аксіомами, які не потребують доведення. Я про це говорив у Варшаві позаминулої неділі, 10 грудня, на заході, який організувала білоруська правозахисна організація «Вясна», лідер якої Олесь Біляцький і чимало активістів організації перебувають за ґратами.

Я не буду говорити про те, що чимало диктаторів прикриваються правозахисними гаслами. Зокрема, той же Путін, який заводив війська в Україну під гаслом захисту прав російськомовного населення. Це очевидна брехня, яка зрозуміла кожній притомній людині. Але у позиції правозахисного руху трапляється чимало такого, що, попри свою очевидність, не виглядає таким очевидним. Якщо узагальнити у двох словах, то правозахисники дуже часто стають на захист відвертих негідників.

Згадаймо торішню історію зі звинуваченням української армії з боку правозахисної організації Amnesty international в тому, що «українські військові, намагаючись відбити російське вторгнення, наражають на небезпеку цивільне населення через розміщення баз і застосування озброєння в житлових районах, зокрема в школах і лікарнях». Таке собі «біле пальто» від правозахисту. Ця заява викликала обурення не лише в Україні, але і по всьому світу. Чимало співробітників організації у всьому світі тоді звільнилися на знак протесту.

Я не воєнний експерт, але це очевидно, що у випадку агресії жертва агресії має право вибирати всі можливі засоби для відбиття атаки. Зрештою, бої відбуваються на в чистому полі, а в середмісті. Якщо і справді наші військові ставили зброю біля цивільних об’єктів, то уявімо, що вони цього не робили б. Можна припустити, що це полегшило б росіянам можливість окупувати українські території та, як показує досвід тієї ж Бучі, тоді наслідки для цивільного населення були б значно гіршими. Отож, давати подібні оцінки поза контекстом — м’яко кажучи, легковажно.

Але гамір минув, усе затихло й генеральний секретар організації Аньєс Каламар, яка озвучувала звинувачення, продовжує собі спокійнісінько працювати на своїй посаді. Звільнилися хто завгодно — тільки не вона. Однак ми не вперше стикаємося з чимось подібним.

Згадаймо 2014 рік. У липні Данило Яневський в ефірі «Громадського» через скайп-зв’язок спілкувався з представницею московського бюро правозахисної організації Human Rights Watch Тетяною Локшиною. Він перервав розмову з нею, коли та схарактеризувала розв’язану Росією війну проти України «внутрішнім збройним конфліктом». І це була не просто її позиція, а позиція цілої організації. Можете освіжити в пам’яті цей зразок вишуканого лицемірства, яке досі представлене в ефірі. Яневський не став вдавати з себе політкоректного журналіста та не дозволив поширювати брехню в українському ефірі.

Але Редакційна Рада «Громадського» тоді фактично благословила Локшину й далі вішати локшину на вуха, попросивши у неї вибаченняйусунувши Яневського від ведення ефірів на три місяці. Після цього Яневський вийшов із членів ГО «Громадське телебачення». «Прошу надалі не пов’язувати моє ім’я ані з ГО “Громадське телебачення”, ані з ким-небудь з членів його програмної ради», — написав він тоді.

Ці два випадки в усій красі окреслили, по-перше, проблеми правозахисного руху, який дуже часто намагається бути над бійкою, не розділяє добро і зло, не враховує контексту подій. У результаті об’єктом захисту стають негідники або брехуни. По-друге, виразно постала проблема медіа, які формально дотримуються стандартів, надають слово «іншій» стороні навіть тоді, коли ця «інша сторона» відверто бреше.

У липні 2018 року у багатьох світових ЗМІ прогриміла історія шведської студентки Елін Ерссон. Вона купила квиток на літак із Гетеборга до Стамбула після того, як разом з іншими активістами дізналася про те, що цим літаком мають депортувати афганця. Вона підвелася в літаку перед відльотом і відмовлялася сісти, поки афганця не виведуть із літака. Врешті, вона, він і супровідні особи вийшли з літака.

Відео, яке молода шведка знімала, миттю набрало мільйони переглядів. Переважно народ захоплювався її сміливістю та її добрим серцем. Виглядало, що вона сміливо повстала проти несправедливості та врятувала бідного афганця, якого, за її словами, у Кабулі могли вбити.

Пізніше виявилося, що ЗМІ замовчали суттєві деталі. Вони спливли після того, як суд у лютому 2019 року оштрафував її за намагання зупинити депортацію афганського мігранта на 3000 крон, що тоді дорівнювало 324 доларам США. Її не посадили до в’язниці, хоча перед судом писали, що вона може сісти на шість місяців.

Студентка з добрим серцем прийшла рятувати одного афганця, але в літаку перебував зовсім інший громадянин тієї країни, котрий відбув термін у в’язниці за напад. Крім того, його заяву про притулок було відхилено.

Мені не вдалося знайти інформацію про те, чи знайомилася студентка з матеріалами справи того першого, якого в літаку не виявилося. Але суть справи другого мігранта вона точно не знала. Себто вона протестувала проти депортації невідомого для неї чоловіка. Її не цікавила його біографія, зокрема, те, що він сидів у в’язниці за порушення шведського закону.

