"На виступи приходить королівська сім’я": шведська піаністка розповіла, чим Україна дивує західну аудиторію, окрім "Щедрика"

Українсько-шведська музикантка Наталія Пасічник, донька ректора Острозької академії Ігоря Пасічника, зарекомендувала себе як одна з провідних концертуючих піаністок Європи. Найбільший шведський журнал про класичну музику OPUS magazine двічі включив її до списку найвпливовіших діячів культури Швеції. Разом з провідними оркестрами вона виступала у Європі, США, Японії та Аргентині.

Ще 2014 року Наталія Пасічник почала знайомити європейців з нашою культурою, тож заснувала Український інститут у Швеції. Ця платформа стала дуже важливою під час великого вторгнення Росії. Адже культурні заходи, що проводяться інститутом, допомагають побороти кремлівський наратив про "братські народи".

У розмові з "Телеграфом", вона розповіла, як Швеція зустрічає наших артистів і письменників, якою є роль російських музикантів у західному музичному світі та чому про Острозьку академію так мало говорять.

— У Швеції ви вже понад 30 років. Чи був у вас культурний шок, коли ви переїхали? Що подобається, а що ні у звичках та менталітеті шведів?

— У мене завжди була мрія жити у Львові на вулиці Черешневій, мати рояль і сенбернара. Складний період 1990-х років змусив музикантів шукати кращої долі на Заході.

Я почала рано їздити на заробітки, готуватися до конкурсів. І на одному з таких заходів зустріла свого чоловіка. Він працював у Швеції волонтером на одному з найбільших фортепіанних фестивалів. Ми одружилися дуже швидко. Можу вас шокувати, адже бувши серйозними людьми, ми одружилися за 10 днів. Разом ми вже 10 років, тому це справжня удача.

Та я б не сказала, що я саме переїхала у цю країну. Адже до пандемії я мала приблизно до 200 днів в році поза Швецією. Гастролювала переважно Європою. Культурного шоку в мене не було ніколи, тому що я була дуже молода і подорожувала вже багато. Тому мені ця міжнародна ментальність була досить близька.

— Чому ви вирішили заснувати Український інститут у Швеції? І якими були ваші очікування та цілі на той момент?

— Коли 2014 року почалася війна, я напевно переживала те, що більшість людей пережили 2022 року. Для мене це була велика палітра емоцій від шоку до розпачу та розуміння того, що необхідно щось робити. Я подумала, що найбільше можу знадобитися на "фронті" культурної дипломатії.

В українському медійному просторі ходить думка, що нам це все не потрібно, адже деякі країни успішні й без цього. Часто приводиться, як приклад, Швеція і Фінляндія. Я була дуже здивована, оскільки більшу частину свого життя проживала у Швеції. Те, що тут нема культурної дипломатії — це не просто хибне уявлення, а надзвичайно й абсолютно хибне судження. Звісно, ці країни не займаються промоцією культурної дипломатії в стилі Росії: нахабно, в морду і так по-російськи. Вони це роблять цивілізовано і демократичними механізмами.

Створивши український інститут у Швеції, ми проводимо культурні заходи, які підвищують обізнаність про Україну та зміцнюють шведсько-українські зв'язки.

— Чи підтримує ваш центр шведський уряд? Загалом чи вплинув інститут за 10 років свого існування на українсько-шведські відносини?

— Шведський уряд нас підтримує від початку. Але нас зовсім, на жаль, не підтримує український уряд. На жодному рівні: ні фінансово, ні морально, ні інформативно.

Завдяки шведському уряду ми маємо прекрасне приміщення. Майже на всі великі івенти до нас приходить королівська сім'я та представники уряду. Це, напевно, найбільший такий показник того, що вони розуміють, наскільки важливою є наша робота.

— Наскільки я розумію, ви залучаєте до культурної інтеграції таких відомих українських письменників як Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Сергія Жадана та інших. Як Швеція сприймає нашу літературу та творчість наших авторів?

— На жаль, у Швеції до недавнього часу взагалі майже не було жодних [українських] перекладів. Лише 2014 роre, коли ми вперше запросили Оксану Забужко, було перекладено її роман "Польові дослідження з українського сексу". Та й то, це було перекладено через Польщу. Бо не було перекладачів з української на шведську.

