"Багато хто загинув під обстрілами". Акторка Любава Грешнова про втечу з Москви, батьків в епіцентрі боїв та друзів, які виставили "зетки"

Українська акторка Любава Грешнова багато років жила на дві країни, а після початку повномасштабного вторгнення розірвала усі зв'язки з РФ. В інтерв'ю OBOZ.UA артистка розповіла, як тікала з чоловіком та сином із Москви на початку великої війни, а згодом зіткнулася з повною байдужістю друзів.

Любава Грешнова також згадала, як пережили окупацію в Харківській області її родичі. А батьки дивом вибралися з Харкова, де з початком вторгнення жили у підвалі, поки навколо точилися запеклі бої ЗСУ з російськими загарбниками.

– Любаво, для розмови з нами ви ледве знайшли час через зайнятість: ви багато гастролюєте Україною.

– Зараз у нас тур – кожного дня нове місто України. Ввечері граємо виставу, ночуємо в готелі, вранці їдемо в інше місто. "Дивовижна божевільна" – це вистава, яку створили ще рік тому. Граю я і актор Володимир Заєць. Ще є у нас вистава "Щасливий день". З нею, до речі, у нас запланований тур Америкою та Ізраїлем. Там ми граємо разом з Катериною Кузнецовою та моїм чоловіком – актором Михайлом Пшеничним.

Якийсь час ми їздили з цими постановками країнами Європи – вистави були благодійні для того, щоб об’єднати українську спільноту, пропагувати українську мову та культуру. Ми перші, хто повіз за кордон спектаклі українською мовою і довели своїм прикладом, що україномовні вистави в Європі можуть збирати аншлаги. Зараз починаємо грати ці вистави в Україні.

– Поїздивши по Європі, у вас не було відчуття, що багато країн співчувають нам, а деякі – ні?

– Ми не їздимо в ті країни, де сильна російська пропаганда. Наприклад, в Угорщину. У нас довгі були перемовини з Ізраїлем. Та й з Америкою, бо організатори не були готові до української мови. У кожній країні починався діалог з того, що нас вмовляли грати російською. Мовляв, українці, які живуть там, приїхали давно, коли в Україні здебільшого розмовляли російською. Організатори були впевнені, що глядачі не підуть на україномовні вистави. Ми їх переконували, бо не мали ніякого морального права грати російською. Тим паче, розуміли, що прийдуть і глядачі з Росії – а ми цього не хотіли. Ми не хочемо розважати росіян, навіть хороших.

Українська мова – це була наша головна умова. Я вмовляла, переконувала, що це спрацює. Так і сталося. Одна країна – аншлаг, друга, третя – ми впевнено збирали зали. І далі вже ніхто не запитував про українську мову. Але виникали інші непорозуміння. Коли ми, приміром, приїхали з виставою у Латвію, нам дали охорону. Ми не відразу зрозуміли, до чого це. А нам пояснили, що росіяни, які живуть там, можуть запросто зірвати виступ. Слава Богу, в нашому випадку все пройшло ідеально – не було проблем. А після вистави ми поїхали у кав’ярню, яку відкрили наші біженці з Лисичанська та Рубіжного. І вони розповідали, що чи не кожного дня до них приходять п’яні росіяни, які багато років живуть у Латвії, – з погрозами та неприємними розмовами.

– Любаво, ви вірите в те, що є хороші росіяни?

– Скажу зі свого досвіду: з усього мого кола спілкування в Росії – а в мене там було дуже багато друзів, людей, яких вважала близькими, – зараз не підтримую зв’язків ні з ким. Але є одна родина, чоловік і дружина, які з початком вторгнення на знак протесту проти війни з Україною, виїхали з Росії за кордон. У них немає родичів в Україні – це просто така громадянська позиція. Кинули все своє життя, майбутнє і поїхали, щоб підтримувати українців. Можу я їх назвати хорошими росіянами? Можу. Так само Лію Ахеджакову або Аллу Борисівну Пугачову. Але, на жаль, у цілковитій більшості росіян я, як і всі українці, розчарована.

