Мешканці Карпат: Співати гуцульську різдвяну коляду довіряють лише чоловікам

Жителі високогірного села Криворівня, що мешкають на великому плацдармі біля річки Черемош в оточенні засніжених вершин, уже потроху струшують пилюку з бабусиних скринь і розгладжують на колінах своє багатство – гуцульський традиційний одяг. Без нього не обходяться жодні свята, тим більше – різдвяні. Якщо не одягнутися з ніг до голови повністю в гуцульське вбрання, вас у колядники не візьмуть.

Гуцульська коляда – давня традиція, яка збереглася лише на невеликому клаптику землі в українських Карпатах. Її внесли до списку нематеріальної культурної спадщини України, але горяни переконують – вона заслуговує і на місце у списку ЮНЕСКО.

До Водохреща колядникам не можна повертатися додому

Мабуть, єдине спільне у гуцульських колядників із «колегами» з інших регіонів чи навіть сусідніх сіл – це початок коляди. Традиційно – на Різдво. А ось далі вже все стає набагато цікавішим.

Колядувати гуцули закінчують не третього дня Різдва, а аж «на Йордану» - тобто. на Хрещення. А якщо село велике – то можуть і довше, адже зайти треба абсолютно у кожну оселю. Навіть перед давно порожніми гірськими хатинами все одно колядують, шануючи пам'ять тих, хто тут колись жив. Наприклад, у Криворівні – 18 присілків, саме село розтяглося в горах на кілометри, а "табОрів" колядників – лише десять, максимум – дванадцять.

Весь цей святковий період від Різдва до Хрещення гуцульські колядники не ночують удома – нічліг їм пропонують ті, до кого вони заходять.

– Від Різдва до "Йордану" гуцулу заборонено навіть дивитись на свою дружину, тому ось так, – пояснює KP.UA дослідник Гуцульщини, етнограф, старший науковий співробітник Національного природного парку «Верховинський», мешканець Криворівні Іван Зеленчук. - Це сувора традиція, хоч і не скрізь вона дотримується.

Колядувати найчастіше ходить дванадцятеро людей.

Сотні колядників зі скрипалями

Щоб вас взяли в «табОри», треба весь рік чемно і гідно поводитися. Серед гуцулів є навіть така «загроза»: «Дивись, бо в колядники тебе не візьмуть». Колядувати ходять виключно чоловіки – жінок ніколи не беруть. Вважається чоловічим заняттям.

- У нашій культурі немає жінок-священників, а гуцул-колядник – це як священник, - пояснює Іван Зеленчук. – Коляда – це не просто пісенька, це є молитва. Коли приходять гуцульські колядники – вважайте, у вас у хаті проводять службу. Вони будуть просити Бога, щоб ваші мрії, про які ви не кажете, здійснилися. «Береза», або як його ще називають, першопрохідник – той, хто йде на чолі ходи, несе церковний хрест. Це така церква, що подорожує.

Той самий «береза» і набирає собі в «табор» колядників – увесь рік стежить, за ким не водиться грішків, щоб не було соромно, кого взяв «вести службу».

Колядують на Гуцульщині всім окремо – газді, газдині, дітям – від малого до великого, навіть тим, що у колисці, і хворим старим, які на печі лежать і вже в сто років не можуть прийти до церкви. Отак раз на рік служба сама приходить до них.

– Та навіть бджолам, коровам, вівцям та коням виконують колядки, – зазначають гуцули. - Зовсім інше – в решті регіонів України. Ось це "дайте, дядьку, п'ятака" - це профанація від початку до кінця.

Починається коляда від церкви. Тут колядують десять-дванадцять «таборів» колядників. Вони стають довкола головного хреста у дворі церкви, всередині цього кола-«сонця» - десять скрипалів. Співають одну і ту ж коляду і грають одну і ту ж мелодію. Потім розходяться колядувати по домівках.

Найдорожча пожертва у горах – льон

Гостювати в кожному будинку колядники можуть чотири години і більше – залежно від гостинності газд. Тому й розтягується гуцульська коляда на такий довгий час. Але приходять не їсти і пити, а, власне, колядувати та співати. Дати їм за це гроші та щось матеріальне – обов'язково.

- Якщо я – газда, то в мене обов'язково мають бути гроші у шафі на коляду – це моя пожертва на розвиток церкви, жертва Богу, – зазначає Іван Зеленчук. - На хрест я даю «повІсмо» – це лляне волокно, з якого робили сорочки. Не можна не дати щось матеріальне, а «повісмо» – це у нас найдорожче, що може бути – тому що льон виростити у горах – це подвиг.

У бідних хатах навпаки - колядники дають гроші господарям.

- Бідна людина може дати колядникам 10 чи 100 гривень, а вони їй – тисячу зі своєї скарбниці, куди збирають пожертвування, - зазначає Іван Михайлович. - Це істинне християнство – допомагати людині у біді.

У гуцульських Карпатах зараз співають і автентичні колядки, і найсучасніші, відомі у всій Україні. Але в кожній – слова про Ісуса Христа та інших біблійних персонажів. До речі, гуцули називають Ісуса – Сус, відсікаючи «і».

Поклоніння Сонцю зберегли до XXI століття

Але так було не завжди – раніше тексти гуцульських колядок були лише про Сонце, котрому молилися. Це сталося ще з язичницьких часів, коли у нинішніх українських Карпатах поклонялися Сонцю.

Наприкінці ХІХ століття через це почало зростати обурення з боку християнських священників, які спробували заборонити гуцульські колядки. Мовляв, дикість – прославляти народження Сонця. Тоді священники в горах додали в колядки слова про Ісуса (Суса) Христа. Заспокоїлися…

Гуцули, за словами дослідника та етнографа Івана Зеленчука, не бачили протиріч між дохристиянськими та християнськими віруваннями. Вони були, а деякі залишаються до цього дня сонцепоклонниками. Таким був, кажуть, і Михайло Коцюбинський, котрий написав тут повість про гуцулів «Тіні забутих предків».

– Колядувати та радіти народженню Сонця для гуцулів – життєва необхідність, – пояснює Іван Зеленчук. – Коцюбинський сказав, що у гуцулів у підсвідомості залишилися дохристиянські вірування, а зверху – блищить християнство. Це як айсберг із підводною та надводною частиною. Вони так моляться Богу – молитвою до Сонця. І гуцульська коляда – це їхня молитва. Більше ніде вона не збереглася. Думаю, колись вона стане не лише національною спадщиною в Україні, а й нематеріальною спадщиною ЮНЕСКО. Знайдіть ще народи в Європі, які зберегли до XXI століття сонцепоклонництво, ще й у вигляді коляди. Гуцульська коляда – це те, що ми зберегли не лише для України та Європи, а й світу.

А ось вертепи, які у багатьох містах у західних областях на першому місці через видовищність, тут не так популярні. Це вважається дитячим заняттям, і влаштовують вертепи лише школярі.