Українське Різдво від пращурів до сьогодення: прикмети, святвечірні ворожіння та сучасне колядництво

Українські народні традиції на великі свята тісно переплітаються з церковними. Багатьом з них — сотні років, частина вже втратила своє первісне значення. І різдвяні звичаї не виняток. Одночасно із церковною традицією тримати піст і сповідатися українці ворожили на Святвечір і ходили з колядою. Офіційна церква ворожіння не схвалює та й колядки спочатку забороняла.

Старша наукова співробітниця відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України Леся Горошко-Погорецька розповіла "Телеграфу", що колядки, або ж величальні пісні, були ще до XV століття, але на межі XV-XVI ст. церква взяла їх під свій патронат. Колядники почали збирати на церкву, а в текстах з’явилися релігійні мотиви.

Секретар управління Львівської єпархії ПЦУ протоієрей Руслан Матвієнко зазначає, що хоч колядки як співанки беруть витоки від язичницьких часів і пов'язані з днем зимового сонцестояння, після народження у людському тілі Божого Сина колядками у піснях прославляється Бог та його любов до усіх людей. Також і щедрівка — прославлення Господа, тому церква абсолютно цьому не суперечить і не намагається витіснити з церковного життя.

*Більше про те, які святвечірні та різдвяні звичаї існують в Україні, чим частували господині, що українці вважали добрими прикметами, а чого намагались уникати — читайте на сайті "Телеграф".

Колядування та щедрування: хто і де міг ходити у святкові дні

Колядувати виходили після Святої вечері. Ходити з колядою могли гуртом, окремо діти й дорослі, а могли й своїми компаніями. Колядувати могли впродовж всіх Різдвяних свят і подекуди — аж до Водо́хреща.

"На Гуцульщині є досі звичай "круглєка": чоловіки в гуцульських строях колядують під кожною хатою. А оскільки в горах іноді хати розкидані на великі відстані, то вони ходять доти, доки не обійдуть все, іноді й до Водохреща. Вони ходять з топірцями, по колу пританцьовують і це називається "круглєк", — розповідає етнологиня.

Загалом колядки можна розділити на два види: церковного змісту та величальні пісні світського характеру, де співається про господарів або побажання добробуту. Дохристиянські колядки зараз не співають, але їх можна знайти в довідниках. Це колядки про творення світу. У їхні тексти завжди вплітали історичні події. Як і будь-який взірець народної творчості, їх поширювали, видозмінювали, доповнювали новими словами.

"Колядка — це не застиглий текст, який хтось десь створив роки тому і усталив навіки. Колядку, як і будь-який фольклорний твір, будь-яку пісню, люди переспівують і міняють текст і мелодію. Впродовж останніх років з’являються також тексти, присвячені російсько-українській війні, і вони дуже суголосні повстанським колядкам часів УПА, — розповідає Леся Горошко-Погорецька. — Торік теж виникали віршування. "Коляд, коляд, колядниця, дайте дядьку зарядиться", з блекаутами були пов'язані. Це і є класичний живий спосіб творення фольклорних творів".

На Маланку, 31 грудня (за ст. стилем — 13 січня), ходити щедрувати міг будь-хто. А от на Василя, свято, яке припадає за новоюліанським календарем на Новий рік, могли ходити тільки чоловіки. Цього дня очікували посівальників-полазників чоловічої статі. Вони мали бути молодими і здоровими. Іноді казали, що і молода та здорова жінка теж добре, аби корови гарно телились. Та могли чоловіка і не чекати — може ж прийти будь-хто. Тож був особливий спосіб дотриматись звичаю.

"Аніж чекати, що хтось прийде, могли заводити рогату худобу до хати і вважали, що мали свого полазника. На Лемківщині вірили, якщо корова ще й залишила посеред хати "купку", то добрим буде врожай, — зазначає Леся Горошко-Погорецька і пояснює, з чим пов’язана звичка заводити худобу чи чекати чоловіка. — В Україні домінуючою галуззю господарства було хліборобство, відтак усе, що пов'язане з полем і його удобренням, сприймалося зі знаком плюс. На Василя ці імітаційні речі пов'язані з засіванням ниви, чоловіче сім'я — те, що запліднює".

Народні традиції: близькість потойбіччя та ворожіння

Українські традиції на Різдво — строкаті і розмаїті залежно від регіону чи навіть населеного пункту. Святвечір тісно пов'язаний з ритуальною обрядовістю, тож поминанням пращурів і частина традицій стосується цього напряму. Головні страви — кутя та узвар також є частиною поминального обряду.