– Вторгнення росіян в Україну ви зустріли в Москві. Напередодні страшних подій відчували, що щось насувається?

– На жаль, не відчувала. Так само, як і багато людей з мого оточення – зокрема, і мої родичі з села Харківської області, яке розташоване на кордоні з РФ. Там, у тому прикордонному селі, ніхто такого не очікував навіть за день до вторгнення. Коли ті війська вже було видно, не подумали: "А може виїдемо до Харкова?". І в перший день великої війни потрапили в окупацію. Я взагалі в цей період мала бути в Харкові у батьків, бо у мами за місяць до вторгнення стався інфаркт. Хотіла приїхати, щоб побути поруч, але все не виходило через щільний робочий графік.

– Як ваші родичі пережили період окупації?

– Дуже складно. Але, знаєте, що помітила: люди, які пізнали найскладніше, розповідають про це дуже просто. Це мене вражає навіть з художнього погляду. Так буває в кіно, коли дуже складні емоційно речі показують у кадрі максимально просто. І виходить мистецтво. І мої так просто розповідають. Тітка каже, що вела щоденник, бо не було ні радіо, не телебачення, телефони розряджені, бо не мали електрики – і вона від руки писала, що бачила навкруг, аби не збожеволіти. Бувало таке, що вже не розуміла, який сьогодні день тижня, число місяця.

У селі у всіх позабирали автомобілі, а мій дядько додумався – розібрав машину на великі деталі і розніс по сараях сусідів, колеса закопав. І так зберіг свій транспорт. Коли звільнили наше село – він зібрав автомобіль. Дядько сидів у в’язниці два місяці. Також туди забрали нашу 75-річну сусідку – бабусю Марію. На неї написали донос. Місцеві, які співпрацювали з окупантами, здавали односельців, щоб залізти потім до них у хату та забрати якусь їжу. У баби Марії була пасіка. Мої протрималися практично на кашах, ще щось вирощували, обмінювали – магазини не працювали. Вони потрапили в окупацію з першого дня вторгнення, а звільнили їх наприкінці літа.

Мама і тато зустріли війну в Харкові на Салтівці – це район, який обстрілювали цілодобово. На якийсь день вони вибралися, але це був дуже великий ризик, тому що ніхто не знав, вдасться виїхати чи ні. Багато хто, намагаючись евакуюватися, загинув під обстрілами. Вони виїхали і вже півтора року як вимушені переселенці мешкають у Києві.

– А де зараз осіли ви?

– На жаль, поки ніде. Через те, що кіно в Україні поки знімається дуже мало, то основна наша діяльність – театральна, гастрольна. Якщо брати стандартний місяць, то якийсь час живу в Варшаві, ще частину – в Україні, і ще якийсь час їжджу по Європі з виставами. Останні три місяці – виключно в дорозі. Це дуже складно, вже мрію десь осісти, але поки такої можливості немає.

З іншого боку, це не зовсім нове для мене життя, бо я весь час жила на дві країни. В мене завжди був Харків, у який приїздила, як тільки видавалася можливість. Паралельно я завжди любила подорожувати, тому життя на колесах – це для мене нормальна історія. Але вже дуже хочеться купити чайний сервіз, випікати смачненьке до чаю. Мрію мати свій дім.

– Що ви залишили в Москві?

– У нас не було майна, тільки автомобіль, який залишили просто посеред вулиці. В орендованій квартирі зосталися наші речі. Проте втрата речей – це не найстрашніше. І як показало життя, все, що назбирав роками, може виявитися тобі і не таким потрібним, як ти думав. Важче переносилося інше – розчарування в людях. Я очікувала, що буде підтримка від людей, яких вважали друзями. Думала, що хоча б вони мені будуть писати і телефонувати. Бо ми стільки років дружили, працювали. Але найкращі і найближчі навіть жодного разу не спитали, як я. А половина з них ще й повикладали в соцмережі "зетки". У перші два місяці я взагалі не могла через це себе зібрати до купи. Я можу зрозуміти, що для них – це тотальний страх, але від цього розчарування не стає меншим. Але я його там і залишила – стараюся не згадувати про це.