В більшості випадків шведські видавництва перекладали поезію. Це було ще 2014-2015 років. Мова про вірші Галини Крук, Сергія Жадана, Любові Якимчук. Ситуація була патова, але зараз покращилася. І цього року роман Юрія Андруховича "Московіада", нарешті виходить друком шведською мовою.

І те, що зараз видавництва зацікавлені в наших авторах і в нашій мові — це дуже добре. От я вчора отримала електронний лист з університету в Лунді (місто на півдні Швеції. — Ред.). Вони затвердили професора з української мови. І на кінець року організують українські студії в університеті.

Ми спостерігаємо зародження процесу, який призведе до ширшого використання української мови у світі. Люди будуть її знати. У нас навіть з'явилися два чи три перекладачі, які раніше знали польську чи російську, а зараз навчилися української. Саме вони перекладали твори Андруховича і Жадана.

— Хто приходить на зустрічі з письменниками? Переважно шведи чи українська діаспора?

— Наша мета — поставити Україну на культурну мапу Північної Європи. Від початку цільовою групою була українська діаспора. Зараз до нас приходять європейські громадяни, які живуть у Швеції. Також приїжджають німці, фіни та норвежці. На останній великий фестиваль до нас завітали кабінет міністрів Швеції.

— Раніше в Європі була відчутна російська теза, що України не існує як країни, й що ми — частина РФ. Як пересічні європейці нас сприймають сьогодні і як сильно ваш інститут вплинув на обізнаність шведів про Україну?

— Напевно, 97% шведів підтримують зараз Україну. Сьогодні мені здається, треба бути зовсім дурним, аби не знати, що це дві різні країни, що воюють між собою. Я бачу позитивні тенденції, проте складно вибити з голів європейців цю "велику російську культуру".

Ще 2014 року, коли я була на гастролях у Франції, старалася розповідати колегам у Франції, що Росія напала на Україну. І взагалі, якусь нашу історію. Однак вони цього абсолютно не сприймали. Мовляв: "Ну, у них же Чайковський і Достоєвський. Це неможливо, вони такі цивілізовані".

— Чи є у великих оркестрах "хороші росіяни" і як до них ставляться?

— Зараз я гастролюю як солістка. Але, звісно, у мене є знайомі в групах оркестру. В більшості випадків росіяни там сидять тихо. Але мені здається, що росіянин — це діагноз. Адже як тільки їм дається можливість показати, що Росія — велика держава і вона найкраща, а всі інші — ніхто, вони одразу це роблять. Попри те, що живуть тут 20 чи 30 років і мали б вже щось поміняти у своїй голові. Це феномен для психологічного дослідження нації.

Для себе я зробила вибір, тож з 2014 року не граю російські композиції, звісно, не виступаю в Росії. Як артист, можу сказати — це важко. Бо це позбавляє мене концертів. І зараз багато українських музикантів, напевно, теж зробили для себе цей вибір. Звісно, весь час чутно наративи: щоб бути успішними, треба грати за їхніми правилами.

— На сайті Українського інституту у Швеції вказано, що у співпраці з Острозькою академією ви організували курси української мови для іноземців. Чи багато шведів виявляють зацікавленість у вивченні нашої мови?

— На жаль, це не так актуально, як могло бути. Тому ми й наполягли на відкритті українських курсів в університетах. Все на особистому рівні. Ми намагалися створити такі заняття в одному університеті ще 2014 року. Однак там шефом славістичної інституції був француз, який це заблокував.

Зараз наше співробітництво з Острозькою академією полягає в тому, щоб допомогти студентам-переселенцям.

— Стосовно Острозької академії. У вересні ЗМІ повідомляли, що керівник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов вступив в аспірантуру Острозької академії на спеціальність політологія. Його вступ якось вплинув на репутацію університету?

— Я абсолютно не знаю вплинуло це, чи ні. Але вважаю, що про академію мало розповідають. Є багато людей з Острозької академії, які стали дуже успішними людьми. І це та еліта української нації, яка правильно думає і розвиває країну.