Рішення про його депортацію ухвалив вельми лояльний до емігрантів шведський суд. Судові рішення обов’язкові для виконання у всіх країнах світу. Шведська студентка судове рішення ігнорувала. Враження таке, що захистити когось для неї самоціль. І їй байдуже, кого саме, хай би і злочинця. У неї дуже своєрідне розуміння правозахисту, чи не так? Але воно підтримується світовими ЗМІ.

Наголошу. Це дуже добре, коли західні демократичні країни надають прихисток іноземцям, які перебувають у біді. Якби не це, то мільйони наших співвітчизників опинилися б сам на сам зі своїм горем після агресії Росії. За це отримувачі притулку мають дякувати народам тих країн.

Але ж не можна капостити там, де до тебе поставилися з добром. Коли емігрант, замість адаптуватися, починає кримінальну діяльність, то залишати його і йому подібних в країні — річ небезпечна. Якщо таких набереться значна маса, то криміногенна ситуація в європейських країнах погіршиться. І добросердна Елін Ерссон, перешкоджаючи депортації з країни кримінальних елементів, де факто піддавала ризику законослухняних громадян своєї країни. Ось такий збочений правозахист.

Підкреслю. Сталося це значно раніше до експансії «Талібану» в Афганістані. На той час там ішла війна. І справді його могли вбити. Так само, як сьогодні когось із нас можуть убити в Києві. Ризик, звісно, підвищений, але чи значить це, що в Києві неможливо жити? Питання риторичне. Воно тоді не виникало.

У травні 2018 року громадська організація С14 затримала в Києві бразильського бойовика Рафаеля Лусваргі, який воював проти України на окупованих Росією територіях Донеччини й Луганщини. Ще раніше, 2016-го, він був затриманий СБУ в аеропорту Бориспіль. 2017 року отримав 13 років за створення терористичної організації. Він свою вину визнав. Потім суд ухвалив звільнити Лусваргі, адже його планували включити у список для обміну. Для того, щоб його обміняли, він мав бути на свободі. В кінцевому підсумку він вільно гуляв Києвом, де і був затриманий і переданий СБУ. Це подавалося як громадське затримання.

Я не юрист. Розумію, що існують якісь юридичні процедури, котрі дозволяють бойовика випускати на волю. Але таке правосуддя виглядає збоченим. Бо людина, яка приїхала до України саме за тим, щоб українців убивати, де факто отримала таку можливість. А якби раптом він реалізував свою мету і вбив би когось із киян, то якими юридичними процедурами це можна було б виправдати?

Замість того, щоб поставити питання про безпеку українців, тоді ЗМІ підняли галас, що Лусваргі був затриманий організацією С14. Мовляв, права бідного бойовика порушено. Ця організація раніше була помічена в насильницьких діях проти певних груп населення. Водночас виграла суд проти «Громадського», яке звинуватило її у неонацизмі. Наголос у ЗМІ переважно робився саме на неправомірних діях С14, а не тій небезпеці, яку становило звільнення Лусваргі для українців.

Після обміну він опинився у Бразилії та був заарештований за незаконний обіг наркотиків і зберігання зброї. Це ще раз підкреслює, права якого гідного персонажа відстоювали наші правозахисники.

Я вже двічі згадав «Громадське». Дуже не хотів би, щоб мене звинувачували в упередженості проти нього. Тому зауважу, що я підтримую ідею фільму про «Таємний ізолятор СБУ», який зазнавав шаленої критики. Нагадаю, що там ішлося про бійців терористичних проросійських організацій на Донеччині й Луганщині, яких начебто утримували без суду і слідства у Харкові. Поза всяким сумнівом, вони негідники. Але очевидна річ: існують юридичні процедури, за якими їх мають садити до СІЗО, розслідувати їхні справи та судити. Без дотримання таких процедур бойовики подадуть до ЄСПЛ і отримають компенсацію з бюджету. Адже вони громадяни України. Тому подібна політика не на користь Україні.

Світові ЗМІ дуже часто продовжують оцінювати ситуацію за формальними ознаками, допомагаючи псевдоправозахисту. Цитата з новини від «Детектора медіа»: «Низка українських медійників обурилася тим, як іноземні колеги подають інформацію про загибель російського пропагандиста Бориса Максудова й артистки Поліни Меньших, які незаконно приїхали до України разом з окупаційною армією. На думку українців, західні ЗМІ подають це так, ніби погана українська армія жорстоко вбила невинних журналіста й актрису».

А ви пам’ятаєте, як легко, без жодних перевірок світові ЗМІ поширили інформацію від контрольованого ХАМАСом уряду Палестини  про те, що ізраїльська ракета вбила у Газі 900 осіб, влучивши у лікарню? Ізраїль мусив із відео спростовувати цю брехню. Але це не справило враження. ЗМІ продовжують посилатися на органи охорони здоров’я від ХАМАСу, розповідаючи про десятки тисяч загиблих мирних жителів. За цією логікою і Путіна варто цитувати.

Саме формальний підхід до витівок Путіна і Росії спричинив нинішні події. Світ, правозахисники, ЗМІ вдавали, що Росія не коїть нічого особливого, а якщо і коїть, то лише трошки. Досить висловити занепокоєння — і вона вгамується. Не вгамувалася. Їй усі занепокоєння і стурбованості світової спільноти виявилися до лампочки. Якщо світ не зробить висновків з усього цього, не припинить ставитися до зла за формальними ознаками, а не по суті, то подібні ситуації будуть повторюватися знову й знову.

Ілюстративне фото: Getty Images