– А ваші речі вам не може хтось передати?

– Все, що було важливим для нас, забрали. Залишилися просто речі для життя. Я все це зараз вважаю ширвжитком – та й все. Нічого мені звідти не потрібно. Чесно скажу: останні два роки я взагалі мало думаю про те, що мій зовнішній вигляд має бути вишуканим, бо актриса. Чоловік інколи навіть свариться: купи сукню. Хороші прикраси, брендовий одяг – мені всього цього не хочеться. Навіть коли виходжу кудись у люди, примушую себе одягти блузку із спідницею, бо в спортивному одязі набагато комфортніше. І вважаю, що це правильно, поки йде війна.

– Хочу зробити вам комплімент: у вас прекрасна українська мова. Вдома теж розмовляєте?

– Незважаючи на те, що я представниця східної частини України, в мене ніколи не було проблем з мовою. Коли чую зараз розповіді про те, що хтось не може перейти на українську, чесно, не дуже розумію, в чому проблема. Мене часто просить розмовляти українською син. Він першокласник, ходить в українську школу у Варшаві. Йому трохи складно, бо активно ще вчить і англійську, і польську. Але рідна на першому місці, бо з часом ми будемо повертатися в Україну.

– Як ви згадуєте той час, коли втікали з Росії?

– Було дуже страшно. Ми поїхали з Москви на третій чи четвертий день. Була проблема в тому, що майже всі напрямки закрилися, літаки курсували лише в Туреччину і Єгипет, і квитки коштували фантастичні гроші. Уявіть, скільки іноземців – українців, європейців, американців намагалися виїхати. Ми спочатку придбали квитки, де потрібно було проходити пішохідний кордон через Литву, але я в останній момент злякалася, бо там, як розповідали, влаштовували дуже довгі перевірки і допити. Я знаю точно, не змогла б збрехати, що їду просто подорожувати. Знаєте, я інколи думаю: як там взагалі могли наші залишитися? Людині з українським паспортом там дуже непросто…

Ми взяли квитки до Єгипту. По дорозі в аеропорт нас зупинила патрульна машина, хотіли забрати у відділення, коли побачили українські паспорти, але відпустили. В аеропорту я від страху майже втрачала свідомість, але ми таки вилетіли.

Ще шість днів чекали в Єгипті, бо не було прямих маршрутів до Варшави. І це був такий дисонанс – сиділа біля моря і дивилася всі підряд новини з України: все розбите, летять ракети. Як дуже погане кіно… Ми мали зв'язок з батьками, вони трималися. Залишилися на той час у підвалі нашого будинку одні. Вони могли ховатися лише там, бо інакше було не вижити. На Салтівці немає жодного неушкодженого будинку. Кожен дім – влучання, приліт, дірки. Повилітали вікна майже у всіх квартирах. Російські війська зайшли в Харків саме через Салтівку, а наші їх звідти вибивали. На перехресті, де йшли запеклі бої, розташований наш дім.

– Коли ви змогли побачитися з батьками?

– Минулої зими – я приїхала до Києва. Раніше не могла: якийсь час просто збирала себе до тями, потім шукала, чим заробляти гроші, бо в нас із собою не так багато й було. Працювала на варшавському вокзалі волонтеркою дуже довго, співпрацювала з харківськими волонтерами, з якими ми зробили дуже багато корисних справ. А потім пішли наші перші вистави. І зараз ми бачимся з батьками частіше, ніж за все моє життя з 16 років, коли вступила в театральний Карпенка-Карого і поїхала з Харкова.

– Любаво, ви згадали про те, що українцям за жодних обставин не варто було залишатися в РФ, а тим часом там продовжує жити і працювати ваша кума – українська акторка Галина Безрук.