Наприклад, моя донька народилася у Швеції й ходила в школу у Швеції. Але для мене було дуже важливо, щоб вона була також частиною українського простору. Тож зрештою вона закінчила Острозьку академію. Вона була в одній групі з генералом Залужним. Тому це для нас велика шана.

Та й загалом, Острозька академія є першим вищим навчальним закладом в Україні. Тому мені дивно, що її так мало в українському медійному просторі. Принаймні там, де я читаю.

— На вашу думку, що зі шведської системи освіти треба перейняти Україні?

— Є багато речей, про які можна довго дискутувати. Та й Острозька академія перейняла дуже багато у Швеції. На скільки мені відомо, вони також мають співпрацю зі Стокгольмським університетом. Результат у тому, що днями Острозька академія посіла 3-тє місце серед українських ЗВО світового рейтингу університетів ( мова про рейтинг UI GreenMetric 2023 — Ред.).

— Чи стежите ви за музичними трендами в Україні?

— Абсолютно стежу. Виступи Львівської філармонії дають мені уявлення про сучасні тенденції фортепіанного мистецтва. На жаль, великі медіа практично не підтримують і не просувають цю творчість. Вони плутають дві речі: культуру як мистецтво і культуру як розвагу. Тобто комерційну музику і високу артистичну музику.

— Що ви думаєте про майбутнє сучасної української музики? І чим, окрім "Щедрика" (Carol of the bell), можна зацікавити шведську аудиторію?

— Ми прославилися не лише "Щедриком". Просто, знову ж таки, медійне покриття є не у всього. Наприклад "Мелодія" Бориса Лятошинського. Цю композицію часто виконують.

Українська культура багата на перли, які можуть зачарувати західного слухача та глядача. Просто треба відкривати цю "скриню" і навчитися правильно показувати ці скарби. Адже всі шукають щось нове, чи не так?

Я думаю, що так, як ми здивували світ, вже нема як більше його дивувати. На мою думку, на українському державному рівні треба переосмислити, що таке культурна культура. І повторюся, це не комерційна розвага. А по-друге, треба виробити механізми, як правильно себе подавати.

— Чи є сучасні виконавці або молоді таланти, з якими ви б хотіли познайомити Швецію?

— Оскільки я декілька років була дотична до Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця і сиділа як журі, то маю такі таланти на думці. При правильній промоції та поштовху, це можуть бути звірки світового рівня.

Звісно, у медійному просторі висока музика є більше абстрактним видом мистецтва, тож цього поштовху нема. Тому я старалась їх вивезти сюди і показати комусь. Щороку приїжджало двоє чи троє цих піаністів і грали на найбільш серйозних майданчиках.

2024 року ми підготували грошовий приз у 5 тисяч євро для двох молодих українських піаністів. І оскільки поки секрет, хто це отримає, то я не можу вам сказати. Але ті люди можуть розраховувати на промоцію свого таланту на Заході.

— Коли ви востаннє з'являлися на українській сцені? Чи очікувати нам на ваші виступи в Україні найближчим часом?

— Ця тема настільки зворушує мене, що я можу розплакатися. Востаннє в Україні я виступала в Маріуполі буквально за три місяці перед великою війною. Це був мій перший чи другий фестиваль в цьому місті. Я грала концерт Мирослава Скорика на фортепіано з оркестром. На виступі було так багато людей, взагалі такий світлий спогад.

І говорячи з цими людьми, в мене була асоціація із зеленою травичкою, яка починає проростати на асфальті. Звісно, після того, що сталося, я відчувала сильний особистий біль. Тому це був мій останній виступ.

Найближчим часом виступи не планую. Нема навіть як, бо я занурена в роботу тут: разом з концертами та Українським інститутом. Та й ніяких запрошень не було. Однак ми запрошуємо українських виконавців сюди. У нас був вже цілий симфонічний оркестр Львівської філармонії: 75 людей, які виконували увертюру до опери "Тарас Бульби" та "Гуцульський триптих". Тоді приїхало дуже багато людей. Я думаю, це важливіше, аніж якби я приїхала зараз в Україну.