Скурві сини та криваве золото. «Максим Оса» — новорічний фільм у геть не новорічних обставинах

Варто одразу зауважити, що в українській кіноіндустрії, мабуть, немає проєкту більш багатостраждального, аніж «Максим Оса»: він навіть зажив слави «виробничого пекла».

Усе почалося ще у 2012 році з ідеї екранізувати комікс «Максим Оса», створений франко-українським художником Ігорем Бараньком. Першим режисером фільму мав стати Олексій Мамедов, автор телесеріалу «Свати». Наступного року проєкт був законсервований, але у 2015-му виробництво поновилося з новим режисером — Іваном Сауткіним. Далі, втім, почався цілковитий хаос: змінювалися продюсери та власники студії-виробника, неодноразово переписувався сценарій, бюджет через стрімку інфляцію всох настільки, що його не вистачало й на половину задуманої постановки. Зрештою, Сауткін, втративши понад чотири роки творчої активності, покинув проєкт. Новим режисером став автор трагікомедійних фільмів «Халепа на 5 baksiv» і «Королі репу» Мирослав Латик.

Зйомки легкими не були — адже припали на розпал пандемії коронавірусу. Зрештою, фільм вийшов у національний прокат і на стримінговому сервісі Netflix.

Дія розгортається восени 1636 року. Польський король відправляє на Січ платню, аби запобігти заворушенням серед козацтва. Але п’ятеро козаків, які везли гроші, не доїхали до місця призначення, погинувши на землі князя Йожефа Пшелуцького (Володимир Ющенко). Тож хорунжому Корсунського полку Максиму Осі (Василь Кухарський), що вирушив назустріч загиблому загону, доводиться розслідувати вбивство побратимів і шукати золото. Обставини непрості. З одного боку, на болотах живе безумна й потворна відьма (Анастасія Михальчук). З другого — в замку Пшелуцького триває протистояння між дочкою князя пані Маринкою (Альбіна Корж) і її мачухою Хеленою (Ольга Макеєва). Каштелян Фогіль (Сергій Деньга) удає відданого слугу, але насправді має свої інтереси. До всього іншого, козак при смерті встигає розповісти, що на конвой напав песиголовець.

Недоліки фільму зумовлені його важкою економічною долею — себто браком коштів. Згідно зі сценарієм, на землях Пшелуцького лютує чума, й тому в його замку немає жодної челяді, окрім пришелепкуватого Анджейка (Володимир Гурін) — але могла б бути бодай якась кухарка.

Так само нехитро оформлені хащі, в яких мешкає відьма і де нападає вовкулака: трохи хрестів, тваринячих черепів і червоних мотузок між гіллям, решта — фактура лісів Хмельниччини (оператори — Костянтин Пономарьов, Тетяна Дуднік). Спецефекти, звісно, теж мінімальні.

Ці обмеження Латик долає завдяки тим компонентам, які в нього є під рукою. Зокрема, діалогів — влучних і достатньо гострих, аби тримати дію. Деякі фрагменти хочеться цитувати:

— Батька рідного за монету не продасть, а дядька — точно.

— А хто ти такий, солі тобі в очі?

— Я тобі, виродку, скільки разів говорив про гуманізм?!

— Дай їй Бог драбинку догори і в долинку.

— Хороший козак — мертвий козак. — Я поганий козак. Я дуже поганий козак.

У режисера переважно все гаразд із почуттям гумору: більшість героїв при всій серйозності колізій бодай на мить бувають і кумедні.

Другий момент — жанровий. «Максим Оса» — чистісінький нуар у декораціях умовного ХVІІ століття. Ніхто не є безгрішним. Сам Оса, принаймні на початку, постає буйним і грошолюбним пияком, зчиняє бійку у відповідь на прохання заплатити за випиту в шинку брагу та відпускає на адресу Маринки глузливі сексистські коментарі. Всі мають якісь секрети, навіть Анджейка. Відповідно, атмосфера фільму є похмурою якраз не в дусі містичного горору (цю пастку Латик, на щастя, обходить), а саме нуарової драми. Всі ці темні хащі, костюми стриманих тонів, пилюка і бруд, облуплені стіни, протяги, що дмуть крізь невидимі шпарини в незатишних покоях, ворони, котрі постійно кружляють над самим замком як проклятим місцем виразні не згірше за нью-йоркські провулки, бари й доки 1940-х. Достатньо точно на цей візуальний ряд лягає саундтрек Максима Ячменя: інколи настроєва електроніка, інколи хвацький і тому саркастичний рок, а інколи — сумовита лірична балада, як і годиться, про Ерос і Танатос, на вірші Франка (вокал — Ніна Шандер).

А втім, жанрове паливо складають чимало «присадок»: кілька епізодів виконані з кривавою цинічністю і винахідливістю а-ля Тарантіно, вогнепальні дуелі відсилають як до спагеті-вестернів, так і до пародій на них; частина тьмяного колориту має паралелі в «Грі престолів» — але це все не стільки запозичення, скільки дієві постановні моделі для конкретних ситуацій.

Кастинг проведений відповідно. Актори в Латика грають не костюми, як це часто трапляється в історичних фільмах, а типажі. Василь Кухарський із його неголеністю, сергою, мужнім профілем і клінтіствудським прижмуром ідеально пасує обставинам. Інтриганка Хелена, коронована полум’яно-рудим ескоффіоном (середньовічний жіночий головний убір і зачіска з двома «рогами». — «ДМ»), наче зійшла з пізньоренесансного гобелена. Непокірлива Маринка, у штанях і камзолі, вправна фехтувальниця, одержима зброєю — модернізована Ар’я Старк із вищезгаданої «Гри престолів». На задньому плані постійно вляпується в неприємності тріо колоритних шахраїв: шинкар Нахман (Сергій Кузик) і пара безіменних бандитів (Сергій Шадрін, Володимир Федорук). Володимир Гурін відпрацьовує Анджейку як хрестоматійну маску готичної потвори, але згодом надає йому несподіваної зворушливості.

І головне — все це працює, рухається в потрібному напрямі та з потрібною швидкістю. «Максима Осу» цікаво дивитися. В Латика вийшло правдиве новорічне кіно для дорослих у геть не новорічних обставинах. І, по честі, яким ще воно може бути зараз в Україні?