– Ми не спілкуємося з початку повномасштабного вторгнення. І я не маю інформації, як вона зараз живе. Точно знаю, що їй було дуже складно, вона переживала. Не могла зробити вибір – дитина з російським паспортом, чоловік теж. І він би не дозволив вивезти дівчинку. Я знаю, що Галя в душі дуже любить Україну. Думаю, що їй важко далося рішення залишитися в Росії. Ставлюся до неї з теплом і любов’ю, навіть незважаючи на те, що не спілкуємося. Колись ми були рідними людьми.

– Як думаєте, чому так сталося, що ви і акторка Катя Кузнецова виїхали з РФ, а Галина залишилася?

– Російські паспорти – у дитини та чоловіка. В нас у родині – всі з українськими паспортами. У Каті Кузнецової цивільний чоловік хоч і росіянин, але давно живе за кордоном. З Катею, до речі, ми не були знайомі до вторгнення. Звісно, перетиналися на знімальних майданчиках, але не товаришували. А тепер дуже близькі.

У Москві у нас майже нікого тепер немає. Залишилася лише няня сина, в неї українське коріння. Має багато родичів у Чернігові. Вона теж дуже хотіла виїхати, але доглядає хвору маму, яка прикута до ліжка. Ми на зв’язку – вона сумує, плаче, розмовляючи з нами. Коли ми виїхали, з нею залишалася наша собака, ми не могли її забрати – потрібні були щеплення. Її привезли нам друзі-росіяни, про яких розповідала. Я дуже переживала, що більше ніколи не побачу собаку.

– В одному із своїх інтерв’ю ви казали, що ніколи не хотіли жити в Росії. А чому поїхали?

– Тоді мені здавалося, що займаюся улюбленою справою, і в моїй Україні це всіх влаштовує. Коли ми 2012 року їхали в Москву, колеги кричали: "Круто, давай!" А чоловік завжди казав, що ми в тій країні заробітчани. Я будувала такі плани: відзнялася там – і додому. Тоді багато хто так працював. Траплялося, що за тиждень робили по сім перельотів по роботі. Потім це стало технічно важче, адже літаки з часом прибрали. Але найголовніше, ми були заручниками того, що майже все, що знімалося в Україні – це були роботи за російські кошти. І для того, щоб тебе тут затвердили на головну роль, ти мав бути актором із Москви. Це була вимога наших продюсерів.

Весь позаминулий рік я провела в Києві – в мене було дуже багато проєктів. І під кінець року мала розмову з деякими нашими відомими режисерами та продюсерами. Казала: "Я хочу залишитися – все одно знімаюся в Києві". А вони мені: "Ні, тоді ми тебе не зможемо знімати".

– Багато хто з українських глядачів пам’ятає вас як ведучу першого сезону шоу "Зважені та щасливі". Однак ви довгий час згадували ту роботу з образою.

– Нині в мене вже немає ніяких образ, тільки вдячність. У 20 років можна довго ображатися, бо ще мало книжок прочитав. А зараз я розумію, що образа – це робити гірше лише собі. Вся образа і злість лише руйнує тебе зсередини. І ззовні. Треба прощати і займатися своїм життям, а не жити думками про вчинки інших людей.

Мені допоміг це збагнути час. Навіть зараз, якщо в мене трапляється якийсь конфлікт, я тяжко це переживаю, кажу собі: "Любаво, треба час, хоча б кілька місяців". Я завжди намагалася жити активним життям. І коли тебе не взяли кудись, куди дуже хотіла, але через рік мала кілька класних проєктів, то це перекривало минулі невдачі. Якби я не розвивалася, сиділа вдома і страждала, то, мабуть, мені було тяжко згадувати роботу на СТБ. Зараз у мене теж є проблеми, як і в будь-якої живої людини, але кажу собі: "Ну, ок. Давай будемо шукати, чим це компенсувати".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з мамою актриси Катерини Тишкевич, яка дала перше інтерв'ю про те, як рятували її доньку:"Був момент, коли я зневірилася".