Вважається, що саме на Святвечір душі померлих родичів приходять до живих, аби поруч з ними відсвяткувати Різдво. Тому на Святвечір зазвичай ставлять ще одну тарілку. Це тарілка для тих, кого з нами вже нема. На Гуцульщині перш ніж сісти на лаву, продувають місце, аби не сісти на якусь душу. Далі розповідає етнологиня:

"Є вірування, в який спосіб душі можна побачити. Якщо ввечері після Святої вечері вийти на вулицю і зазирнути у вікно, то можна побачити душі, які сидять навколо столу. Живі, які сидять за столом, не бачать, а через вікно, яке є межею між світом цим і потойбічним, побачити можна. Тому ворожіння здійснюють у порубіжних місцях. Тарілку для померлих можуть ставити або на столі, або на вікні", — перераховує Леся Горошко-Погорецька.

Частиною культу померлих предків було і внесення дідуха. В різних регіонах його називали по-різному, і ним був різний сніп — останній зжатий, перший або найкращий. Його також клали біля ікон, як кутю та узвар.

До різдвяних народних вірувань і ворожінь також належить звичай не прибирати зі столу їжу та лишати у ній ложки, наприклад у макітрі з кутею. Вважалось, якщо чиясь ложка перевернеться, то це віщує недобре. Коли задували різдвяну свічку, дивилися куди тягнеться дим і це нібито мало впливати на подальше життя людей. Більшість магічних звичаїв були скеровані на забезпечення добробуту. Наприклад, кидали до стелі кутю. Рахували, скільки зерняток прилипло, то стільки роїв бджіл буде у господаря чи снопів вродить наступного року.

"Ще досить поширений звичай, що всю їжу, котру готували до свята, могли поскладати на столі, господар ставав за тією купою наїдків і, коли заходили діти, він питав: "Чи бачите ви мене?", — а діти казали: "Ні", — то він бажав, аби і в наступному році його не бачили, в сенсі, щоб стільки ж було їжі", — веде розмову далі етнолог.

Серед звичаїв, також покликаних залучити достаток і благополуччя в родину, був звичай вмивання. До Різдва в Карпатах це робили грошима або вмивали дітей, які ще не вміли ходити, у потоці, не витираючи несли до хати. Купали також і ритуальний різдвяний хліб, який називали крачуном. Його занурювали у воду, потім заносили в хату. Він також ставав частиною ворожінь — його котили від порогу хати. Якщо він падав пласкою частиною догори, то це вважалося віщуванням поганого.

Навіть у межах одного регіону звичаї могли різнитися. Леся Горошко-Погорецька зазначає: "Навіть із вмиванням грошима, гроші могли бути різних номіналів. Десь були настанови митися тільки жовтими грошима, щоб було гарне обличчя, десь срібні гроші, щоб грошей було, як води, і людина була заможною, бо срібними були більші номінали. На Гуцульщині, коли занурювали різдвяний хліб і набирали воду, казали: "Не беру я воду, але мед і вино". Вода, яку вони брали, вважалася особливою. Звичай вмивання з додаванням різних предметів був дуже поширеним".

Також вважалося, що саме на Святвечір худоба могла розказати Богу про те, як з нею обходиться господар, тому на великі свята свійських тварин було заведено гарно годувати, щоб вони могли казати тільки добре. Був і такий звичай, коли потроху від усіх страв змішували й запікали. Цей ритуальний хліб висушували, і під час першого вигону худоби на пашу чи під час отелення давали худобі, розмочивши свяченою водою, щоб вона не хворіла і гарно розмножувалася.

Збереження традицій за часів СРСР

Від традицій, які були актуальні сотні років тому, багато хто відійшов. За СРСР їх викорінювали або замінювали радянізованими. Це ж стосувалося і різдвяних колядок. На мотиви старовинних пісень накладали слова про партію, червону зірку тощо. Такі види колядок існують і зараз — народна творчість так відповідає на виклики сучасності, однак ці зміни зазвичай відбуваються органічно. А за часів СРСР нав’язувалися згори, як і образ Діда Мороза, ким замінили святого Миколая.

Однак чимало українських звичаїв та їхні символічне значення збереглися здебільшого на заході України. Це пов'язано, серед іншого, з тим, що на цих територіях не було Голодомору.

"Навіть коли були часи заборони — ходили колядувати, ходили з вертепами. Передавалося в межах сім'ї — люди зберігали традицію, в хаті тихо колядували. Традиція цілковито переривалась тільки там, де був Голодомор. Там, де фізично знищували людей, звичаї могли зникати. В межах України воно все одно збереглось", — каже Леся Горошко-Погорецька.

Раніше "Телеграф" розповідав про передачу Пластом Вифлеємського вогню. Його першими отримали волонтери та військові.